Карл фон Клаузевіц, прусський військовий теоретик дев’ятнадцятого століття, чий шедевральний твір «Про війну» вивчають і сьогодні, зазвичай не вважається інтелектуальним ресурсом для філософів- та богословів-моралістів. Це прикро. Бо фундаментальне твердження Клаузевіца про те, що війна є продовженням політики за допомогою інших засобів, насправді є «моральним» твердженням. Чому? Тому що, якщо війна «не є» продовженням політики за допомогою інших засобів — якщо використання збройної сили не спрямоване на відновлення або встановлення миру, свободи, справедливості та порядку, — тоді війна є просто розбоєм і бійнею.
Джерело: First Things
Джордж Вайґель
Я намагався довести цю тезу впродовж понад тридцяти п’яти років, відколи вперше наголосив, що, окрім класичних принципів «ius ad bellum» [умови, за яких держави можуть вдатися до війни або взагалі до застосування збройної сили – ред.] та «ius in bello» [регулює поведінку сторін, які беруть участь у збройному конфлікті, прагне мінімізувати страждання під час збройних конфліктів, зокрема, в максимально можливий спосіб, захищаючи та допомагаючи всім жертвам збройних конфліктів], католицька традиція справедливої війни, що розуміється як складова класичної католицької теорії міжнародних відносин, також містить імпліцитне «ius ad pacem»: зобов’язання будувати справедливий мир після війни.
Я підозрюю, що Клаузевіц погодився б із цим, хоча, будучи пруссаком, він би мав зовсім інші ідеї, ніж Августин і Тома Аквінський щодо миру, якого слід прагнути у результаті війни. Як би там не було, я все одно стверджував би, що зобов’язання «ius ad pacem» пов’язує класичні католицькі принципи справедливої війни щодо використання пропорційної та дискримінаційної збройної сили з концепцією Клаузевіца стосовно війни як політичного, а не просто військового завдання.
Однак ця ідея «ius ad pacem», вбудована в традицію справедливої війни, не займає помітного місця в сучасній католицькій візії справедливої війни. Чому? Частково тому, що багато католицьких мислителів, які говорять про справедливу війну, приймають ідею, що традиція справедливої війни починається з «презумпції проти війни». Але це робиться для того, щоби включити пацифістську передумову в ідею справедливої війни, і цей хибний перший крок невблаганно веде до настільки ж помилкової думки, що принципи справедливої війни є свого роду контрольним списком, який спеціалісти з етики пропонують державним діячам (тобто, поставивши галочки навпроти кожного пункту, можна йти воювати). Це робить традицію справедливої війни карикатурою на себе саму. Бо традиція справедливої війни та її принципи є основою для спільного морального осмислення для спеціалістів з етики та державних діячів, відповідальних за спільне благо. Ці принципи не є (щоб змінити візуалізацію) набором обручів, через які релігійні лідери та теоретики моралі просять проскочити державних діячів, і обмеження аналізу справедливої війни до перестрибування обручів має тенденцію до завершення дискусії, перш ніж вона дійде до розгляду миру, якого потрібно прагнути.
Це питання знову стало актуальним внаслідок війни Росії проти України та в Україні.
Оскільки щось на кшталт «презумпції проти війни», здається, підтримує аргумент, який, на жаль, присутній у деяких католицьких колах, що шлях до миру в Україні проходитиме через «діалог» між Росією та Україною: діалог між політично і морально симетричними сторонами, обидві з яких мають морально виправдані цілі війни. Однак це явна неправда.
Згідно з «авторитетною» думою самого Володимира Путіна, війна Росії є неоколоніальною загарбницькою війною з геноцидним підтекстом: Україна не є справжньою нацією; Україна не має законних претензій на національний суверенітет; Україною керують нацисти, які мають намір знищити Росію за вказівкою Заходу. Це все брехня, поширювана на міжнародному рівні невпинною російською пропагандою і підкріплена блюзнірськими заявами Патріарха Московського і всієї Русі Кирила (будучи молодим священиком працював співробітником КДБ у Женеві). Але ця брехня мала вплив на Заході, не в останню чергу в Італії.
Обговорення книги 4 липня в Римі, спонсороване Спільнотою Святого Егідія, здається, потрапило в цю пастку симетрії. Я захоплююся багатьма зусиллями Святого Егідія, спрямованими на служіння римській бідноті, і я вдячний за чудову працю спільноти у створенні каплиці сучасних мучеників у базиліці Св. Варфоломія на Тіберійському острові у Римі. Але коли доповідачі на заході Святого Егідія 4 липня заговорили про складність історії та необхідність вийти за межі простих розв’язань конфліктів, виникли запитання стосовно продемонстрованої інтелектуальної глибини, оскільки ці словесні звороти були банальними кліше. І коли один із доповідачів наполягав на тому, що кожна війна робить світ гіршим, ніж був раніше, я подумав, чи хтось із присутніх, пам’ятаючи про американське військове кладовище в Неттуно, неподалік Рима [американське військове кладовище часів Другої світової війни, розташоване в Неттуно – ред.] вважає, що Італія стала гіршою після того, як її звільнили союзники під час Другої світової війни?
Концепція світової політики Святого Егідія, представлена 4 липня, має мало спільного з класичною католицькою теорією міжнародних відносин і традицією справедливої війни. І це варто відзначити, оскільки організація Святого Егідія, здається, взяла на себе керівництво українською миротворчою місією, яку просуває Папа Франциск, залишаючи Держсекретаріат Ватикану в підпорядкованій ролі.
Колонку Джорджа Вайґеля «The Catholic Difference» публікує Denver Catholic, офіційне видання архидієцезії Денвера.
Переклад з англійської ексклюзивно для РІСУ Тараса Курильця