Людина і світ. — 2000. — №3. — С. 2-10
Малоросія, Великоросія, Росія
Створення України являє собою конкретний приклад того єдиного діалектичного процесу, аспектами якого є створення одних і водночас розклад і перебудова інших націй. Коли освічена еліта Російської імперії стала визначати себе як «росіян» у сучасному розумінні, — це робилося у відповідь на виклик «Заходу» (або «Європи»). Однак деякі піддані царя, які розглядались як цілком здатні стати росіянами, відмовились від пропозиції брати участь у створенні нації; натомість вони заявили, що якщо вже мусять визначити себе в національному відношенні, чого не робилось раніше, то це можна зробити і в якості членів іншої нації.
Свідчення такого роду думок можна знайти в поемі Семена Дивовича «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762 p.), яку ми можемо вважати одним з найбільш ранніх утверджень української позиції. У цьому творі «Малороссия» терпляче пояснює, що хоча і вона, і Великоросія перебувають під одним правлінням, але все ж у неї є своя історія і свої характерні особливості, тому вона зовсім не зобов’язана підкорятися Великоросії або бути її частиною. Навпаки, і та і друга — рівні.
Тут ми й виявляємо безпідставність розмов про те, що «Україна» стала частиною «Росії» у XVII ст., — адже самого поняття Російської держави (або нації) як чогось окремого від особи монарха та його володінь тоді не існувало. Ця ідея вперше з’явилася тільки за часів Петра Великого й не дістала чіткого оформлення аж до царювання Катерини II. Тому коли цар, самодержець Великої Росії, став іще й сувереном Малої Росії — так стали називати північно-східну частину України, — Малоросія внаслідок цього ще зовсім не стала частиною Росії у сучасному національному розумінні. Ця Малоросія, яка була свого роду досучасною або історичною українсько-козацькою нацією, мала власний уряд, закони, інститути — в усякому разі впродовж століття після її прийняття під скіпетр царя. Проект національного будівництва Росії вимагав усунення окремої ідентичності Малоросії; однак саме в останнє десятиліття автономного існування Малоросії її права почали обстоюватись за допомогою сучасної концепції нації.
Російський проект
Коли українці стали висувати свої національні проблеми й формулювати ідею своєї нації, національне й державне будівництво в Росії уже йшло повним ходом, і цей процес мав величезне значення для долі тих, кого ми можемо назвати українськими — в досучасному, донаціональному сенсі цього слова — підданими імперії. Санкт-Петербург, особливо за часів царювання Катерини II (1762-1796), вважав, що усунення традиційних малоросійських інститутів — лише крок на шляху до реалізації грандіозного проекту національного й державного будівництва; надалі ж буде потрібно чимало заходів, мета яких — повна інтеграція Малоросії у Російську державу та російське суспільство. Дослідник цієї проблеми Л. Гринфелд з подивом зауважує, що «мабуть, не менш як 50 відсотків російських націоналістів першого призову були українцями. У Санкт-Петербурзі та Москві скромне юнацтво з Малоросії знаходилось буквально в перших рядах російської інтелігенції, що зароджувалась і виковувала великоросійську національну свідомість».
І все ж не слід забувати, що та нація, яку допомагали створювати українці, не була ще в той період російською етнічною нацією: імперський проект національного будівництва не був орієнтований на створення загальноросійської ідентичності при оперті лише на її великоросійський етнічний компонент. Радше якраз наступний підйом України і став однією з причин етнізації та «зменшення в розмірах» російської ідентичності, що врешті-решт спричинилося до того, що «росіянин» став синонімом «великороса».
Національна розбудова Росії набувала різних значень у різні часи. У XVIII та в першій половині XIX ст. концепція «російської нації» була все ще відносно відкритою: Росія ще не розглядалась як країна великоросів. Дуже важливо, що створення російської національної ідентичності включало конструювання національної історії навкруги ідеї держави з тисячолітньою історією, що з’єднувала в єдину безперервну лінію Київ з Владимиром, Суздалем, Москвою і, врешті, царським Санкт-Петербургом. Вперше ця конструкція, згідно з якою сучасні росіяни успадкували свою державу від часів Київської Русі й до теперішнього часу володіють нею без будь-якої перерви, була створена після 1654 р. саме у зв’язку з приєднанням України до Росії. (Логічний висновок з цього — позбавлення українців права претендувати на історичну державність, а внаслідок цього — заперечення будь-яких їхніх вимог незалежної державності в майбутньому.)
Будучи політично вигідним, подібне тлумачення історії, однак, перекручувало історичні факти. За кілька століть до союзу з Україною офіційна Московія мала вельми невиразні уявлення про своє пряме походження від Києва — якщо взагалі їх мала. Саме вихідці з півдня просвітили «московитів», що їхня держава пов’язана прямою спадкоємністю з київською. Ідея, що й вони, і «московити» насправді — єдині «росіяни», виконувала важливу інтегруючу функцію у XVIII ст. й після. Росіяни й надалі прикрашали свою національну історію, приписуючи Великому князівству Московському статус єдиного легітимного і прямого спадкоємця Києва, вдаючись спочатку до аргументів династичного й релігійного характеру, а відтак — за часів етнічного націоналізму — стверджуючи етнічну ідентичність сучасної російської нації (та її імперії) і держави Київська Русь та заперечуючи легітимність як наступників Києва інших державних утворень, що існували на посткиївському просторі. (Це також було аргументом на користь нелегітимності присутності поляків та литовців на цих територіях.) Коли в XIX ст. посилився етнічний націоналізм, цю ідею спадкоємства було просунуто на крок уперед, — великороси оголосили себе справжніми росіянами, у той час як українці та білоруси стали вважатися або молодшими паростками російського сімейства, або ж росіянами, що потрапили під чужоземні впливи.
На ранніх же стадіях формування нації характер взаємовідносин «малоросів» і «великоросів» у рамках «росіян узагалі» ще не був прояснений. Багато «малоросів», а також дехто з «великоросів» вважали найважливішим те, що російська «народність» є членом сім’ї слов’янських народів і що культурне надбання Малоросії — її пісні, легенди й навіть історичний досвід можна інтегрувати в загальну «всеросійську» ідентичність, точний зміст якої ще тільки належало визначити. І якщо імперський уряд захищав ідею «офіційної народності», то деякі росіяни знаходили в історії України матеріал для підтвердження цілком лібертаристських, антисамодержавних концепцій всеросійської нації (зокрема, добре відомий інтерес до української історії деяких декабристів).
Ідея України
Якщо уродженці Малоросії відігравали неабияку роль у проекті національного будівництва Росії, то чому ж дехто з них відмовився брати в ньому участь, натомість оголосивши себе українцями? І якщо російський проект означав європеїзацію Росії, то чи не був українізм реакційним рухом, небажанням ставати «Європою»? А чи він був результатом висновку, що шлях в Європу через Петербург не є найкоротшим шляхом для України?
У даній статті обгрунтовується остання інтерпретація. Розуміючи, що Росія й Польща самі є периферіями щодо Заходу, ранні будівничі української нації вважали, що краще встановити зв’язок з «Європою» не через Санкт-Петербург, а навпрост — не погоджуючись на роль, так би мовити, периферії периферії.
Поява сучасної української національної свідомості може бути датована з певною точністю: вона бере свій початок з кінця XVIII ст. Ті, кого можна характеризувати як ранніх українських націоналістів, належали до вищих соціальних верств, були грамотні, більш того — добре освічені; знали світ і людей за межами своєї рідної країни. Вони вже певною мірою мали світський світогляд, що включав і таке розуміння держави, яке відрізнялось від поглядів тих, хто все ще захищав божественне право монархів. Вони знали, що існують принаймні кілька таких націй, які самі вирішили, як ними будуть керувати.
Перше визначення України було історичним. Малоросія часів Катерини знала, що вона — дитя (а дехто казав — пасинок) Речі Посполитої, і пишалася цим; її захисники стверджували свої права стосовно імперії, посилаючись на колишні зв’язки Малоросії з цією державою. Такі були погляди Григорія Полетики, який «висунув ідею України як дворянської демократії, керованої на манер Речі Посполитої». У XIX ст. популістський історик України Олександр Лазаревський критикував спроби Івана Мазепи, лідера невдалої боротьби за незалежність на початку XVIII ст., за намір змінити вільні, на його думку, тогочасні соціальні порядки в українських землях.
Після того як історична спільнота Малоросії розпалася через зовнішні і внутрішні причини, українці звернулись як до засобу відповісти на запитання: хто складає «нас», а хто «інших», до етнографії. Цей етнографічний підхід визначав Україну територіально як країну, де селянство розмовляє на українських діалектах.
Україна конструювалась, одержувала життя діяльністю класифікаторів і творців назв — матеріальної основи національної ідентичності. Люди, які запроваджували їх, належали до російськомовної інтелігенції; це були українці, росіяни або ж індивіди змішаного українсько-російського походження, але всі вони брали на себе ролі виразників сподівань і лідерів нації, переважно селянської. У багатьох відношеннях ці інтелігенти були водночас і українцями, і росіянами, що було віддзеркаленням соціологічних і політичних реалій України. Масовий же склад будь-якого українського руху, який міг виникнути, був би в основному селянським, кріпацьким і тим самим знаходився б поза рамками соціального й культурного життя імперії.
Захист прав Малоросії відбивався в літературних творах, театральних постановках, в історичних, філологічних та інших дослідженнях. На цій початковій стадії у кінці XVIII ст. мова ще не розглядалася як головна відмітна ознака нації. Sine qua non (необхідною умовою) національності мислилась культура й особливо політико-історична ідентичність.
Використання народної мови почалося в тій частині України, яка була найбільш «вестернізованою» в культурному плані — у східних її регіонах, Полтаві та Харкові. М. Реф проникливо написав про це, відзначаючи вирішальну роль освітніх інститутів. Він розрізняє внесок Києва і внесок Харкова. Більш старий культурний центр Київ відігравав важливу роль під час переходу від старомосковської до імперської політичної культури. Харків же, який у перші десятиліття XIX ст. почав функціонувати як культурний центр України, сприяв не тільки русифікації еліти, але й сприйняттю ідеалізму та романтизму — згідно з Рефом, «необхідних передумов сучасного націоналізму».
Новий націоналізм не тільки відрізнявся від виявів інтересу до регіональної й історичної ідентичності та їх захисту, що передували йому, але фактично був спрямований на підрив імперського ладу. Тому в основному вже русифікована традиційна еліта України була тільки невеликою своєю частиною залучена до цього нового руху. Замість неї першими та найбільш енергійними пропагандистами нового розуміння національної ідентичності стали інтелігенти, вчені, які систематично шукали і створювали наукові та філософські обгрунтування цієї ідеї.
Конструювання сучасної України потребувало також нового філософського обгрунтування — теологія й апеляція до права монархів — помазаників Божих для цього не годилися. Якщо взяти до уваги домінування духовенства у греко-католицькій (західній) частині України (яке збереглося і в XIX ст.), з одного боку, і формування польської літератури народною мовою вже у XVI ст. — з другого, то, можливо, легше зрозуміти і причину такого тривалого процесу формування української нації у Галичині та в інших регіонах Австрії і величезну привабливість для «рутенців» польського національного проекту. Вона не виявлялась до 1772 p., але стала цілком очевидною за австрійського правління. Теологічний світогляд стикався із сучасним секулярним світоглядом. І з цією боротьбою світоглядів була тісно пов’язана боротьба за владу в галицькому суспільстві: духовенство як володар сакральної мови, призначеної для спілкування з Богом, не бажало ділити владу із секулярною елітою або відмовлятися від цієї влади на її користь. У 1830 і 1840-х pp. духовенство вело боротьбу проти народної мови, яку захищали молоді інтелігенти; в 1848 р. воно змогло навіть не допустити в ряди українського суспільства представників землевласницької аристократії. Греко-католицьке духовенство продовжувало боротися «за владу над мовою» до кінця XIX ст. і припинило цю боротьбу лише у XX ст.
Врешті-решт це був процес визначення кордонів території сучасної України, який довго йшов до свого завершення; можна сказати, що він закінчився тільки після 1917 р. У XIX ст. такий процес передбачав залучення даних етнографії та історії, але в ньому був і найважливіший матеріальний та практичний аспект: колонізація колишнього татарського й турецького півдня українськими селянами з російської східної України (або Малоросії) та з колишньої польської, Правобережної України, що увійшла до складу імперії у кінці XVIII ст.
Геополітика перебудовує сцену
З російською анексією колишніх прикордонних територій Польщі у 1793-1795 pp. закінчився період розділу України між Варшавою й Москвою, що настав після 1667 р. Для українців розділи Польщі означали радикальну зміну всієї геополітичної сцени саме в той час, коли вони перебували на стадії переходу від усвідомлення української проблеми як проблеми адміністративно-регіонального і провінційного статусу всередині імперії до усвідомлення її як проблеми «міжнаціональної», а в кінцевому підсумку — «міжнародної». Східний і західний береги Дніпра тепер з’єднались у рамках єдиної держави, що привело й до того, що після 1795 р. в Росії величезною мірою зросла чисельність українців, і до того, що в російсько-українських відносинах вперше вирішальну роль стало відігравати польське питання.
Російське суспільство, однак, не усвідомлювало, що розділи Польщі змінили умови розвитку відносин між Великоросією й Малоросією, між «Україною» й імперією. Небагато росіян розуміли в XIX ст. і значення Польщі для політики й культури Росії. І все ж включення в число підданих імперії нових мільйонів римських католиків та уніатів, а також кількох мільйонів євреїв поставило перед російською політикою низку важких питань. Чи є нові піддані повноправними громадянами Росії? Етнічними росіянами вони не були, тож чи можуть вони вважатися росіянами?
Російсько-польська війна за «порубіжжя»
Після 1795 р. Російська імперія управляла своїми новонабутими польськими землями де-факто, а після 1815 р. — і де-юре спільно з польським дворянством правобережної України, Білорусії та Литви.
Після 1830 p., однак, ситуація драматичним чином змінилася. Польське повстання 1830-1831 pp. зруйнувало польсько-російське співробітництво (яке й без того було підірване тим, що імперія довільно порушувала угоду 1815 p.). Росіяни й українці сформували тепер щось на зразок спільного фронту проти поляків, хоча кожен з них переслідував при цьому свої цілі. Росіяни були сповнені рішучості довести, що ці землі — не польські, і в цьому їм допомагали українці. (Потрібен був певний час, аби росіяни змогли зрозуміти, що українці водночас намагаються довести, що ці землі й не російські.) Таким чином, створення сучасної України відбувалося не в «Австрії» і не в «Росії», як стверджується в більшості підручників, але у світі соціальному, у соціальному просторі, де переважна більшість майбутніх українців жила під владою польських дворян. Модернізатори польської нації обіцяли цим кріпакам, що вони стануть водночас і вільними, і поляками.
Нова концепція польської нації вперше оформилася в перебігу інтелектуальної революції і політичних реформ — мирної революції зверху — в останньому десятилітті XVIII ст. Польська нація пережила руйнування польської держави Берліном, Віднем і Санкт-Петербургом. Проте Польща збереглася як суспільство — в соціальному ландшафті колишньої Речі Посполитої домінували поляки. Але це старе суспільство, в якому панувало дворянство, поступово руйнувалося під впливом індустріалізації та урбанізації і нових соціальних та політичних ідей. І внаслідок трансформації старих класів, станів і релігійних груп цієї колишньої спільної держави під впливом модернізації з’явилися «нації-наступники» — сучасні поляки, євреї, литовці, білоруси й українці.
Україна під Росією і Польщею: дев’ятнадцяте століття
На перший погляд видається, що життя національного поета України Тараса Шевченка (1814-1861) підтверджує тезу М. Гроха про те, що національні «будителі» у так званих малих націях походять в основному з нижчих верств. Народившись кріпаком, Шевченко формально залишався ним, поки друзі не викупили його на свободу, коли йому було вже більше двадцяти років і коли він закінчував Академію мистецтв. Але, як недавно нагадав Омелян Прицяк, Шевченко став будівничим сучасної української свідомості не тому, що він народився в селі і його дитинство проходило в середовищі, де панувала народна культура, і не тому, що українська народна мова була його рідною мовою. Тільки коли він набув сучасних політичних і культурних знань — через багато років після того як залишив рідне село — і познайомився з великим світом, спочатку у Вільно, а потім у Санкт-Петербурзі, тільки тоді Шевченко почав усвідомлювати політичну значущість своєї рідної культури і зробив її «національною», перетворивши українську мову на засіб художнього вираження. Прицяк показує, що зустріч з Євгеном Гребінкою (1812-1848), крім усього іншого, «полтавським поміщиком», відкрила очі Шевченка на той факт, що літературні кола виявляли великий інтерес до українських народних пісень і що сучасна оригінальна література фактично завжди створюється мовою, якою народ співає свої пісні.
Великий російський критик Віссаріон Бєлінський (1812-1848) відразу ж зрозумів, до чого насправді хилять українські літератори і що створення україномовної літератури може привести — і навіть обов’язково приведе — до ідеї, згідно з якою услід за такою літературою, «відповідно до неї», повинні з’явитися українське суспільство і нація. Однак росіяни загалом не розуміли, що Шевченко представляє якісно нову стадію формування України і відповідно занепаду Малоросії. Українці діяли в біполярному російсько-польському світі, але росіяни продовжували розглядати їх як свою власну провінцію. (Цікаво, що деякі поляки все ж поступово стали усвідомлювати і приймати появу української та інших націй на колишніх польських землях.)
Російська держава відповідала на посилення національного й релігійного розмаїття населення імперії і на настання ери націоналізму в Європі, сформулювавши своє визначення Росії — доктрину «офіційної народності»; відповідно до неї православ’я, самодержавство й народність оголошувалися основами, на яких стоїть Росія; російська нація — набуток монарха; кріпацтво слід визнати народним установленням. Петро Великий був піднесений майже до богоподібного рівня і характеризувався звичайно як творець Росії.
Незабаром, однак, росіяни все ж почали розуміти зв’язок між українським і польським питаннями. Але це усвідомлення прийшло у специфічній «поліцейській» формі. Зробивши ряд висновків з польського повстання 1863 p., яке було остаточно придушене влітку 1864 p., уряд Санкт-Петербурга змінив умови звільнення селян на основі маніфесту 1861 р. в регіонах, що були ареною повстання; потім він проголосив ряд антикатолицьких заходів. Санкт-Петербург прийшов також до висновку, що український рух є продуктом польської змови з метою розчленування російської нації.
У 1863 р. було видано так званий «валуївський указ», названий за ім’ям міністра внутрішніх справ, який вперше ввів обмеження на використання української мови. Уряд, маючи в цьому питанні підтримку значної частини суспільства, зробив висновок, що «українство» — реальна небезпека, хоч українці, на відміну від поляків, обмежувалися літературними й науковими розвідками. Багато хто з росіян зрозуміли, що українці на ділі підривають єдність російської нації, яка, у відповідності з поглядами освічених росіян, складалася з трьох основних етнографічних або фольклористичних груп: великоросів, малоросів і білорусів, що разом складають єдину націю, об’єднану високою культурою й політично.
Російський уряд не вірив, що український рух є вираженням яких-небудь автентичних і законних прагнень населення Малоросії, і вважало за краще трактувати його як продукт іноземної (в цьому випадку польської) «інтриги». Це на десятиріччя наперед визначило погляд Росії на український націоналізм. «Українізм» згодом буде розглядатися як продукт німецької, австрійської або ватіканської змов — при тім, що він залишався «польським винаходом».
У 1876 р. імперський уряд пішов ще далі у своєму ототожненні української мови та культури з політичним сепаратизмом, — було видано секретний указ, підписаний царем в Емсі, яким заборонялася публікація творів українською мовою, а також театральне виконання українських п’єс і пісень. Як відзначає Г. Грабович, іронія історії полягає в тому, що цим кроком уряд сам вивів українську літературу з фольклорно-провінційного рівня, бо, стверджуючи, що вона є чимось підривним, сепаратистським і протонаціоналістичним, він тим самим надав їй нового політичного значення.
Україна і землі, завойовані у татар і турок
Розділ Польщі справив на українців вплив, так і не помічений протягом тривалого часу після цього росіянами; щось схоже вийшло і зі сприйняттям українцями значення російського завоювання колишніх турецьких і татарських володінь у чорноморському регіоні.
Колонізація починаючи з XVIII ст. просувалася на південь і південний схід. Новоколонізовані землі в минулі століття не були заселені українцями або іншими слов’янами. Тим самим українська націоналізація простору в цьому разі була чимось більшим, ніж просто наділення новими назвами на національній мові вже заселених територій, яким інші нації або націоналістичні рухи дали раніше свої назви. Єдині серед народів Європи, українці фактично створювали тут те, що у вік націоналізму перетвориться у велику частину їх майбутнього національного простору, їх національної батьківщини. Це були нові землі Росії — і дійсно, росіяни назвали їх «Новоросією», — але вони заселялися в основному українцями, і в належний час вони будуть затребувані Україною. Процес заселення півдня — і розширення простору України — в той період, коли це відбувалося, не сприймався національною думкою як аспект побудови української нації. Ні російська держава, ні російське суспільство не звертали особливої уваги на цей факт. Опера «Запорожець за Дунаєм» написана набагато пізніше — в 1860-і роки, і тільки в кінці 1870-х pp. Михайло Драгоманов чітко пояснив, чому Новоросія входила в його визначення України.
У російській національній свідомості завоювання Чорноморського узбережжя та Криму сприймалося у світлі імперських воєн, військової величі держави, будівництва Одеси та Севастополя. Навпаки, в українській національній епопеї історія цих земель починалася кількома століттями раніше, і, крім того, це історія народу, народних воєн і народного освоєння території.
Відень і слов’янське питання
Пряме входження Відня в українську історію мало грандіозні довготривалі наслідки, хоч і не такі, про які звичайно говорять українські історики. Якщо для становлення нації необхідне esse percipi (існувати — значить бути сприйнятим), то саме Відень відкрив новий вимір в «інтернаціоналізації» українського феномена. Перехід від польського правління до австрійського зробив також можливим підйом життя на новий рівень: кріпаки стали юридичними суб’єктами, що визнавалися публічним правом, людськими істотами де-юре.
Австрійські реформи сприяли створенню політичного співтовариства, але вони не могли зробити з селян і греко-католиків українців. Їх перша «вища» самосвідомість була «рутенці», їх перший рівень політичної свідомості — піддані імперії. Силою, здатною використати процеси, які привели в рух австрійці, стали поляки: вони знали, як використати створення єдиної Галичини, нового утворення, яке складалося в основному з русинської східної частини, що була до 1772 р. провінцією «Рутенія», а також західної, переважно польської, частини. Ситуація була б зовсім іншою, якби «Рутенія» так і залишилася окремим утворенням під владою Відня. Але після того як поляки в 1790-і pp. трансформували свою самосвідомість, стало ясно, що віденські реформи лише розчищають грунт для подальшої тріумфальної ходи «полонізму». Фактично після 1795 р. полонізація Рутенії досягла більших успіхів, ніж за попередні чотири століття між 1370 р. і 1772 р.
Поступово народжувалася нова соціальна реальність. Стародавні, жорстко окреслені бар’єри і структури підривалися «культурою» — зростаючою письменністю, поширенням знань про навколишній світ, науковою і світською думкою. І, як ми вже говорили, змінювалось й уявлення про те, що означає бути поляком. Нова польська ідентичність була відкритою для багатьох русинів і греко-католиків, для всіх, хто покидав селянський стан, і для тих синів священиків, які не прагнули посісти в суспільстві становища своїх батьків, сподіваючись натомість стати лікарями, інженерами або вчителями. На початку XIX ст. русинам бракувало світської ідеології і вони не могли використовувати свою розмовну мову для друку, освіти або ведення цивільних справ. Усі ці сфери покривалися польською мовою та польськими ідеями, і тим представникам русинів, які досягали певного інтелектуального рівня й соціального становища, не залишалося нічого іншого як полонізуватися. Маси ж, поки кріпацтво визначало спосіб життя переважної більшості населення, залишалися греко-католицькими й «імперськими».
У 1830-х pp., однак, — після польського повстання 1830-1831 pp. і через три покоління після 1772 р. — деякі молоді русини звернули серйозну увагу на те, що відбувається в Харкові, Полтаві та Києві. Вони відкрили для себе українську культуру Сходу й побачили в ній силу, здатну захистити їх від полонізму й водночас вивести на світову арену. Тим самим «Україна» стала третьою стороною у великому історичному протистоянні між Росією й Польщею. Сторонній спостерігач, чеський публіцист і суспільний діяч Карел Гавлічек (1821-1856) назвав полеміку й боротьбу між росіянином і поляком «байкою про двох вовків». «Якщо на цій картині є ягня, — говорить він далі, — то це українець».
Поява особливої української національності тим самим проникала у свідомість світу за межами російсько-польської сфери. У міру того як міцнішала ідея слов’янської сім’ї націй і виникали відповідні цій ідеї інституційні структури, починаючи зі створення кафедр слов’янських досліджень у Празі та Відні, українці, незважаючи на відсутність політичного статусу, стали розглядатися як особлива повноправна нація.
Україна — одна нація чи дві?
Повинен був минути деякий час, перш ніж «російські» українці почали думати про «польських» і «австрійських» українців як про частини єдиної нації, а ці останні, у свою чергу, виявили, що «російські» українці — представники того ж народу.
Першими звернули свій погляд на «Україну» галичани. Але коли ми говоримо про Галичину, потрібно розрізняти кілька фаз її історії. Спочатку відбулося часткове, але принципово важливе звільнення від фактично тотальної культурної і соціальної залежності від шляхти. Це було досягнуто втручанням Відня після 1772 р. «Русинство», що з’явилося в результаті цього, як незабаром з’ясувалося, було загалом безсиле у своєму спротиві полонізації. Масовий характер полонізація набуває у другій фазі, коли полонізм постав не тільки як стара дворянська влада, але і як революційна програма звільнення й культурного розвитку. І тільки на третій фазі стався поворот до народу та його мови, прискорений відкриттям для себе русинами українського життя в Російській імперії. Цей третій період почався лише в 1830-х.
Але вказаний шлях не був ні простим, ні прямим. До того як Галичина остаточно вирішила, що вона бажає бути частиною України, були періоди москвофільства — орієнтації на Росію. Чому ж галичани, вирішивши, що вони не повинні бути поляками, і в той же час відкинувши російський варіант, не захотіли стати галицькою нацією? Що спонукало їх замість цього стати невеликою частиною України?
На думку спадають дві гадані відповіді. По-перше, Україна володіла культурними ресурсами, яких бракувало культурно збідненим і соціально приниженим русинам Галичини для боротьби з Польщею. По-друге, об’єднавшись з Україною, галичани ставали членами значно більшого народу, ніж польський; не випадково вони називали цей народ Великою Україною. Не об’єднавшись з Україною, галицьке суспільство могло стати лише маленькою нацією, не більшою, ніж словаки або литовці. Мабуть, саме те, що Україна надала їм найкращу можливість вижити як нації в боротьбі з поляками, змогло привести до союзу католиків-галичан з православними Сходу проти католиків-поляків.
Тому не дивно, що впродовж десятиліть більшість українських патріотів розглядали проблему внутрішньоукраїнської єдності як найважливішу. У 1906 р. історик Михайло Грушевський опублікував статтю під заголовком «Україна і Галичина», в якій попереджав своїх співвітчизників: якщо вони не будуть зважувати всіх своїх кроків, то можуть закінчити як серби і хорвати — як два народи, що виникли на єдиному етнічному фундаменті. На думку Грушевського, етнічна спільність сама по собі ще не може бути гарантією того, що на її основі виникне єдина нація; трансформація етнічної групи в націю вимагає праці і прагнення стати нею. Етнічність при цьому — лише початкова точка, лише фундамент. Розвиток загальноукраїнської літературної мови вимагає здійснення послідовної політики, постійних зусиль — і Грушевський звертався до українців по обидві сторони кордону із закликом примножити ці зусилля.
Ми можемо з упевненістю говорити про завершення процесу утворення української нації лише тоді, коли з’явилися індивіди й організації, які думали про спільні «всеукраїнські» національні інтереси, подолавши специфічну заклопотаність західної України відносинами з Польщею, а східної — з Росією.
Українці свідомо й енергійно працювали над створенням спільної мови; письменники західної, австрійської України при цьому як зразок брали східних авторів. Але відносини між мовою й національністю при цьому звичайно трактуються неправильно. Українці Росії і Австрії стали єдиним народом не тому, що вони говорили однією мовою; вони заговорили цією мовою тому, що вирішили стати єдиним народом. До такого рішення їм допомогло прийти найбільше досягнення Грушевського — зроблений ним синтез української історії. Грушевський цим і встановив норму, і намітив шляхи її досягнення; він сконструював концепцію української історії, що визначила напрям розвитку загальноукраїнської політичної стратегії до єдиного майбутнього цілісної нації, а не тільки до різних майбутніх окремих її частин. Створюючи історичні аргументи на користь єдності української нації, він у своїй роботі особливо підкреслював вирішальне значення у критичні моменти історії зв’язків Києва і Львова.
Так само настійливо Грушевський виступав і проти ідеї «тисячолітньої Російської держави» і заперечував існування деякого єдиного «російського» народу протягом цього тисячоліття. Для сучасного політичного спостерігача так звані Біловезькі угоди 1991 p., відповідно до яких керівники трьох східнослов’янських республік і народів зруйнували Радянський Союз, — втілення в реальних політичних діях схеми Грушевського: створення незалежних держав України, Росії і Білорусії можна легко вивести з його інтерпретації минулого, як воно узагальнене в його знаменитій статті 1904 р. про «раціональну структуру» східнослов’янської історії.
Сучасник Грушевського Іван Франко приблизно в той же час пояснював, які сучасні практичні завдання випливають з історичних конструкцій його друга. У «Відкритому листі молодим українцям Галичини» (1905 р.) він чітко визначив завдання і значення національності та націоналізму. «Зараз з урахуванням більш вільних форм життя в Росії перед українською інтелігенцією відкривається велике практичне завдання — створити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, певний цілісний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя, готовий протистояти асиміляційним спробам з боку інших націй, звідки б вони не походили, і водночас здатний привласнювати собі якнайширше і якнайшвидшими темпами загальнолюдські культурні цінності, без яких сьогодні жодна нація і жодна скільки-небудь сильна держава відбутися не можуть».
Заключення
При оцінці перспектив України як нації вельми корисно звернутися до ідей російського філософа і теолога Георгія Федотова, який ще в 20-30-і pp., в еміграції, розглядав майбутнє російсько-українських відносин після падіння комунізму. Федотов вважав центральним у цих відносинах наявність третьої сили — Польщі, «з якою її (Україну) зв’язують вікові історичні ланцюги. Україні об’єктивно доведеться вибирати між Польщею й Росією, і частково від нас залежить, щоб вибір був зроблений не проти старої загальної батьківщини».
Рівноцінно значущою для Федотова у справі збереження єдності України з Росією була роль російської культури як засобу «залучення всіх народів до світової цивілізації». Так це було в петербурзький період, так це повинно бути, за Федотовим, і в пострадянському майбутньому. «Якщо народи Росії будуть вчитися не в Москві, не в Петербурзі, а в Парижі і в Берліні, тоді вони не залишаться з нами».
Ми не знаємо, що міг би сказати Федотов про сьогоднішню ситуацію, коли Україна включає й ті регіони, які в його час належали Польщі, Чехословаччині й Румунії, — регіони переважно католицькі, ніж православні. Україна не зобов’язана робити вибір між Росією і Польщею, тим більше що остання відмовилася від будь-яких претензій, визнала незалежність України й тим самим перетворилася для України з історичного ворога у значущого союзника. І вже не тільки в Парижі, Лондоні та Франкфурті, але і в Нью-Йорку, Бостоні, Торонто й Токіо зараз, після падіння Радянського Союзу, вчаться і не росіяни, і росіяни.
Однак загальна точка зору Федотова сьогодні заслуговує на увагу. Як єдність Росії, згідно з його поглядами, залежить від її здатності стати вікном у світ для народів, що її населяють, так і виживання України як незалежної держави буде залежати від того, наскільки вона досягне успіху у відкритті світу своєму народові і свого народу світові. Ідея України як нації, як я намагався показати в даній статті, полягала в тому, що її народ повинен мати прямий вихід до центрів цивілізації, що він не приречений бути народом «другого сорту» і що йому треба спілкуватися з великим світом, не вдаючись до посередників.