Знайшли її в Австрійській імперії, в урочищі Варниця на Буковині. Вапнякові води й дали назву тутешньому поселенню російських старовірів, яке виникло 1784 року, — Біла Криниця.
Дорога з райцентру Глибока до Білої Криниці — наче перевірка для алергіків: пилюка в автобусі стовпом стоїть. І коли на обрії виникає величний собор, схожий на грандіозний храм Василія Блаженного в Москві, хочеться себе вщипнути: а раптом це глюки, і медицина вже безсила?! Бо звідки таке архітектурне диво у Богом забутій буковинській глибинці?
Звідки-звідки — з віри, ясна річ. З тієї, яку її прибічники називають єдино істинною — бо вона панувала в Московському царстві аж до середини ХVІІ століття. А коли цар Олексій Михайлович і патріарх Никон, а потім їхні наступники, аби поставити православ’я на службу державі, віддали перевагу новогрецькій вірі, захисників старої було піддано гонінням і переслідуванням. Не зрікшись віри, вони покинули рідний край і подалися світами шукати нову землю обітовану — як обіцяли їм стародавні перекази, на Біловодді — там, де джерело з білою водою.
Знайшли її в Австрійській імперії, в урочищі Варниця на Буковині. Вапнякові води й дали назву тутешньому поселенню російських старовірів, яке виникло 1784 року, — Біла Криниця. З 1846 року воно стало центром старообрядницької митрополії. Саме тому тут виріс у 1908 році головний храм старообрядців — собор Успіння Пресвятої Богородиці. Збудована за проектом архітектора В.Кліка на кошти московських купців Овсянникових, ця пам’ятка російського церковного зодчества вражала довершеністю форм і багатим внутрішнім оздобленням: глазурована цегла, вирізьблений з дерева іконостас, ікони в золотих і срібних окладах, створені за давньовізантійськими взірцями панікадила — словом, розкішне втілення неоросійського стилю модерн.
Навіть у радянської влади, яка нещадно змітала з обличчя землі матеріалізовані оплоти релігійного «опіуму для народу», за півстоліття володарювання не піднялася рука на цю, за загальним визнанням, «кам’яну казку Буковини» — хоча в 1944 році Успенський собор, як і інші місцеві храми, було закрито. Понад те, наприкінці 80-х років минулого століття собор повернули старообрядцям, а Всесоюзний фонд культури під керівництвом академіка Д.Ліхачова і під опікою Р.Горбачової узявся його реставрувати. Реставрація закінчилася тим, чим зазвичай закінчувалися всі наукові експедиції сюди: вивезли все, що могли: раніше — до Ленінградського філіалу Бібліотеки Академії наук СРСР (понад 200 безцінних книг), а тепер — до Москви, начебто на виставку, а насправді на вічне віддання (86 старовинних ікон роботи палехських майстрів).
Успенський собор старообрядців — «кам’яна казка Буковини»
— Усі знамениті російські промисли — Палех, Гжель, Хохлома — закладені старообрядцями, — просвіщає нас отець Сергій родом з міста Люберці Московської області, який служить у Білій Криниці з 2002 року. Батюшка готовий розповідати про старообрядництво як єдино справжнє православ’я годинами — чому старовіри хрестяться двома перстами, в чому, крім формальних ознак, його відмінність від новогрецької віри, — але ні-ні та й переходить на суто господарські теми. — Собор потребує невідкладного ремонту, а поки що потроху лагодимо покрівлю, електрику. Всього ж потрібно дев’ять мільйонів гривень, та де ж їх узяти, — бідкається.
Активно допомагає місцева влада — і районна, і обласна, — не в останню чергу завдяки участі в міжнародних проектах. Адже Чернівецька область покладає на Білу Криницю особливі надії: центр старообрядництва претендує на внесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Досі в цьому престижному переліку тільки чотири об’єкти з України, причому один з них — будівля Чернівецького університету (колишня резиденція митрополитів Буковини і Далмації) — увійшов до списку нещодавно, 2011 року.
Науковий співробітник Академії наук України, дослідник історії старовірів Сергій Таранець, присутній на відкритті музею старообрядництва в Білій Криниці, не приховує радості. Адже музей — це не лише експозиція, а й дослідний центр, що не тільки приваблюватиме з усього світу паломників, а й спонукатиме до нових досліджень учених. Тим паче що музей постав в оточенні живих ілюстрацій: усе село — це фактично теж музей, тільки під відкритим небом. Усі чоловіки тут носять бороди, жінки по-особливому покривають голови. Що в хатах, що в музеї — характерні для старовірів предмети побуту, кухонне начиння (старообрядці аскетичні в побуті й стримані в харчуванні).
— За Радянського Союзу, — каже сільський голова Петро Остафійчук, — село належало колгоспу «Шлях до комунізму», який потім переназвали чесніше — «Дружба народів», бо входили в нього український Старий Вовчинець із двома тисячами селян, півторатисячна румунська Багринівка і російська Біла Криниця із сотнею мешканців (усі вони й нині в одній сільраді). А за румунським кордоном — рукою подати — Клімауц, також село російських старовірів.
Сьогодні, на жаль, у Білій Криниці навіть початкової школи немає: замало дітей. Не рятує демографічну ситуацію і семидітна сім’я священика. Але от Оксана Дядюшка з Єнакієвого вийшла заміж за місцевого прикордонника. Спробувала молода сім’я пожити на Донбасі — немовля з бронхітів не вилазило. Тож повернулася назад, у цей диво-край: дитя за два тижні забуло про хвороби, а Оксана стала старовіркою Ксенією, отримала відповідальну посаду: завідувачка музею.
Ксенія Дядюшка, завідувачка музею старообрядництва у Білій Криниці
З музеєм пов’язують надії на пожвавлення туристичної принадності села, а відтак і на створення відповідної інфраструктури. Можливо, це змусить когось із підприємливих земляків повернутися додому. Адже, попри порожні вулиці, в Білій Криниці немає жодної покинутої садиби: навіть виїхавши в місто, тутешні мешканці доглядають батьківські обійстя. Ще б пак: тут ростуть найсолодші на Буковині ранні полуниці і найсмачніші сливи та яблука. Що, між іншим, теж цінна інформація для туристів. Хоча для них, напевно, важливіше інше: побачити, як у чужорідному оточенні впродовж століть може існувати, практично не асимілюючись із навколишнім людом, невеличка релігійно-етнічна група.
Втім, це для нас — екзотика. А для людей з Білої Криниці — просто віра, з якою вони долають простір і йдуть крізь час.