З нагоди 600-ліття перенесення центру Галицької митрополії Римо-Католицької Церкви до Львова редакція РІСУ продовжує цикл науково-публіцистичних статей з історії РКЦ в Україні, які підготував історик Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ.
Це уривок з відомого твору „Тренос”, написаного православним полемістом Мелетієм Смотрицьким на початку XVII століття. Головна тема твору – занепад Православної Церкви та відступництво від „батьківської віри” майже усіх шляхетних родів колишнього Галицько-Волинського князівства. „Агресивне покатоличення” українських земель давно стало загальним місцем в риториці істориків (від російських у ХІХ столітті до сучасних українських) та церковних діячів (знов-таки – в діапазоні від „московських” до „щиро-українських”). Але незалежно від орієнтації та вподобань, не можна не визнати того факту, що протягом XVI–XVIIІ століть майже усі руські княжі та шляхетські роди, які спокійно залишались православними з часів польського завоювання, поступово переходять на католицтво.
Князі та магнати, бояри та шляхта – національна еліта Українського Середньовіччя. Саме вони створювали в ті часи обличчя народу, саме вони мали опікуватись школами та мистецькими осередками, підтримувати вчителів, письменників, художників, з-під пера чи пензля яких виходили твори, якими пишався весь народ. Врешті-решт, саме з їхніх лав виходили майже усі єпископи та митрополити тодішньої українсько-руської Церкви. Більш того, в ті часи, коли Русь-Україна не мала держави, Православна Церква була єдиною силою, навколо якої гуртувалася українська культура, і належність до Православної Церкви була головною ознакою русина. Отже, перейшовши на „польську” віру, магнат автоматично перетворювався в очах суспільства на „ляха”, приблизно так само як єврей, приймаючи християнство, вже не вважався євреєм – принаймні, офіційно. Отже, перехід знаті в римо-католицтво було сильним ударом для тодішнього українсько-руського народу.
Така „зміна віри” стала можливою лише тоді, коли Реформація принесла в світ нову ідею – а саме, що віру можна міняти, що перехід з конфесії в конфесію є не тільки можливий, а ще й потрібний, якщо в „своїй” церкві не можна знайти істину. В Середні Віки це було неможливо – тоді вважалося, що в кожного народу є своя віра, і змінювати віру не можна, точніше, неможливо – як не можна змінити кров, що тече в твоїх жилах. „Перехрещення” Ягайла було скоріше виключенням, можливим хіба що на напівязичницькій периферії, якою була Литва у 1380 році. У Галицько-Волинській Русі та Польщі, які були давно християнізовані та цивілізовані, такий номер не проходив. Казимир Великий разом з латинськими єпископами хотіли відтіснити Православну Церкву на периферію суспільства, Ягайло відібрав православний собор під католицьку катедру, православних міщан та бояр намагалися потіснити в привілеях – але нікому навіть в голову не приходило навертати їх на латинство. Отже, майже 300 років корінні шляхетські роди Русі залишались православними! Причиною цього було навіть не велика повага Риму до „братів зі Сходу”, а радше якась клепка в тодішній ментальності, яка не дозволяла Католицькій Церкві активно займатись місіонерством в лавах сусідніх конфесій. Мабуть, причина в тому, що Католицька Церква відчувала себе всемогутньою, жодних серйозних небезпек для себе в сусідах не бачила, а з єретиками розбиралася швидко, ефективно і переважно силовими методами. Православних „схизматиків” Папи готові були прийняти під своє крило, але не дуже на тому наполягали – справ в них і без того вистачало. А інша і не зовсім дружня конфесія під боком видавалася їм занадто малою, щоб дратувати адміністрацію Вселенської Церкви.
З іншого боку, православні князі, бояри-шляхтичі та міщани не бачили ніякого сенсу міняти віру – адже міщанам значно легше було вирішити проблеми з браком привілеїв в магістраті чи на сеймі, православні феодали в Польщі та Литві і без того мали усі права, а багатих православних магнатів на кшталт Острозьких навіть при наявності великого бажання чіпати було надто небезпечно. Але не те було головною причиною, чому православним не було сенсу міняти віру. Справа в тому, що рівень освіти і благочестя в католиків і православних в часи польського завоювання був приблизно однаковим. Православні попи й католицькі ксьондзи однаково не славилися освітою чи святістю. Католицька Церква, починаючи з кінця XІV століття, переживала глибоку кризу – і це не дивно, враховуючи те, що інквізиція і блудливі папи з родин Борджіа не дуже сприяли християнському оновленню. Не набагато кращими були й візантійські патріархи, готові за півгроша мати рідну продати, чи московські митрополити, що здебільшого сиділи по князівських кишенях, паству більше стригли, ніж годували, а єретиків спалювали й топили не гірше за іспанських торквемад. І якщо такими були верхи християнських конфесій, то що вже казати про низи, про неписьменних священників чи ксьондзівських „кухарок”? Звісно, в обох таборах були виключення, але на те вони й виключення, щоби лише доводять правила...
А почалося все з 1517 року. Саме тоді заклик Мартіна Лютера до церковної реформи став вогником сірника в пороховому погребі, який висадив у повітря півсвіту. В Європі з'явилися „нові християни” – протестанти, які не хотіли миритись з суворими реаліями церковного занепаду. Звісно, дуже швидко до прагнення оновлення Церкви долучились політичні мотиви – князі хотіли привласнити десятину, кантони та міста боролися за вплив, королі хотіли керувати Церквою самі. Проте диму без вогню не буває, і якби не християнське життя протестантських пасторів, не сила їхньої проповіді та не їхнє знання Біблії – навряд чи хтось став би слухати Лютера, Цвінглі, Кальвіна чи Нокса!
Протестантські проповідники розійшлися по усій Європі. Приваблюючи правителів можливістю загарбати церковну власність, а простих людей – яскравими проповідями та християнським життям (принаймні, дружин своїх пастори від парафіян не ховали), вони досить швидко знайшли чимало прихильників і в долині Темзи, і на берегах Бугу. І сталося досі небачене – люди почали міняти віру, переходити з однієї конфесії в іншу. Який сенс був князю ходити до неписьменного та вічно п’яного попа (чи блудливого ксьондза), якщо в нього був розумний та порядний пастор? Навіщо залишатись в старій вірі, якщо нова «краща»? Отже, протягом першої половини XVI століття протестантські проповідники (переважно кальвіністи і социніани) на руських землях починають жваво відбивати паству в православних та католиків. І якщо Православна Церква на українських теренах, головний пастир якої сидів в Цареграді, потерпав від турків і мріяв лише про зайві гроші, не в змозі була швидко оговтатись і гідно протистояти протестантам, то католики, чий голова все ще мав досить і грошей, і авторитету, опинилися в дещо кращому становищі.
Відчувши силу і отримавши папське благословення, вони починають мандрувати Європою (хоча один з них, Франциск Ксаверій, дійшов аж до Китаю), проповідуючи, влаштовуючи публічні диспути з протестантами – і часто перемагаючи їх. Дійшли вони і до Речі Посполитої – зокрема, до Русі.
Єзуїти з цього лише раділи – і це не дивує. Справжні діти Контрреформації, вони свято вірили, що лише Католицька Церква є істинною, і що усі, хто від неї відкололися, є єретиками, які мають повернутись в батьківські обійми Апостольського престолу — таке було вчення післятридентійської Римської Церкви. Звісно, під єретиками вони мали на увазі перш за все протестантів, але потрапивши на терени Речі Посполитої, ці борці з «лютерською схизмою» зустріли на своєму шляху незвичне явище – Православну Церкву, яка не поступалася Католицтву древністю, до того ж, мала спільне з нею передання та багато спільного в теології. Що могли знати єзуїти про Православну Церкву? Напевно, вони читали Іоанна Золотоустого та східних Отців Церкви, знали про особливості візантійсько Літургії, іконопису. Знали вони і про „фотієвську анафему”, і про розкол 1054 року, і про те що „Другий Рим” Константинополь завжди дивився на перший Рим, як Ленін на буржуазію, а турецьке завоювання Цареграду не посприяло примиренню. На момент появи „товариства Ісуса” відносини між Римом і Константинополем були не найкращими, а нащадки Ігнатія Лойоли почували себе не дипломатами, а радше воїнами Христа (хіба що без шпаг), і метою своєю ставили не налагодження стосунків з сусідами, а посилення Католицької Церкви, яку з усіх боків шарпали протестанти. До того ж, у XVI столітті погляди на екуменізм дещо відрізнялись від сучасних, і в добу релігійних війн було б несправедливо вимагати від єзуїтів такого рівня поваги до сусідніх конфесій, на який і зараз не всі спроможні.
І ось, шляхта і магнати, навернені раніше на протестантизм, починають масово навертатись до католицтва – і серед них були як колишні католики, так і колишні православні. Така вийшла математика – католики начебто православних своєю проповіддю не торкались, а протестанти взагалі були і залишалися меншістю, проте католики набували парафіян, а православні – втрачали. Католицька Церква казковими темпами збільшувала свій авторитет та вплив, а православна продовжувала швидко губити те, що мала. І справа тут була навіть не в підтримці єзуїтів з боку Риму та короля. В цій боротьбі за вірних Православна Церква об’єктивно програвала «по очках» — брак освіти та моральний занепад в лавах духовенства, а також безладдя в єрархії не додають престижу нікому. І хоча єзуїти не закликали прямо православних переходити до католицтва, проте їхні проповіді та наука (знов-таки, кращих шкіл ніж єзуїтські, в Східній Європі елементарно не було, і приймали туди усіх, а православні діти теж хотіли вчитись) вже самі по собі були красномовною проповіддю. А у XVI столітті зміна віри була вже не надзвичайним явищем, і до вимог нового часу треба було пристосовуватись …
Отже, для обох сторін цієї негласної війни швидкі успіхи католиків загалом і єзуїтів зокрема були приводом замислитись. Замислилась також і «здобич» — тобто, православні магнати і шляхта. І кожен – і єзуїти, і православні – зробив свої висновки. А згодом – і вибір.
У першій половині XVI століття єзуїти в Речі Посполитій були здебільшого місіонерами з католицьких країн Західної Європи – Італії, Іспанії. У другій половині XVI століття місцеві єзуїти були переважно уродженцями Польщі та Литви, новим поколінням місцевих проповідників та вчителів, які дбали не лише про користь своєї Церкви, але й про користь своєї країни – як вони її розуміли. Якщо засновники перших єзуїтських шкіл у Кракові думали лише про те, як урятувати та підсилити Католицьку Церкву (послабивши при цьому конкурентів), а Польщу, Литву чи Русь розглядали виключно, як поле для діяльності, то в «нового покоління» до типової єзуїтської завзятості долучилася типова зневага польського окупанта до підкореної Русі.
Трапився парадокс: для польського уряду, який піклувався виключно про державні інтереси, православні русини були підданими, неповноцінними, але підданими – а значить, платниками податків та захисниками на війні. Місіонери з Європи, які боролися передусім з протестантським впливом, «схизматиками» майже не цікавились – в них інших справ вистачало. І тільки в поляка-єзуїта, в якого серце боліло і за Церкву, і за «ойчизну», і який ці два поняття в серці не розділяв, могла з’явитись думка про необхідність навернення православних до католицької віри заради зміцнення і Церкви, і держави.
Саме таким був Петро Скарга – поляк з поляків, який познайомився з єзуїтами під час навчання в Кракові, вступив в орден і швидко став одним із головних проповідників Речі Посполитої. Він нутром відчував проблеми Речі Посполитої – слабкість державного апарату, відсутність сильної влади, зухвалість шляхти. А ще, як він вважав, — брак єдності. Це не дивує – адже Річ Посполита була державою з дуже неоднорідним населенням. Мабуть, ніде більше в світі на центральних площах міст не дивились один на одного католицькі костели, православні церкви, вірменські храми, єврейські синагоги. А де-не-де до чесної компанії русинів, поляків, німців, греків, вірмен та євреїв могли долучитись навіть караїми чи татари.
Скарга, цей інтегральний націоналіст XVI століття, щиро вважав що Церква і нація мусять бути єдиними, і тому вирішив зробити православним «пропозицію, від якої неможливо відмовитись». Виклав він цю пропозицію в книзі під назвою «Про єдність Церкви Божої», в якій закликав православну Русь до возз’єднання з Апостольським престолом та прийняття латинської культури, наголосивши на тому, що неповноцінний грецький обряд став причиною усіх страждань православ’я. Зрозуміти мотиви цього вояки Христового неважко. Для нього швидке підвищення католицтва значило, перифразуючи слова з «Пісні про Роланда», що католики праві, а інші – не праві, і що Господь – за католиками і Апостольським престолом. Отже, хто хоче бути на правильній стороні, мусить долучитись до єдності з Римом. Звісно, свою віру та свій обряд він вважав найкращими (що ріднить його з вірними парафіянами усіх Церков). Але коли Скарга почав розкладати по полицях переваги латинського обряду (неповноцінність грецького обряду та слов’янської мови, переваги целібату та ін.), латинський космополіт в ньому засинав і замість нього прокидався зухвалий поляк, який говорив вже не до братів по вірі, а до неповноцінних холопів. Він не шукав шляху до примирення – він робив ласку, давав пораду, немов каптан з панського плеча, звертаючись до Русі як старший брат до молодшого або лікар до – хворого.
Але православні русини не були цуциками, яких треба було тикати носом у власний непотріб. Єпископи Київської митрополії самі бачили, що прийшов час бити у дзвони – відкривати школи, підвищувати моральний рівень духовенства, наводити щось схоже на порядок в своїй єрархії. Князь Острозький започаткував свою славетну Академію, розворушилися братства, піднялася київська школа – майбутній могилянський колегіум. Православна Церква спромоглася протистояти закидам Скарги. Доклалися до цього опору і єпископи, і священики, і миряни, від князя Острозького до міщан Львова, Києва і менших містечок. Культурне відродження XVI століття багато в чому було зумовлене саме тим викликом, який кинули нам блискучі успіхи єзуїтів.
Однією із найбільш рішучих відповідей православних на зухвальство Петра Скарги була саме унія Православної Церкви з Римом, яка мала своєю метою позбавлення зверхності Константинополя (від якого було значно більше проблем ніж користі). Немовби відповідаючи на лайку польського єзуїта, руські єпископи, складаючи артикули унії, наголошували на непохитності східного обряду, та й переговори принципово вели не з Скаргою (який удавав з себе експерта з православних питань), а напряму з Римом – і Папа не мав нічого проти східного обряду, слов’янської мови, і навіть не заперечував проти «православного» символу віри без «філіокве». Більш того, не раз і не два Апостольський престол видавав заборони переходити з грецького обряду на латинський, намагаючись допомогти Руській Церкві зберегти і своїх парафіян, і своє обличчя. Слід віддати єзуїтам належне – вони були реалістами і не наполягали на златинщенні уніатів. Навпаки – і Скарга, і його наступники в жорстокій полеміці, яка невдовзі розгорнулася, захищали унію як могли.
Щоправда, Берестейська унія принесла нам не примирення, а нову ворожнечу, адже більша половина Церкви – князь Острозький, два єпископи та майже усі братства з монастирями – унію не прийняли. «З’єднані» та «роз’єднані» почали битись між собою, а внутрішні розколи та негаразди ніколи не додавали Церкві популярності, та й відтягували на себе ті сили, які мали служити для культурного оновлення Церкви – замість того, щоб писати і вчити про Бога та Його любов, піднімати культуру та освіту, православні і уніатські акули пера ламали списи, доводячи неправоту опонента…
Саме цей моральний занепад і внутрішні міжусобиці в Руській Церкві спонукали руську шляхту і князів робити певні висновки, за якими слідували певні дії. Різниця між західною та східню Церквами була в ті часи чималою. За єзуїтами стояла висока та розвинена європейська культура Ренесансу та бароко, яка вже сама по собі служила потужним магнітом. За православними апологетами стояла хіба що православна культура Візантії та княжої Русі, яка встигла прийти до глибокого занепаду. Не забуваємо, що коли проповідував Скарга, до Петра Могили було ще далеко, а до Мазепи та Рутковича – ще дальше, і з'явилися Могила, Руткович і Мазепа саме завдяки потужному європейському впливу.
Коли Мелетій Смотрицький писав свій «Тренос», значна частина княжих та шляхетських родів залишалася православними, решта – перейшла на унію (тобто, залишалися вірними східного обряду і відносили себе до Русі). Великий полеміст дещо перебільшував. Але з часом його слова виявилися пророцтвом – усі княжі та магнатські роди з часом перейшли на латинство.
Попри благі наміри Папи, попри героїчні зусилля Руської Церкви, зупинити перехід православних на католицтво так і не вдалося. І причина цього – в тому, що простою риторикою про вірність батьківським традиціям вірних в храм не заженеш. Якщо перед людиною поставити два храми, і в одному за амвоном стоїть красномовний, ерудований (і тверезий!) проповідник, а в іншому – напівписьменний піп, який двох слів зв’язати не може, то рано чи пізно вона скоріше за все зробить вибір на користь першого, які б історичні родинні зв’язки не поєднували її з другим. Цей механізм працює в сучасному світі (інакше б не виникли в нас протестанти), працював він і тоді, незалежно від того, бажали того учасники цього процесу, чи ні.
А польські єзуїти, захоплені успіхами, цей процес заохочували усіма силами! При цьому вони не розділяли ані космополітизму свого ордену, ані певної прихильності Апостольської столиці до русинів. Попри заборони переходу на інший обряд, вони заохочували навернення православних та уніатів на латинство. І, звісно, робили все, щоб діти від мішаних шлюбів отримували латинську освіту. Це було неважко – адже альтернативи єзуїтським школам в ті часи просто не було. І в школах цих вчителі аж ніяк не намагалися прищепити учням повагу до східного обряду. Безліч історій, збережених з тих часів, про глузування ксьондзів над православними обрядами хоча і містять суттєві перебільшення, але все ж не на порожньому місці виникли…
Але обрубуючи пагони руського дерева, вони самі того не знаючи, заклали міну під власний будинок. Руські князі і магнати були тодішньою національною елітою. Перейшовши на католицтво, вони тим самим порвали зі своїм руським корінням – адже саме віра і мова визначали в ті часи національність. Не дивує, що новим захисником прав Русі стало козацтво – адже коли Острозькі та Заславські припинили будувати православні церкви та школи, їх почав будувати і захищати Сагайдачний. І коли князі припинили захищати на сеймах права Руської Церкви, їх почали захищати козаки – і далеко не завжди вони робили це культурно та цивілізовано! Спалені костели та вбиті ксьондзи часів Хмельниччини, покозачення України та занепад Речі Посполитої були не в останню чергу викликані надмірним захопленням Петра Скарги і його наступників поширювати свою віру…
Але не можна забувати, що Петро Скарга був людиною свого часу, порівняти його можна хіба що зі шхуною, яку несе вітер. Він не мав би успіхів, якби не занепад православ’я і не загальний дух релігійних пошуків, який принесли на наші землі протестанти. І звісно, не з одних єзуїтів складалася в ті часи Римо-Католицька Церква. Не можна забувати ані про папські заборони змінювати обряд, ані про підтримку молодої уніатської Церкви. Врешті-решт, православні були в очах Риму не «єретиками», а «схизматиками», яких треба було не «навертати», а «приєднувати» – шануючи при цьому їхні традиції, культуру та ментальність. А ще – не можна забувати, що чимало католиків-конвертитів, міняючи обряд, не втрачали зв’язку зі своїм руським корінням, ходячи до костелів, не забували, що вони є русинами. Такими були і Станіслав Оріховський, і Іоанн Гербурт, і Станіслав Жолкевський, і Ян Собеський. Дехто з таких просто іменував себе русином, дехто – будував православні (чи уніатські) храми, дехто – активно відстоював права Русі пером чи на сеймах. Щоправда, цей феномен «Латинської Русі» заслуговує на окрему статтю…
Джерела і література: