Історичний екскурс
Старообрядництво – загальна назва релігійного руху, який виник в Росії у середині — другій половині XVII століття. Його поява була спричинена низкою богослужбових реформ та виправленням церковних книг Патріархом Московським Никоном (1653–1654 рр.). Основними змінами, що викликали протест старообрядців, були: введення триперстного хресного знамення замість двоперстного, виправлення в богослужбових книгах імені Ісус на Іісус (згідно з грецьким варіантом), згідно з новими книгами хресний хід повинен відбуватись проти сонця замість старого – за сонцем, в словах Символу Віри про Святого Духа „і в Духа Святого Господа Істинного” після виправлень „істинного” за грецьким варіантом було виключене, було введено потрійне повторення „алілуя” під час богослужінь (замість подвійного), відправа Літургії за новими правилами повинна була відбуватись на п’яти просфорах, а не семи, монодичний спів був замінений багатоголосним партесом. Московський Собор 1666–1667 років засудив прихильників старих обрядів і з цього часу рух починає розвиватись самостійно. Основним ідеологом старообрядництва вважається протопоп Авакум.
Побутує думка, що головною причиною протесту стало одноосібне введення реформ Патріархом, що порушувало соборність Церкви. Однак окрім суто церковної площини згодом старообрядництво стало також формою суспільно-політичного протесту. Від самого початку старообрядці вступили в конфронтацію зі світською владою. Організаційно рух оформився вже в 70–80 роках XVII століття. Саме в цей час внаслідок внутрішніх суперечок про священство та есхатологію в середовищі старовірів виокремились дві основні групи: безпопівці та біглопопівці. Перші вважали, що в світі вже воцарився антихрист, і з цього часу перервалась благодать священства (на початках безпопівці шукали єреїв „дониконівського” свячення, але з часом цілковито відмовились від клиру). Друга група позитивно ставилась до священиків-втікачів („біглих попів”) із Московської Патріархії, і в залежності від умов приймала їх або в сущому сані, іноді через миропомазання, а іноді через перехрещування (старообрядці категорично відкидають практику хрещення обливанням).
З часом і безпопівці, і біглопопівці розділились на ще кілька різних груп, які в старообрядництві називаються згодами або толками. Час від часу різні групи об’єднувались між собою. В основному під впливом протистоянь з владою.
Початком безпопівщини вважається Соловецьке повстання 1667–1676 років. Частина монахів відкинули нововведення та порвали зв’язки з церковною єрархією. Оформлення руху відбулось на Новгородському Соборі у 1694 році, де були утверджені основні принципи безпопівства. З богослужбової практики були вилучені всі таїнства, звершення яких вимагало священика або диякона, і залишено тільки хрещення і сповідь. Найперше рух набув поширення на півночі Росії – Помор’ї. З часом поширився в Західному Сибіру, Поволжі та Стародубщині. Одним з основоположників поморців став монах Корнилій Виговський. Під його проводом сформувалась в 1694 році Виговська спільнота (виговці або поморці). Паралельно в середовищі безпопівців сформувалась окрема група — федосіївці (послідовники Феодосія Васильєва). Між двома общинами відразу виникли суперечки. Попри єдність в основних питаннях (воцаріння антихриста та припиненні благодаті священства) виговці і федосіївці сперечались навколо напису на хресті (поморці вважали правильним надпис ЦСІХ – Цар Слави Ісус Христос, а федосіївці писали ІНЦІ), а також з приводу таїнства шлюбу (федосіївці виступали за цілковиту безшлюбність, опоненти ж з часом розвинули вчення про безсвященнословний шлюб, і таким чином допускали подружжя). Полеміка тривала практично все XVIII століття. У 1767 році було досягнуто згоди, однак на дуже короткий час.
Паралельно з федосіївцями та поморцями виникла ще низка безпопівських толків. Найбільш помітними серед них є спасовці (або нетовці) – відкидали будь-які таїнства, мотивуючи це тим, що краще залишитись без них, ніж приймати їх у мирянина. Проповідували відсутність благодаті на землі і закликали уповати на Спаса.
Филипівська згода – утворилась у зв’язку з відновленням поминання поморцями світської влади. Відділившись від Виготської спільноти, почали називати останніх новопоморцями або тропарщиками (проти поминання виступили також федосіївці).
Странники (мандрівники) – відкинули ряд ліберальних світських законів, які стосувалися старообрядництва. Відкинули можливість легального існування.
Керівництво общинами в безпопівстві беруть на себе наставники. Наставником також може бути жінка.
У XVIII — XIX ст. виникли ще декілька дрібних безпопівських толків (пастуший, ааронівський, самохрести та ін).
Біглопопівство на початку свого існування набуло поширення на півдні Росії в Донському регіоні, де заручилось підтримкою донських козаків. „Дванадцять статей” царівни Софії посилили репресії проти старовірів (за критику реформ їх було наказано „жечь в срубе”) спричинили нову хвилю біженців на Дон. Засновниками течії вважаються єромонах Іов (Лихачов) та ігумен Доситей. Нова хвиля репресій проти старовірів, яка досягла Донського регіону, спричинила поширення руху на Північному Кавказі, Кубані, Стародубщині. Найвизначнішими центрами біглопопівства стали острів Вєтка (суч. Гомельська область). В цих регіонах старообрядці сформували економічно потужні осередки.
В свою чергу попівство (біглопопівство), як і безпопівство, весь час зазнавало поділів на різні толки. Так у XVIII столітті в Керженці (біглопопівський осередок) існували софонтієвський толк, онуфрієвський та дияконський, між якими постійно точились суперечки в основному через розбіжності в чиноприйманні біглих попів (софонтієвці приймали їх через миропомазання, а дияконовці через відречення від єресей) та інші.
У XVIII столітті важливим попівським центром стало Рогожське кладовище в Москві. У 1779 році в Москві відбувся „перемазанський” Собор біглопопівців. На який вдалось скликати представників майже всіх попівських центрів Росії. Основне питання, яке постало перед учасниками Собору, було пов’язане з процедурою прийому біглих попів. Було прийняте рішення про прийом через миропомазання. Противники такого рішення, які не бажали йому підкоритись, почали шукати можливості отримання архиєрея для старообрядців від Російської Церкви. Переговори закінчились формуванням у 1801 році руху під назвою єдиновір’я (додержання старих традицій в рамках Російської Православної Церкви). Це спричинило відтік значної частини біглопопівців від старообрядництва.
У першій половині XIX столітті з середовища біглопопівців виокремилось ще одна група – лужковська згода. Послідовники її не сприйняли правила царя Олександра І, які з одного боку дозволяли „біглих священиків”, що не скоїли кримінальних злочинів, а з іншого зобов’язували їх вести метричні книги. Лужковці відкинули будь-який компроміс з владою.
З початку виникнення старообрядництва в його середовищі не вгасало прагнення знайти архиєрея. Однак єдиний єпископ Павло Коломенський, який виступив проти реформ, помер відразу після них у 1756. В подальшому біглопопівцям траплялись тільки авантюрні особи. В одному випадку біглопоповці прийняли рукоположення єром. Іоасафа (один з видних діячів вєтської общини), яке здійснив тверський „никонівський” архиєрей по старому обряду.
У 1765 спільно попівцями і безпопівцями (поморцями) розглядалась думка здійснити хіротонію єпископа за допомогою мощей одного з Московських митрополитів Іони або Пилипа (Количева), за прикладом поставлення в 1147 році митрополита Київського Климента головою Климента Римського.
Пошуки архиєрея досягли успіху 28 (29) вересня 1846 року. До старообрядців приєднався колишній митрополит Босно-Сараєвський (Константинопольський Патріархат) Амвросій. Він був прийнятий через миропомазання та відречення від єресей.
Однак політика Миколи І, з її негативним ставленням до старообрядництва, мотивувала старовірів утвердити єпископську кафедру поза Росією. Цим місцем стала Біла Криниця (суч. Чернівецька обл., Україна), яка на той час входила до складу Австрії. Звідси і назва старообрядницької єрархії – білокриницька або австрійська.
На вимогу Росії австрійське керівництво вислало митрополита Амвросія в монастир м. Циллі. Проте, 6 січня 1847 року він рукоположив Кирила (Тимофіїва) в сан єпископа і призначив його намісником Білокриницької митрополії. Цього ж року були рукоположені єпископи Славський Аркадій, Бреільський Онуфрій. 3 січня був рукоположений єпископ для Росії Софроній (Жиров) Симбірський. Згодом Кирил став митрополитом. Також було утворено єпархію Тульчинську (Румунія) (1850). В результаті незадоволення російськими старообрядцями єпископом Софронієм, в 1853 році на Московську кафедру був висвячений єпископ Антоній (Шутов). Останній вважається фактично першим старообрядницьким єпископом Росії.
Події другої половини XIX століття відзначенні зростанням напруги між закордонними та російськими старообрядцями (останні прагнули здобути цілковиту незалежність від Білокриницької Митрополії).
В кін. 50-х — поч. 60-х років набули поширення апокаліптичні настрої, привнесені частково лужковським толком. Для нормалізації церковного життя у 1862 році було випущене „Окружне послання”, підписане російськими і закордонними архиєреями. В посланні згладжувались різкі протиріччя з Російською Православною Церквою. Це стало причиною нового розділення на окружників і неокружників. Більша частина стала на сторону окружників, а опоненти сформували свою єрархію.
Подальша історія білокриницької згоди пов’язана з суперечками між закордонними та російськими старовірами.
Після проголошення свободи віросповідань у 1905 році відбулось значне пожвавлення в житті старообрядців. Собор 1906 року об’явив фактичну незалежність російської єрархії від білокриницької. Московська архиєпископія більше не відсилала до Білої Криниці повідомлень про свої соборні постанови. Влада білокриницького митрополита простягалась тільки до російських кордонів. Також в основному був подоланий розкол між окружниками та неокружниками.
Все ж частина біглопопівців (менш чисельна), яка не визнала білокриницької єрархії, продовжувала шукати архиєрея. У 1923 році до них приєднався обновленський архиєпископ Саратовський Миколай (Поздєєв). Він був прийняти через миропомазання 19 грудня і іменований „архиєпископом Московським, Саратовським і всієї Росії древлєправославних християн”. Так сформувалась ще одна старообрядницька єрархія. З часом її центр було перенесено до Москви, а згодом у Новозибків (Брянська обл.) (звідси назва – новозибківська згода).
ХХ століття для старовірів, як і для більшості релігійних організацій СРСР, стало трагічним.
Після зміни політики держави в сфері релігії у 1988 році відбулась низка позитивних зрушень в житті старообрядців.
Тогочасний глава Білокриницької згоди (російської частини) архиєпископ Алімпій (Гусєв) був возведений в сан митрополита, а Церква була перейменована на Російську Православну Старообрядницьку Церкву (до того вона називалась Древлєправославна Церква Христова). У 1996 році був проведений спільний Собор із закордонними єрархами. Однак з того часу відносини між двома братніми митрополіями погіршуються. Причиною стали претензії щодо канонічних територій. На сьогодні це найбільша старообрядницька згода. Вона налічує 11 єпархій. Предстоятелем сьогодні є митрополит Корнилій (Тітов).
Новозибківська єрархія, маючи на початку 90-х років близько 20 общин, на сьогоднішній день зросла до 70 (за деякими даними до 150 парафій). У 2002 році згода була перейменована в Російську Древлєправославну Церкву, а її глава почав іменуватись Патріархом Московським (нині Олександр (Калінін)). В Церкві налічується 9 єпархій.
У 1999 році від новозибківської єрархії разом з курською общиною відділився єромонах Аполлінарій (Дубінін). Це сталось через низку внутрішніх конфліктів у новозибківській згоді. Його підтримав єпископ Тульчинський Євменій і рукоположив на єпископа Курського. Зараз це окрема згода, яка налічує близько 10 общин.
Серед безпопівців найбільш помітними є поморський та федосіївський толки.
Україна стала основним притулком для старообрядців, що втікали від репресій з боку світської влади, починаючи з другої половини XVII століття. Що стосується старообрядців-попівців, то їх поселення були засновані практично на всій території нашої країни. Найзначнішими осередками були Стародубщина, Поділля, Бесарабія, Крим, Слобожанщина та Буковина. У XVIIІ столітті старовіри оселились на землях Київщини.
Поселення в кожному регіоні мало свою власну специфіку. Оскільки територія України на той час була під владою кількох держав, характер старообрядницьких поселень залежав від відношення до них тієї чи іншої світської влади.
Зокрема, до початку ХVІІІ століття українські землі, які входили до складу Російської імперії, зберігали певну автономію. Це зумовило масове поселення прихильників старих обрядів на землях Стародубщини (Чернігівщина), яка була найближчою до Росії. Там вони заснували близько 30-ти компактних поселень.
Іншим значним осередком стало Поділля, яке входило до складу Польської держави. Їх становище було дещо краще, ніж насельників Стародубщини. Одним з факторів на користь прихильного ставлення поляків до старовірів стало переслідування їх з боку російської влади. На території Поділля старообрядці заснували також понад 30 поселень.
Наприкінці ХVІІ століття старовіри заснували низку сіл на Півдні України. Так, після Булавінського повстання на Дону в 1708 році територію, яка прилягає до нижнього Дунаю, заселили донські козаки, які були старообрядцями. Оскільки на той час ця територія перебувала під владою Османської імперії, і переселенці погодились брати участь в бойових діях на стороні турків, тут вони отримали широкі права і свободи. Освоєно було також землі Херсонщини, де господарський талант старообрядців був успішно використаний князем Григорієм Потьомкіним. Князь радо запрошував їх до співпраці. Це значно покращувало розвиток регіону.
Внаслідок російсько-турецьких воєн та входження до складу Російської імперії частини Півдня України становище старообрядців дещо погіршилось. Саме на Херсонщині вперше було впроваджене так зване двоєвір’я (можливість служити за старим обрядом, перебуваючи в складі Російської Церкви).
У другій половині XVIII століття старообрядці також заселяють землі Буковини. Австрійський імператор Йосиф ІІ дозволив їм оселитись на землях Габсбургської імперії. Саме тут у 1846 році було засновано центр більшості старообрядців – Білокриницьку митрополію. В селищі Біла Криниця (нині Чернівецька область) навіть було засновано два монастирі – чоловічий та жіночий.
Всього на початок ХХ століття на території України діяло близько 40 старообрядницьких монастирів та скитів. Основними з них були в селі Борсків на Вінниччині, два монастирі (чол. та жін.) в Черкасах, на Безсарабщині існували обителі в Ізмаїлі та Вилкове. Загалом до російської революції в Україні існувало понад 220 громад старообрядців Білокриницької згоди, якими керували три єпископи.
На відміну від Росії в Україні старообрядці користувались значною свободою. Ці привілеї по відношенню до своїх російських одновірців вони зберегли й після приєднання Правобережної України до Російської імперії в 1793 році. Катерина ІІ змушена була великою мірою визнати ті права, якими володіли старообрядці на цих територіях. Після приєднання до Росії Бессарабії в 1811 році за старообрядцями було визнано право на свободу віросповідань.
В Україні старовірам вдалось створити доволі сильні економічні осередки. В середині ХІХ століття на території Стародубщини (Чернігівщина) існувало понад 80 підприємств різного профілю, які належали старообрядцям. У Києві 50% купців І гільдії були старообрядцями.
Щодо старообрядців-безпопівців, то основними осередками їх поселення були Харківщина, Житомирщина.
З поміж всіх безпопівських толків в Україні найкраще були і є представлені поморці. У 1760 році трьома монахами із Виговського монастиря був заснований Чугуївський монастир неподалік від Харкова. Наприкінці цього ж століття було закладено початок також і жіночої обителі. Однак близькість до російського кордону зумовлювала часте руйнування поселень. У ХХ столітті жіночий монастир був перенесений до Харкова, де проіснував до 1994 року, коли померла остання насельниця Марфа Марківна Бочарова. Харківська община є і надалі однією з найвпливовіших в Україні.
Незначною, але знаковою, є присутність поморців на Закарпатті. Оселились вони тут за часів Австро-Угорської держави, і на сьогоднішній день існують три невеликих громади в селі Зарічево, в Ужгороді та Мукачеві.
На Волині безпопівцями-федосіївцями було засновано близько 20 поселень. В Житомирі вони збудували храм. З часом українські федосіївці все більше схилялись до поморських принципів.
На теренах України існували також групи безпопівців-филипівців, найбільша з яких знаходилась в Одесі.
Загалом на середину 80 років ХХ століття в Україні нараховувалось близько 45 безпопівських громад. На початку 90-х років постало питання формування централізованого об’єднання поморців в Україні. Спершу ініціативу взяла на себе харківська громада, однак, з часом першість перейшла до житомирської общини. 25 травня 2003 року в Житомирі було проведено зібрання поморців регіону і сформовано обласну раду старовірів-поморців (офіційна назва «Обласна Рада ДПЦ»). На загальному Соборі ДПЦ в Санкт-Петербурзі в травні 2006 року також ставилось питання про створення центрального духовного управління ДПЦ в Україні. Однак всеукраїнської організації на сьогодні так і не сформовано, українські поморці підпорядковуються Російській Раді ДПЦ.
Статистичні дані
На сьогоднішній день найбільшою старообрядницькою деномінацією України є Російська Православна Старообрядницька Церква (Білокриницька згода). Близько 60 общин об’єднані в Архиєпископію Київську і всієї України, яку очолює її архиєпископ Саватій (Козко). Основна маса парафій знаходиться в Одеській, Хмельницькій, Вінницькій та Чернівецькій областях. Єпархія перебуває в підпорядкуванні Московській митрополії.
Російська Древлеправославна Церква (Новозибківська згода) має в Україні 5 громад. Українські громади виділені в Слобожанське благочиння і входять до складу єпархії Білоруської і Української з осередком в Мінську. Керує єпархією єпископ Йосиф. Безпосередньо керівництво українськими громадами здійснює благочинний о. Микола Просін.
В Україні існує також одна громада в підпорядкуванні єпископа Аполлінарія (Дубініна). Однак про неї мало відомо.
Серед старообрядців-безпопівців найбільшою є поморська (виговська) згода, яка налічує на сьогоднішній день понад 30 громад. По регіонах найбільше їх є в Житомирській області – 13 громад, в Харківській — 5, 3 общини є в Вінницькій і Закарпатській, по 2 – у Луганській, Донецькій та Криму, 1 — в Хмельницькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській та Чернігівській областях.
Також в Україні існує близько 5 невеликих громад федосіївців. Однак про них майже нічого не відомо.
Використана література:
Корисні веб-ресурси:
Підготував Анатолій БАБИНСЬКИЙ
Останнє оновлення 10 липня 2007 року