Село - передмістя Бережан, в 2 км на південний захід від міста - лежить в дуже мальовничому місті - між лісами та горами, над мрійливим райським потоком. Більшість туристів погодяться, що поселення таку свою назву заслужило.
Хоча відмітимо, що та 2-кілометрова алея з Бережан до Раю, засаджена по сторонах 200-300-літніми липами - не найкраща з можливих трас. Погана дорога.
Раніше вздовж алеї були лавиці для тих, хто ходив сюди на прогулянку. До скасування панщини алеєю можна було користуватись лише місцевій шляхті.
Зліва височить гора, місцями дуже стрімка - Вовкова, хоча вовків тут давно немає. Кажуть, панорама з Вовкової на Бережани та Рай надзвичайна - повіримо, бо час нас підганяв і дертися вгору, щоб помилуватися околицями, ми не встигли. 15 серпня 2005 року я забралася лише до середини пагорба - і видно було і став, і бернардинський кляштор, і костел з ратушею.
З північного боку села починається хвилясти узгір‘я, у північно-західній частині Раю (ох, як звучить, а?) була найбільша у всьому повіті цегельня, що славилася своєю продукцією. Парк та палац, які цікавлять нас в Раю найбільше, займають західну частину села.
За документами, вже до 1660-го року на території парку були побудований мисливський замок та службові приміщення. В замку після ловів відбувалися бучні бали та прийоми. Про назву місцини – Рай - ось що сказано в книжці “Польща”(1880р.): “Одного разу після великої забави проходжувалась біля палати молода пара наречених, Адам Сенявський з нареченою Євою, і обдумувала, яку б назву дати б тій місцевості. Думали-обмірковували, вкінці наречена каже:” Ти зовешся Адам, а я Єва, отож хай ця оселя має назву - Рай”. Правду кажучи, не було в Адама Сенявського жінки на ім‘я Єва, але повіримо, що, можливо, то була наречена.
Так чи інакше, але за документами від 1668 року відомо, що в оселі Рай проживало 12 господарських родин: Клецори, Свердуни, Барани, Білики, Матуси та Маруневичі.
За даровинними актами 1530 р. Сигизмунд ІІІ, король Польщі, подарував усю Бережанську волость Миколі Сенявському з привілеєм замінити село Бережани у місто з магдебурзьким правом. В руках Сенявських ця територія знаходилась до 1726 р., коли помер останній в роду, гетьман Адам-Микола. Він приймав в Раю Петра І таІвана Мазепу в травні 1707р.
Хронікер того часу Дієнгайм Хотинський докладно описав монарший візит. Так, Петро оцінив “шляхетність та елегантність споруди", а також “щасливий і делікатний вибір прикрас, гармонію цілости...”.
Сенявський, котрий все для свого палацу замовляв на версальський смак, певно, неабияк вразив імператора, який не бачив французького палацу: стіни в кімнатах були оббиті гобеленами, на камінах хизувалася японська та китайська порцеляна, безліч картин, вишукані меблі, підвішені в бальній залі "страусині яйця на червоних шнурах, переплетених золотими нитками”...
А яким був тоді парк? “Цей парк, що має дві милі довжини і півмилі ширини, перетинає річка, води якої творять водоспади, стави і ручаї, які пересікають у всіх напрямах цей обширний терен так, що навіть сам Ле Нотр не міг би розробити більш по-мистецьки вдало. Тут — зачаровані острови, де квітки й овочі з усіх підсонь розгортають пишність своїх багатих кольорів і приємних запахів; там — горбки, вкриті непрохідними лісами, а далі відлогом долини, скали і дикі печери”.
Кажуть навіть, що на царя в Раю пробували напасти противники дружби з Росією, і Сенявському довелося евакувати високого гостя підземним ходом.
У Сенявського була єдина донька Софія, що народилась 1711 р. Заміж вона вийшла за Денгофа, а після його смерті - за князя Августа Чарторийського. Донька Софії, Ізабелла, отримала в 1778 р. всю спадщину і вийшла заміж за князя Станіслава Любомирського. Після смерті свого чоловіка вона покинула Бережани і оселилася на стале у Раю з своїми доньками Олександрою та Констанцією. Олександра вийшла заміж за графа Олександра Потоцького. - і з того часу всі Бережанські маєтності перейшли до рук цієї магнатської родини - аж до 1936 р, коли помер Якуб Потоцький. Згодом маєток перейшов до власності фонду боротьби з раком... і донедавна в палаці був дитячий санаторій.
В парку зверніть увагу на графські ставки з нависним містком та альтанкою. Вони потроху заростають ряскою, але уявити колишню розкіш все ще можна.
Саме перший власник Раю з Потоцьких, Олександр, наказав на місці старого мисливського замку, зруйнованого під час шведського Потопу в 1709 р., побудувати палац та звести навколо нього парк з рідкосними породам дерев та кущів, з ставком, де б плавали лебеді. Колись палац прикрашали чотири гарненькі башти на кожному з рогів будівлі та гарний фронтон - та до наших часів ці декоративні прикраси не збереглися. Коли родина Потоцьких приїжджала до Раю, вхід на територію парку замикали - в інший же час вступ був вільний.
В палаці містилась досить велика бібліотека, там були рукописи ще з ХІІІ сторіччя, хроніки родів, посвоячених з Сенявськими. Складався цей книгозбір з творів 3030 авторів в 4032 томах та 544 брошурах. Одним з найцінніших екземплярів тут була Острозька біблія.
За палацом були зведені стайні, де розводили чудових скакунів. Відомо, що вже в 1818 р. палац був у дуже запущеному стані. В другій чверті ХІХ ст. палац перебудовано за проектом Яна Рудського-Венджика на кошти Олександра Потоцького.
Будівля сильно постраждала під час обох світових воєн та частково втратила свій класицистичний декор. 1952 року будівля була капітально відремонтована. При цьому архітектурні оздоби будівлі були збережені лише частково.
Відомо, що 1830 року село сильно постраждало від чуми. На могилі під лісом, де були поховані жертви пошесті, був насипаний горбок.
Церкву в Раю побудовано 1878 р.- до того часу населення ходило до місцевих храмів.
Саме 1878 р. Станіслав Потоцький погодився, щоб муровану кузню, що знаходилася біля парку, перебудували на церкву. Згодом його син, Якуб, подарував громаді під будову нової церкви ділянку землі на початку села та допоміг її збудувати - коштами, звичайно. Як виглядає цей храм - див. в галереї праворуч.
Не можна не звернути уваги на, на жаль, вже лише остов, скелет незвичайного дуба недалеко від палацу в Раю. Це дерево шуміло молоденькою кроною ще в княжі часи. За народними переказами, 350 років тому під ним спочивав сам Хмельницький. Власне, тому, за легендою, 700-річного велета і назвали ім.‘ям гетьмана. Це воістину було дерево-патріарх Тернопілля: рівних йому немає ані за віком, ані за вражаючими параметрами (обхват стовбура більш як 7 метрів). Як стверджують тернопільські ботаніки, дерево можна було врятувати, вчасно відрізавши котрусь відногу. Та нині робити це вже запізно...