За повідомленнями київської преси, в липні 2008 року, напередодні візиту Вселенського Патріарха Варфоломія I, Секретаріат президента Віктора Ющенка узяв на себе ініціативу організувати переговори між Філаретом (Денисенком), Патріархом Варфоломієм і Патріархом Московським Алексієм II, які мали прибути на святкування 1020-річниці Хрещення Київської Русі; повідомлялося, що українська сторона може запропонувати Варфоломію прийняти УПЦ КП в лоно Константинопольського Патріархату на правах митрополії, для чого необхідно буде анулювати акт 1686 року про передачу Київської митрополії Московському Патріархатові
Релігія, концентровані в її межах знання (зокрема вірування) були невід’ємним атрибутом повсякденного життя людини як соціальної істоти від найдавніших часів до сьогодення. Мова, праця, інтелект та вірування стали тими ідентифікаторами, що відокремили сучасну людину від інших гомінідів. Спочатку це були найпримітивніші вірування: тотемізм (релігійне уявлення про міфічного родоначальника, охоронця роду), магія та анімізм. Без вірувань, знань про живу природу, про Всесвіт важко було уявити існування будь-якого етносу, що населяв територію України. Варто згадати про релігійні уявлення трипільців, кіммерійців, скіфів, грецьких колоністів, сарматів, готів, що лишили свій відбиток на формуванні й становленні релігійних уявлень праукраїнців. Про це свідчать і численні пам’ятки релігійного життя цих народів – як скіфські кургани та артефакти, так і українські звичаї та обряди.
Щодо готських племен, то слід окремо зауважити, що вони були одним із перших етносів на території України, що офіційно прийняли християнство (а саме у IV ст. по Хр. у формі аріанства – ранньої течії християнства, що її пізніше було визнано єретичною).
Ще протягом шести наступних століть християнство лишалося локальною релігією на теренах України і не знаходило такої великої кількості послідовників, як у Західній Європі. Та вже з 988 року утверджується як державна релігія Київській Русі, а саме у вигляді своєї східної гілки – православ’я. Християнізація Русі, порівняно з іншими європейськими країнами, які на той час уже давно прийняли християнство, проходила надзвичайно складно, особливо в перші десять років хрещення східних слов’ян. Це можна пояснити такими чинниками: по-перше, праукраїнці особливо гостро відчували відрив від батьківської віри й болісно переживали цей процес; по-друге, християнізація провадилася насильницькими методами; по-третє, прийняття християнства розривало сакральну єдність тодішнього покоління з минулими, що призвело до опору процесу християнізації з боку більшої частини населення Русі, а відтак і до жорсткої протидії Києва противникам християнізації.
Водночас прийняття християнства було важливим чинником перетворення фактичної федерації східнослов’янських племен зі старим патріархальним устроєм на модерну монархію на східних теренах Європи, запорукою зміцнення позицій Русі як провідної держави. Витісняючи давньослов’янські вірування, християнство перетворюється з прийшлої, чужої релігії на рідну.
Вибір саме православного віросповідання був виявом орієнтації Києва у зовнішній політиці на Візантію, а також своєрідною противагою західноєвропейській цивілізації з її римським вектором. Варто зазначити, що саме з хрещенням Русі за православним обрядом Європа остаточно ділиться на Східну та Західну не лише в географічному, а й у культурному та політичному планах, що чітко простежувалося протягом наступного тисячоліття і простежується сьогодні.
Отже, християнство завдяки злиттю з побутом слов’ян, їхніми обрядами та традиціями стає новою релігією для всіх східнослов’янських племен. Християнство принесло на терени Русі нову мораль і культуру, зв’язало Київську державу з надбаннями європейської цивілізації та світової культури, сприяло поширенню писемності, освіти, мистецтва.
Християнство, зокрема православ’я, було в центрі культурного й суспільного життя українців протягом усіх наступних століть. Варто відзначити роль православної церкви у розвиткові освіти в Україні в XIV–XVII ст., роль у визвольних рухах українського суспільства XVII–XVIII ст., відродженні державності у 1918-1921 рр. Православна церква була також противагою полонізації й покатоличенню українців як у Середні віки, так і в першій половині ХХ століття.
Найскрутніші часи для православної церкви на українських теренах припадають на радянські часи. Протягом усього періоду існування СРСР, тобто майже все минуле століття, православ’я перебувало під жорстким контролем радянського керівництва. Радянський тоталітарний режим не просто поставив у скрутне становище православну церкву як релігійну структуру, але й унеможливив діяльність в Україні національної автокефальної православної церкви, а також греко-католицької церкви. Після розпаду СРСР, здобуття Україною незалежності та лібералізації суспільно-політичного життя в Україні для православної церкви починається нова епоха. Православна церква виходить із напівлегального існування і знову посідає важливе місце в духовному та культурному житті українців. Проте демократизація суспільства не могла не позначитися й на змінах в духовно-релігійному житті українців. Зокрема, в умовах незалежності в Україні виникає велика кількість християнських церков, релігійних об’єднань, організацій, сект тощо. Лише за перші два роки незалежності кількість людей, які вважають себе віруючими, зросла наполовину, різко зросла релігійна активність населення. Серйозні зміни відбуваються й у самій православній церкві, виразником якої на теренах України стала утворена у 1990 році Українська православна церква – екзархат Російської православної церкви в Україні.
Ще за кілька років до розпаду СРСР на території України легалізується діяльність Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), заборонених у 1930 й 1940-х роках відповідно. У 1992 році за сприяння української влади створюється третя конфесійна гілка українського православ’я – Українська православна церква Київського патріархату.
Отже, нині релігійне життя в Україні характеризується надзвичайною інтенсивністю і водночас конфліктністю. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» юридично оформив право кожного громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної; так поява численних релігійних організацій, напрямів, культів тощо розділила українських віруючих. Україна стала багатоконфесійною державою.
Станом на 1 січня 2010 року в Україні діяло понад 26 тисяч релігійних організацій, конфесій, течій та напрямів. Половина усіх вітчизняних релігійних громад (більше 14 тис.) належить до православ’я. Конституція України не визначила жодну з представлених в Україні релігій державною, однак православ’я, яке має на теренах нашої держави давні корені, набуло, по суті, статусу національної, державної релігії.
Як було зазначено вище, православна церква в Україні представлена трьома основними конфесіями: УПЦ юрисдикції Московського патріархату, УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Кожна з цих конфесій претендує не просто на провідну, а на об’єднавчу роль розколотого українського православ’я. Але сама лише думка про об’єднання цих конфесій у єдину Українську православну церкву є утопічною, оскільки православні конфесії тісно злилися з віруючими, переважна більшість яких виступають за об’єднання православних віруючих України, але на основі своєї церкви. Варто зазначити, що певна частина українського суспільства УПЦ Московського патріархату не визнає як національну церкву, а лише як виразника інтересів Російської православної церкви в Україні. З іншого боку, неканонічність УПЦ КП та УАПЦ заважає цим конфесіям стати основою об’єднання православних віруючих України й ізолює ці церкви від міжконфесійного діалогу зі світовими православними церквами, такими, як Вселенська православна церква, Сербська православна церква, Російська православна церква (РПЦ) та, загалом, від процесів у світовій християнській ортодоксії.
Відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)
Кволі зародки автономізації православної церкви на Русі почалися фактично з самого початку її утвердження як державної релігії Київської держави. Перші рішучі кроки для цього зробив князь Ярослав Володимирович. Тут варто згадати той факт, що 1051 року за підтримки князя вперше на митрополичу кафедру було обрано русича за походженням – місцевого церковного діяча Іларіона. Цей крок обумовив не лише остаточний вихід Русі з візантійської орбіти, а й де-факто створив підвалини для майбутньої автономної православної церкви Київської Русі. Також князем Ярославом церкві було надано спеціальний церковний статут, де визначалися її права. Церква отримала право суду над вірянами за порушення християнських норм та моралі й, по суті, стала другою владою в державі. Ось як охарактеризував тодішній стан церкви літописець: «Почала віра християнська множитися на Русі і поширюватися. І чорноризці почали множитися, і з’являлися монастирі…, церкви ставив він у городах і містах, посилав до них попів, і давав їм з багатств своїх урок, і наказував їм навчати людей».
Простеживши розвиток православ’я в наступні століття, можна побачити, що статус православної церкви Київської Русі був фактично незалежним, хоча самі православні вірні Русі, як і клір, визнавали константинопольського патріарха за свого предстоятеля. Але це була радше традиція. Насправді Константинополь уже давно не відігравав жодної ролі в духовному житті русичів – давалося взнаки поступове ослаблення Візантії на міжнародній арені.
Українське православ’я, як успадкована частина загальноруського православ’я, отримує новий імпульс у своєму розвиткові у 1453 році з падінням Візантійської імперії. Тоді православна церква остаточно виокремлюється як автокефальна, лишаючись під юрисдикцією Вселенського патріарха лише формально. У такому статусі православна церква змогла пережити і полонізацію, і напівлегальне існування після Берестейської унії.
Така ситуація тривала до 1684 року, коли Київська митрополія остаточно перейшла під владу московської патріархії. З того часу й аж до 1920 року православ’я в Україні поєднується із загальноросійським. Українська православна церква, миттєво втрачаючи свою автокефалію й національно-ідентифікаційний чинник, переростає у знаряддя русифікації українського населення. Тут посутньо зауважити, що царська влада всіляко намагалася переманити на свій бік світочів української культурної та духовної нив. Сюди відносимо передусім Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Димитрія Туптала, які посіли важливі місця у всеросійській церковній ієрархії. Загалом же, як зазначають дослідники цієї епохи, на кінець царювання Петра І (1725 р.) майже всі митрополичі кафедри в Росії займали вихідці з України.
Переломним для українського православ’я став 1920 рік. Саме цього року Українська автокефальна православна церква проголосила своє відновлення як помісна церква. Проте майже рік відновлена УАПЦ лишалася без очільників і вищих церковних ієрархів. 1921 року на митрополита було висвячено Василя Липківського та ще кількох архієреїв, причому висвячення проводилося з використанням пресвітерського рукоположення, традиційно неприйнятого у православ’ї. Простіше кажучи, рукопокладав Липківського й інших єпископів не вищий за рангом архієрей, а простий пресвітер, тож таким чином канонічність новоутвореної церкви від самого початку ставилася під сумнів. Автокефалію новоутвореної церкви не було визнано РПЦ, а питання про визнання її Вселенським патріархом навіть не поставало [19, С. 152].
Водночас, УАПЦ стала духовною опорою для багатьох українців у роки національно-визвольних змагань 1921–1922 рр. й чинником спротиву окупаційній більшовицькій владі не лише в перші роки її утвердження на теренах України, а й до середини 1930-х років.
Драма УАПЦ полягала не лише в неминучому її протистоянні з Російською церквою, але й у тому, що вона набула організаційного оформлення після поразки українського національно-визвольного руху під натиском російського більшовизму. Саме тоді український церковно-визвольний рух досяг свого апогею. Його проводирі зуміли довести цей рух до логічного організаційного завершення в надзвичайно складних умовах суспільного й церковного протиборства. Жовтневий Собор 1921 р. запроваджував у церкві українську мову, народно-соборноправний устрій та автокефалію. На тому ж таки Соборі була сформована ієрархія УАПЦ, котра і за способом її висвяти, і за характером служіння мала всі підстави називатися народною. Обрання українським митрополитом протоієрея Василя Липківського стало визнанням його ролі як будівничого, організатора й ідеолога Української церкви [17, С. 207].
Проте значення його діяльності не вичерпується цими місткими характеристиками. Фактично, він був духовним лідером української самобутності. Розуміння того, що український народ має право на повноту вияву свого життя, стало визначальним у його безстрашній і невтомній боротьбі з новітніми колонізаторами, які будували нову тюрму народів під соціально-революційними гаслами.
Показово, що заходи більшовицьких спецслужб проти УАПЦ поєднувалися з черговими кампаніями переслідувань української інтеліґенції. Зокрема, такого подвійного удару було завдано наприкінці 1929 – на початку 1930 р.: поряд із представниками національної інтеліґенції на процесі СВУ на лаву підсудних була “посаджена” й УАПЦ. Саму ж УАПЦ ліквідовано за сценарієм ГПУ в січні 1930 р.
Більшовицький режим розправився і з першим митрополитом УАПЦ Василем Липківським – спершу усунувши його від проводирювання в УАПЦ (1927 р.), а потім і фізично знищивши (1937 р.). Проте ці десять літ життя були роками напруженої творчої праці, якою він продовжив своє служіння церкві й Україні: писав історію Української церкви, компонував підручники для українського духівництва, складав проповіді, вів листування із зарубіжними церковними та громадськими діячами. Чимало зі створеного ним або безповоротно загинуло, або й досі знаходиться в архівах спецслужб. Те, що дійшло до нас, є неоціненним духовним надбанням українського народу [2, С. 245].
Попри те, що священство УАПЦ протягом 1926–1937 років було винищено сталінським режимом, єпархії УАПЦ і далі діяли серед української діаспори, головним чином у США та Канаді.
Перед тим як перейти до розгляду новітнього етапу розвитку УАПЦ, слід зосередити увагу на ще одному явищі в українському православ’ї на західноукраїнських землях – Польській православній церкві (ППЦ). Її було засновано майже одночасно з УАПЦ, 1924 року, на тих теренах України й Білорусі, що перебували у складі Польської республіки. ППЦ отримала визнання Константинопольським патріархом як автономна церква, що поділялася на три єпархії: Волинську, Поліську та Холмсько-Варшавську. ППЦ стала противагою не лише римо-католицькій церкві, а й УГКЦ, іншими словами, ППЦ, паствою якої стало православне населення Західної України і Західної Білорусі, зберегла незалежність і від Риму, і від Москви та зуміла стати тим фундаментом, на якому 1942 року було відновлено УАПЦ. Головним чином це стало можливо завдяки зусиллям архієпископа Полікарпа Сікорського та інших церковних ієрархів ППЦ.
Втім, із другим приходом більшовиків у Західну Україну почалася нова хвиля репресій проти церковних діячів і проти самих національних українських церков – УГКЦ та УАПЦ. Обидві вони були заборонені, а їхнє духовенство, якщо не встигло виїхати за кордон, мусило стати лояльним до РПЦ або було репресоване.
Серпень 1989 року став тією точкою, з якої почався новий відлік в історії УАПЦ, – час існування її в постсоціалістичному суспільстві. Саме в серпні 1989 року львівська парафія святих Петра і Павла відмовилася підпорядковуватися РПЦ і стала першою автокефальною громадою в Україні. Цій події передувало створення ініціативного Комітету відродження УАПЦ, який було створено на початку того ж року. До його складу ввійшли священнослужителі УАПЦ за кордоном та представники української інтелігенції, деякі посадові особи [10, С. 89].
Офіційне підняття синьо-жовтого прапора над окремими державними установами УРСР, створення низки українських асоціацій та громадських організацій було логічним продовженням ланцюга подій національного та культурного відродження української нації, що започаткувало відновлення діяльності колись забороненої УАПЦ.
У західних областях України відбулося кілька нарад православного духовенства, яке підтримало ідею автокефалії православ’я в Україні. Було започатковано створення ієрархії УАПЦ. Це підготувало умови для скликання першого Всеукраїнського Собору, який відбувся у Києві 5—6 червня 1990 р. Серед 703 делегатів Собору були представники релігійних громад з усіх областей України: 7 єпископів, понад 200 священиків і миряни. З гостей були присутні народні депутати України, представники творчої інтеліґенції, іноземні гості, представники засобів масової інформації.
Собор обрав митрополита Мстислава (Степана Скрипника, 1898–1993) патріархом Київським і всієї України, а патріаршим місцеблюстителем — архієпископа Іоана, якому присвоєно сан митрополита Львівського і Галицького. На соборі було обговорено становище УАПЦ у сучасних умовах, прийнято Статут церкви, програму відновлення діяльності монастирів, духовних навчальних закладів, розширення видавничої справи, визначено ставлення УАПЦ до РПЦ [2, С. 289].
Патріарх С. Скрипник народився у Полтаві, був племінником Симона Петлюри, хорунжим його штабу. З 1921 р. перебував на еміграції. У 1930–1939 pp. був депутатом польського сейму. З початком гітлерівської окупації С. Скрипник повернувся до України. В травні 1942 р. у Києві він, поряд із шістьома іншими церковними діячами, які дотримувались автокефалістської орієнтації, був висвячений на єпископа Переяславського. Згодом він зазнає утисків окупаційної влади, потрапляє до в’язниці.
Не дивно, що утворення УАПЦ на тимчасово окупованій території України було засуджене Архієрейським собором РПЦ. Глава УАПЦ Сікорський та інші єпископи були позбавлені священного сану. З визволенням України всі православні парафії підпадають під юрисдикцію московського православ’я. Мстислав разом із іншими ієрархами та духовенством УАПЦ залишив Україну і виїхав до Німеччини, де було дозволено утворити для українців нові громади УАПЦ.
Наприкінці 1940-х років Мстислав – правлячий єпископ Української греко-православної церкви в Канаді. Після об’єднання єпархій Канади та США головою собору єпископів було обрано митрополита І. Теодоровича, а його заступником – архієпископа Мстислава. По смерті Теодоровича він очолив УАПЦ у США, Західній Європі, Австралії, мав титул архієпископа Київського і Переяславського. Резиденція митрополита як глави церкви перебувала у штаті Нью-Джерсі (США). Тут створено український музей, бібліотеку, видавництво з власною друкарнею, українську православну семінарію.
Собор 1990 р. вирішив створити Львівсько-Галицьку митрополію при соборі апостолів Петра і Павла у Львові, а також дві архиєпископії — Тернопільську та Івано-Франківську. Рішення третього собору УАПЦ (1930 р.) про самоліквідацію церкви було визнано недійсним. Внаслідок визнання неканонічності рішення про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату вирішено направити делегацію до константинопольського патріарха. Висунуто вимогу про повернення УАПЦ церков, які були відібрані у неї в 1930–40-х роках. Вирішено відновити діяльність монастирів [7, С. 30]. Собор ухвалив рішення відкрити духовні семінарії в Києві, Львові, Івано-Франківську, регентсько-дяківську школу, порушив питання про відкриття духовної академії УАПЦ в Києві, ухвалив рішення утворити при кожному храмі релігійні школи для дітей та юнацтва. При патріархії УАПЦ затверджено відділи: закордонний, видавничий, господарський, пенсійного забезпечення. Вирішено так само сприяти розвиткові братств.
Собор прийняв звернення до українського народу. У телеграмі на адресу Помісного собору РПЦ висловлюється впевненість, що автокефалія — це не відчуження від братерської РПЦ, а шлях до поглибленої християнізації народу. Собор проголосив толерантність щодо інших християнських церков.
Собор констатував пробудження релігійно-національного життя в Україні. Водночас було визнано наявність міжконфесійної боротьби між РПЦ і УГКЦ, в яку втягнуто й УАПЦ. Однак собор наголосив, що «значення цього конфлікту сильно перебільшується і штучно розпалюється як деякими засобами масової інформації, так і представниками влади». На думку Собору, ситуація ця скороминуща і не переважує того факту, що в «Україні відбувається процес духовного церковного відродження» [20, С. 154].
Перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який відбувся в червні 1990 p., прийняв статут церкви. В його основу покладено організаційні принципи, прийняті на першому Всеукраїнському православному соборі УАПЦ у 1921 р. Вищими органами церковного управління визнано архієрейський собор і синод єпископів при патріархові.
Помісний собор скликається патріархом чи намісником престолу, синодом єпископів не рідше одного разу на три роки. Архієрейський собор скликається не менше одного разу на рік і є підзвітним Помісному собору. Він здійснює нагляд за впровадженням у життя постанов Помісного собору, узгоджує церковні відправи, звітує про переклади Біблії українською мовою, канонізує святих і затверджує нові богослужби, створює чи анулює єпархії.
Синод єпископів, очолюваний патріархом, керує церквою в період між соборами. До складу синоду входять: патріарх – голова, два постійних і два тимчасових члени. Синод має чотири сесії на рік. Обов’язками синоду єпископів є: тлумачення святого письма, норм християнської моралі та набожності; забезпечення єдності з християнськими церквами; організація внутрішньої й зовнішньої діяльності церкви; піклування про нормальні відносини між УАПЦ і державою відповідно до чинного законодавства тощо. Синод обирає та пропонує кандидатів на єпископів УАПЦ, розглядає звіти єпархій, контролює діяльність архієреїв.
За статутом УАПЦ поділяється на єпархії, що складаються з парафій, об’єднаних Деканатами (Благочиннями), а також з монастирів, які знаходяться на даній території. Межі єпархій визначаються синодом єпископів з урахуванням адміністративно-територіального поділу. Єпископ очолює єпархію. На день виборів він має досягти тридцятирічного віку, мати богословську освіту і прийняти чернечий постриг. У цьому суттєва відмінність від рішень собору 1921 р. про шлюбний єпископат.
Архієрей керує єпархією спільно з єпархіальними зборами, які складаються з однакової кількості представників духовенства і мирян. Збори скликаються не рідше одного разу на півроку. Збори обирають членів єпархіальної ради, делегатів на Помісний собор, стежать за єпархіальним життям. Єпархіальна рада, до якої входять декани єпархії та члени ради з мирян, займається підготовкою засідань єпархіальних зборів, розглядає звіти благочинних, провадить описи церковного майна. Консисторія, головою якої є єпископ даної єпархії, керує буденним життям церкви [1, С. 407].
Єпархія, своєю чергою, поділяється на деканати, на чолі яких стоять декани, обрані духовенством. Деканати утворюються з парафій, що складаються зі священнослужителів і мирян. Парафією управляють парафіяльні збори на чолі з настоятелем, парафіяльна рада та ревізійна комісія. УАПЦ діє на засадах самофінансування.
Таким чином, проаналізувавши структуру й устрій УАПЦ, можна дійти висновку, що в цьому вона була подібною до інших православних церков; водночас простежується її регіональність – створення лише двох архієпископій – Івано-Франківської та Тернопільської. Це свідчить про одне: УАПЦ після свого відродження на світанку української незалежності не змогла стати домінантною силою в українському православ’ї, поступаючись насамперед перейменованому у 1990 році екзархатові РПЦ в Україні на УПЦ і за єпархіальною територією, і за кількістю парафій з віруючими. На початок 1991 року УАПЦ мала лише 939 громад. Для порівняння: УПЦ мала 5031, УКГЦ – 2001, Союз євангельських християн-баптистів – 1127 громад [3, С. 277].
Наступним аспектом розвитку УАПЦ стало її зближення зі створеною у 1992 році УПЦ Київського патріархату. В УПЦ КП ієрархи Автокефальної церкви вбачали не лише потенційного союзника, а й можливість для власної легалізації, оскільки 1992 року, особливо до т. зв. Харківського собору, мова про який піде далі, в релігійному житті України панувало переконання, що новоутворена УПЦ КП об’єднає всі православні конфесії в Україні і стане єдиною помісною православною церквою в Україні.
Главою новоутвореної церкви обрали предстоятеля УАПЦ 94-річного Мстислава, про якого ми вже згадували. Його заступником став колишній екзарх УПЦ – митрополит Київський Філарет (Денисенко). Було проведено реформування самої структури нової церкви, розширено її єпархіальну територію тощо.
Проте в УПЦ КП майже одразу намітився розкол. Утворилася нова УАПЦ. А після смерті Мстислава Скрипника у 1993 році розкол узагалі став очевидним, проте він склався не на користь УАПЦ. Значна кількість ієрархів останньої перейшла до УПЦ КП, це пояснювалося зокрема тим, що Київський патріархат мав підтримку тодішньої влади, в той час, як УАПЦ фактично опинилася поза рамками релігійних процесів в Україні [7, С. 210–211].
Після розколу різко скоротилася кількість приходів УАПЦ: так, на 1995 рік їх налічувалося лише 616, головним чином у Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській областях, що мало наслідком і скорочення фінансування церкви, яке йшло головним чином від внесків прихожан й допомоги з діаспори, яка стала більше орієнтуватися на УПЦ КП.
Новим патріархом УАПЦ став Володимир Ярема, якого було інтронізовано на Покрову – 14 жовтня 1993 року з ім’ям Димитрій у церкві Спаса на Берестові. Саме він 19 серпня 1989 року проголосив у церкві святих Петра і Павла про відокремлення його парафії від РПЦ. Свою священницьку місію патріарх Димитрій розпочав ще 1947 року, перейшовши в православ’я одразу при забороні УГКЦ (до цього вступив до греко-католицької семінарії). У 1958 році був переведений до Львова, де протягом 1958–1990 років був настоятелем кількох храмів.
Димитрій (Ярема) – автор книги «Дивний світ ікон» (1994), статей на богословську тематику та з історії іконопису. Лауреат премії Свєнцицьких за наукову роботу в галузі мистецтвознавства. Хворого і недієздатного патріарха очікував ще один, на цей раз менший за масштабами розкол в УАПЦ. Протягом 1992–1998 рр. від УАПЦ відійшло декілька архієреїв, які утворили Українську Автокефальну православну церкву оновлену (УАПЦ(о)) та Українську Автокефальну православну церкву канонічну (УАПЦК). Ці дрібні розколи відбулися де-юре через незгоду з курсом УАПЦ на зближення з УПЦ КП, а де-факто через власні амбіції священнослужителів УАПЦ, які й очолили новоутворені УАПЦ(о) та УАПЦК. Предстоятелем останньої став митрополит Мойсей, якого було висвячено у 2005 році на сан патріарха Київського і всієї Руси-України в Софійському соборі Києва [13, С. 52].
Зазначимо також, що за патріарха Димитрія в УАПЦ стався ще один «розкол», проте вже по відношенню до постаті предстоятеля УАПЦ у 1920–30-х рр. ХХ ст. Василя Липківського. Так, УАПЦ фактично рокололася на критиків церкви Липківського і «пролипківців». Архієпископ Уманський Йоан, так охарактеризував процеси в УАПЦ 1920–30-х років: «Своя» національна церква була створена. Але вона не мала канонічного статусу і якихось перспектив входження у світове православ’я, а й виявилася нежиттєздатною через специфіку свого церковного устрою». Водночас учасники «пролипківського» руху поділяють переконання, що все ж українську самобутність в Церкві можна зберегти лише зберігши спільні історичні коріння сучасної УАПЦ з тією Церквою, котра зародилася в Україні у 1919–21 рр. Нині УАПЦ уже має канонічну хіротонію та цілком очевидне Апостольське приємництво, але втрачає своє ясне історичне тло. «Пролипківський» рух, на думку групи підтримки церкви, дасть змогу оживити занедбане віковічне стремління українців мати у своїй незалежній державі і незалежну Церкву [14, С. 198].
Після смерті у 2000 році патріарха Димитрія, Синод УАПЦ прийняв рішення про припинення обирання патріархів, проголосивши курс на зближення із Константинопольським патріархатом, проте реальної спроби налагодити бодай діалог зі Вселенським патріархом Українській автокефальній церкві здійснити так і не вдалося.
Новим предстоятелем УАПЦ було обрано митрополита Тернопільського Мефодія, який з 2000 року став митрополитом Київським і всієї України. Нині УАПЦ є найменш чисельною православною конфесією в Україні. На початок 2010 року вона налічувала понад 700 парафій по всій Україні, які об’єднані у 12 єпархій та 2 єпархії у США та Канаді, проте й до сьогодні зберігається регіональність УАПЦ – більшість її парафіян мешкає на території Тернопільської, Івано-Франківської та Львівської областей. УАПЦ лишається не визнаною світовим православ’ям церквою. Нормалізувати стосунки з іншими православними й християнськими конфесіями в самій Україні УАПЦ вдалося частково. Найменш плідні стосунки УАПЦ зберігаються з УПЦ Московського патріархату.
Основні етапи розвитку та діяльності Української православної церкви (1990–2009 рр.)
З осені 1989, внаслідок припинення державного контролю за релігійним життям в СРСР і у зв’язку із зростанням національних настроїв в УРСР, церковно-політична ситуація в республіці різко загострилася. Зокрема, серед священиків та прихожан Українського Екзархату виявилися тенденції до відокремлення від Московського патріархату.
На ім’я тодішнього глави РПЦ Пімена і митрополита Київського, патріаршого Екзарха України Філарета надходили послання від кліриків із західноукраїнських єпархій із закликами дарувати автокефалію Екзархату. Архієрейський Собор РПЦ 30–31 січня 1990 року прийняв «Положення про екзархати», яке надавало останнім в СРСР (в Україні і Білорусії) ширші права в самоврядуванні, а також право називатися Українською і Білоруською православними церквами [2, С. 113–114]
9 липня 1990 року в Києві відбулася нарада Українського єпископату, який, розглянувши ситуацію, що склалася, констатував, що в західних єпархіях триває релігійний конфлікт між православними і греко-католиками. У зв’язку з цим єпископат Української православної церкви прийняв Звернення до патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і Священного Синоду Російської православної церкви, у якому містилися пропозиції, покликані підсилити авторитет священопочатку УПЦ для активнішого протистояння розкольникам з УАПЦ і греко-католикам. Засідання Священного Синоду Українського Екзархату, що відбулося 10 липня 1990 року, схвалило це Звернення.
Священний Синод РПЦ 20 липня 1990 року ознайомився з постановою Синоду УПЦ від 10 липня 1990 року і постановив розглянути його на позачерговому Архієрейському Соборі. Для підготовки такого Собору тоді ж було утворено Комісію під головуванням Преосвященного митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія. 1 жовтня 1990 року Священний Синод схвалив діяльність новоутвореної Комісії. Матеріали і пропозиції з цього питання було направлено всім архієреям РПЦ й винесено на обговорення й затвердження Архієрейського Собору.
25–27 жовтня 1990 під головуванням патріарха Алексія в резиденції Патріарха і Священного Синоду в Свято-Даниловому монастирі відбувся Архієрейський Собор у складі 91 ієрарха РПЦ. Після розгляду Звернення Архієрейський Собор визначив:
1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність у її управлінні.
2. У зв’язку з цим найменування «Украинский Екзархат» скасовується.
3. Предстоятель Української Православної Церкви обирається Українським єпископатом і благословляється Святійшим патріархом Московським і всієї Русі.
4. Предстоятель Української Православної Церкви носить титул «Митрополит Київський і всієї України».
5. Митрополитові Київському і всієї України, в межах Української Православної Церкви, надається титул «Блаженніший».
6. Митрополит Київський і всієї України має право носіння двох панагій і предношення хреста під час Богослужіння.
7. Синод Української Православної Церкви обирає правлячих і вікарних архієреїв, утворює і скасовує єпархії в межах України.
8. Митрополит Київський і всієї України як предстоятель Української православної церкви є постійним членом Священного Синоду РПЦ.
9. Справжнє Визначення Архієрейського Собору Російської православної церкви підлягає затвердженню Помісним Собором Російської Православної Церкви з внесенням відповідних змін до Статуту про управління Російської православної церкви. Українська православна церква є постійним членом Священного Синоду Російської православної церкви. [21, С. 274].
Першим Предстоятелем УПЦ став митрополит Філарет (Денисенко), що отримав Благословенну Грамоту Московського патріарха Алексія II про дарування Українській Церкві незалежності і самостійності в її управлінні 28 жовтня 1990 року в історичному кафедральному соборі київських митрополитів – Святій Софії. Приїзд Патріарха супроводжувався масовими безладами на вулицях.
22–23 листопада 1990 в Києві відбувся перший Собор Української православної церкви, скликаний рішенням Синоду УПЦ. На Соборі були присутні правлячі архієреї всіх двадцяти єпархій республіки, представники духовних шкіл, чоловічих і жіночих монастирів, Києво-Печерської і Почаївської лавр, клірики і миряни.
24 серпня 1991, після провалу серпневого путчу ГКЧП, Верховною Радою України було проголошено Акт про державну незалежність. 1–3 листопада 1991 в храмі преподобного Антонія і Феодосія в Києво-Печерській Лаврі митрополит Філарет зібрав Собор Української православної церкви, на якому був присутній увесь український єпископат, делегати від 22 єпархій в особі кліриків і мирян, вибраних на єпархіальних зборах, представники 32 монастирів, представники духовних шкіл. Собор виніс постанову про звернення до московського патріарха та єпископату РПЦ з проханням дарувати УПЦ повну канонічну самостійність [11, С. 65].
22 січня 1992 року в Києві відбулася єпископська нарада УПЦ, яка прийняла нове звернення до Патріарха Алексія II, Священному Синоду і до всіх архієреїв РПЦ. У ньому, зокрема, говорилося: «Деякі сили, у тому числі і з Москви, сіють смуту серед тих, що чернечать, духівництва і мирян в окремих областях і тим самим фактично працюють проти православ’я в Україні. Деякі московські засоби масової інформації розгорнули наклепницьку кампанію проти предстоятеля УПЦ, намагаючись шляхом брудного наклепу бентежити розуми і серця української пастви… У зв’язку з проголошенням незалежності держави Україна ми вважаємо, що настав час дарування повної незалежності Українській православної церкви, дарування автокефалії».
З аналогічним проханням до Московського патріарха звернувся і президент України Леонід Кравчук.
Незабаром три архієреї – єпископи Чернівецький Онуфрій (Березовський), Тернопільський Сергій (Генсицкий) і Донецький Аліпій (Погребняк) дезавуювали свої підписи під Зверненням. Наступного дня, 23 січня, рішенням Синоду УПЦ вони були зміщені зі своїх кафедр. Священний Синод РПЦ, що відбувся 18–19 лютого 1992, прийняв звернення до митрополита Філарета і єпископату УПЦ з вимогою негайно переглянути рішення Синоду УПЦ від 23 січня. [8, С. 532].
31 березня 1992 року у Москві відкрився Архієрейський собор РПЦ, засідання якого тривало до 5 квітня. У його роботі брали участь 97 архієреїв. З 1 до 4 квітня Архієрейський Собор обговорював клопотання єпископату УПЦ про надання УПЦ автокефального статусу. У своїй доповіді на Соборі митрополит Філарет обґрунтовував необхідність надання УПЦ автокефалії політичними подіями: розпадом СРСР і утворенням незалежної Української держави. Після доповіді митрополита Філарета почалася дискусія, у якій урали участь більшість архієреїв. Єпископ Ульяновський і Мелекесський Прокл (Хазов) говорив у своєму виступі, що автокефалія не врятує православ’я в Україні, якщо не буде вибраний новий предстоятель УПЦ.
Поворотним моментом у полеміці стала пропозиція єпископа Магаданського Аркадія (Афоніна) змінити предстоятеля УПЦ, оскільки, на його думку, Філарет не відповідав вимогам, що висуваються до особи, здатної об’єднати довкола себе всіх православних кліриків і мирян в Україні. У зв’язку із зауваженням митрополита Філарета, що він підкоряється лише Собору українських єпископів, архієпископ Солнечногорський Сергій (Фомін) заперечив: «УПЦ доти не автокефальна, доки у неї немає своїх закритих внутрішніх питань, які не були б доступні компетенції Архієрейського Собору РПЦ» [21, С. 192]. Підводячи підсумок дискусії голова Архієрейського Собору Патріарх Алексій II сказав: «Ми просимо владику Філарета ради блага православ’я в Україні, ради нашої єдності, в ім’я порятунку Церкви в Україні піти зі свого поста і надати єпископам України можливість обрати нового предстоятеля».
Після виступу патріарха на відході митрополита Філарета зі свого поста наполягали митрополити Крутицький Ювеналій (Поярков), Псковський Володимир, Оренбурзький Леонтій (Бондар), архієпископ Смоленський Кирило (Гундяєв). Митрополит Філарет відмовився це робити. Його небажання спричинило різкіші виступи єпископів. Митрополит Володимир (Котляров) вніс пропозицію про голосування з питання зняття митрополита Філарета з посади. Тоді митрополит Філарет виступив із заявою, в якій погодився полишити посаду предстоятеля УПЦ. Патріарх подякував митрополитові Філарету за його готовність скласти з себе повноваження предстоятеля Української Церкви, а також обіцяв, що той зможе продовжити архіпастирське служіння на одній із кафедр України.
Проте церковна криза вибухнула з новою силою 7 квітня 1992 року, коли на свято Благовіщення, за богослужінням у Володимирському кафедральному соборі, митрополит Філарет оголосив про свою відмову піти з поста предстоятеля УПЦ. 14 квітня в Укрінформагентстві відбулася прес-конференція, на якій митрополит Філарет заявив: «Я пройшов Голгофу. Такий Собор був першим за 30 років мого перебування в єпископському сані. Мені дана Грамота патріарха Московського і всієї Русі Алексія II в 1990 році на довічне очолювання УПЦ. Тому я вважаю, що в складній нинішній ситуації в Україні я не можу йти на поводу в архієреїв РПЦ і залишити напризволяще українську паству» [5, С. 288].
Заяву було широко висвітлено в ЗМІ; вона стала свідченням відкритого розриву митрополита Філарета з Московським Патріархатом. Патріарх Алексій 17 квітня 1992 листом запитав митрополита Філарета, чи відповідає дійсності інформація про його рішення не йти з поста. З Києва відповіді не надійшло. Не надійшло відповіді й на запрошення прибути на засідання Священного Синоду РПЦ, яке повинне було відбутись у травні.
30 квітня 1992 р. в Житомирі відбулися Збори представників духівництва, монастирів, православних братств і вірян. З архієреїв на ньому були присутні митрополит Вінницький Агафангел, архієпископ Житомирський Іов (Тивонюк), єпископ Кіровоградський Василь, єпископ Чернівецький Онуфрій, єпископ Тернопільський Сергій, єпископ Донецький Аліпій. Збори висловили недовіру митрополитові Філарету, зважаючи на порушення ним своєї обіцянки Архієрейському Соборові, якому він присягнувся перед Хрестом і Євангелієм залишити пост предстоятеля УПЦ добровільно. Його відмова виконати цю обіцянку учасники зборів кваліфікували як клятвопорушення. Збори заявили так само, що вони наполягають на скликанні 11 травня Архієрейського Собору УПЦ, на якому має бути задоволена відставка митрополита Філарета з поста предстоятеля УПЦ. [6, С. 120].
Водночас на ім’я патріарха Алексія надійшло Звернення, під яким Комітет із захисту Православ’я зібрав 29 тисяч підписів. В ньому, зокрема, йшлося, що українські православні віруючі висловлюють незгоду з курсом митрополита Філарета й воліють бачити на посаді предстоятеля УПЦ митрополита Володимира (Сабодана).
6–7 травня 1992 року в Москві відбулося розширене засідання Священного Синоду РПЦ, у якому взяли участь і архієреї Української православної церкви. Митрополит Філарет, постійний його член, на засідання не прибув. Синод постановив засудити заяви Філарета про відокремлення УПЦ від усеросійського православ’я, самому Філаретові наказувалося скликати Синод УПЦ до 15 травня й оголосити на ньому про свою відставку з поста предстоятеля УПЦ.
Митрополит Філарет проігнорував рішення Синоду. У неординарній ситуації, що склалася, Синод 21 травня виніс ухвалу тимчасово передати функції Предстоятеля Української Православної Церкви найстарішому за хиротонією архіпастиреві на Україні – митрополитові Харківському і Богодуховському Никодиму (Руснаку). Йому було доручено до свята Святої Трійці скликати Архієрейський Собор для того, аби прийняти відставку митрополита Філарета й обрати нового предстоятеля Української Церкви. Митрополит Філарет не визнав і цього рішення Синоду.
Натомість 26 травня митрополит Філарет зібрав у Києві своїх прихильників, назвавши збори Всеукраїнською Конференцією в захист канонічних прав Української православної церкви. Конференція відкинула рішення Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 року і засудила тих українських єпископів, які відмовилися визнавати митрополита Філарета своїм першоієрархом. Учасники Конференції також направили звернення Патріархові Константинопольському Варфоломію: «У зв’язку з численними неканонічними втручаннями Московської Патріархії у внутрішні справи нашої Церкви і на підставі того, що Україна з 1 грудня 1991 року стала незалежною державою, ми доводимо до відома Вашої Святості, що Акт про передачу Київської Митрополії Московському Патріархату від 1686 року припиняє дію. З надією звертаємося до Вашої Святості, що приймете це до уваги і вживатимете необхідні заходи для канонічного впорядкування нинішнього стану нашої Церкви».
Виконуючи рішення Синоду РПЦ від 21 травня 1992 року, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак), 27 травня зібрав і очолив Собор УПЦ, який за місцем свого проведення увійшов в історію УПЦ як Харківський. 14 травня митрополит Никодим надіслав Філарету листа, в якому просив його виконати свою обіцянку і зібрати Архієрейський Собор заради миру в Церкві, але відповіді не дочекався.
Харківський Собор вніс деякі зміни і доповнення до Статуту УПЦ, що стосуються способу обрання і статусу Предстоятеля УПЦ; також був розширений склад Синоду УПЦ – до семи осіб, четверо з яких постійні. Змінювалося найменування держави, в межах якої здійснює свою місію УПЦ.
Основним рішенням Харківського Собору було висловлення недовіри митрополитові Філарету, зняття його з Київської кафедри, з поста предстоятеля Української православної церкви. Це рішення приймалося за відсутності митрополита Філарета, що відмовився прибути на Архієрейський Собор УПЦ і проігнорував неодноразово надіслані йому виклики. За вчинення розкольницьких дій Собор заборонив митрополитові Філарету богослужіння аж до остаточного вирішення цього питання на Архієрейському Соборі РПЦ.
Після цього, на підставі Розділу V, п.п. 12,13 Статуту, відбулося обрання нового предстоятеля УПЦ. У другому турі Володимир (Сабодан) отримав 16 голосів і був обраний митрополитом Київським і предстоятелем УПЦ.
26 червня 1992 у Києво-Печерській Лаврі почав свою роботу перший Собор УПЦ під головуванням Блаженнішого Володимира. У роботі Собору взяли участь весь єпископат УПЦ, представники духовенства, мирян всіх єпархій, монастирів і духовних шкіл. Як законодавчий найвищий орган в Церкві, Собор постановив визнати канонічність рішення Архієрейського собору у Харкові і затвердити всі його постанови та рішення. Також було затверджено всі правки внесені Харківським собором до статуту УПЦ.
Учасники Собору одностайно засудили діяльність позбавленого влади митрополита Філарета і підтвердили постанову про звільнення його з поста предстоятеля УПЦ й зняття його зі священного сану [18, С. 284–285].
На ювілейному Архієрейському Соборі в Москві в серпні 2000 року було заслухано виступ предстоятеля Української православної церкви митрополита Володимира про положення православної Церкви в Україні. Велася гостра дискусія щодо зміни канонічного статусу УПЦ. В результаті обговорення питання було вирішено утриматися від будь-яких дій, які б могли призвести до поглиблення регіонального розділення України й перетворитися на причину нових церковних розколів. Архієрейський Собор РПЦ 2000 року прийняв Визначення про Українську Православну Церкву, яким підтвердив статус управлінської незалежності і самостійності УПЦ.
У 1995 Вселенський патріарх Варфоломій прийняв у свою юрисдикцію УПЦ в США і УАПЦ в діаспорі. Ситуація, що склалася, а також постійні апеляції з боку українських державних чиновників дали Вселенському патріархові підставу для втручання в питання подолання кризи у Православ’ї в Україні. В квітні 1996 р. він заявив про свою готовність допомогти УПЦ в здобутті канонічної незалежності, навіть без відповідних прохань Церков, а тільки на підставі особистого звернення глави Української держави.
Проте зіткнення інтересів Константинополя й Москви відбулося у лютому 2000 року, коли помер глава УАПЦ Димитрій (Ярема). Згідно з його заповітом, обов’язки глави УАПЦ повинні були перейти до прийнятого в 1995 р. в юрисдикцію Константинополя митрополита Костянтина (Багана) з УПЦ в США. Здійснення на практиці такого кроку означало би перехід УАПЦ під омофор Константинопольської Патріархії. Свою занепокоєність таким ходом подій висловила на переговорах у Женеві 28–29 березня 2000 р. делегація РПЦ. Вона попередила Константинопольський Патріархат, що можливі позбавлені канонічної підстави заходи Константинополя по прийняттю в свою юрисдикцію УАПЦ в Україні неминуче спричинять обурення з боку віруючих канонічній юрисдикції УПЦ [18, С. 288].
Під час переговорів представників Московського й Константинопольського Патріархатів в червні 2000 р. в Цюріху представники Константинопольського Патріархату запропонували провести переговори за участю представників УПЦ, УАПЦ, УПЦ КП, а також представників державних структур України. Таким чином, склалася ситуація, при якій Константинополь і Москва зайняли щодо переговорного процесу різні позиції. Якщо Константинопольська Патріархія вважає прийнятною активну участь української влади в розв’язанні церковного українського питання, то Московська Патріархія стоїть на позиції, що це – питання внутрішньоцерковне, а тому і вирішитися повиненно без впливу ззовні [17, С. 66].
1 червня 2000 року відбулися переговори делегації уряду України на чолі з віце-прем’єром Миколою Жулинським і з Константинопольським Патріархом Варфоломієм. Жулинський передав усне вітання від президента України, просив патріарха Варфоломія сприяти українському православ’ю в об’єднанні і здобутті ним автокефалії. Святіший патріарх відповів, що Вселенська Патріархія однозначно зацікавлена у швидкому здобутті українським православ’ям канонічної автокефалії, яку може дати лише Церква-мати, тобто Вселенський Патріархат; «Московський Патріархат, – сказав він, – такого права не має». На підтвердження своєї тези Варфоломій нагадав, що Православна Церква в Америці, що отримала статус автокефалії від РПЦ в 1970, Константинополем у такому статусі до цього часу не визнана. У такій же ситуації перебуває і Автономна Церква Японії.
УПЦ володіє правами і канонічним статусом, які фактично наближають її до рівня автокефальної Церкви. УПЦ визнає себе правонаступницею давньої Київської митрополії (в межах України) і Українського екзархату РПЦ. За винятком трьох областей Галичини (Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської), УПЦ є панівною конфесією на всій території країни.
За даними на липень 2007 року, у віданні УПЦ було: 36 єпархій, у яких діють 10972 товариства віруючих (9327 священиків); УПЦ налічує 167 монастирів (4399 ченців і черниць), 17 духовних учбових закладів (3527 слухачів), 105 періодичних видань, 4133 недільних школи і 37 братств. На початку лютого 2008 року було офіційно заявлено, що УПЦ налічує 42 єпархії і 57 архієреїв, 13 з яких були рукопокладені лише за останній рік [14, С. 354].
Українська православна церква Київського патріархату: утворення, діяльність, перспективи та проблеми розвитку
31 березня – 5 квітня 1992 на Архієрейському Соборі РПЦ в Москві нинішній керівник УПЦ КП Філарет (Денисенко), на той час митрополит Київський і всієї України, був підданий засудженню за нечернечий спосіб життя; з нього було взято клятвену обіцянку піти у відставку. Повернувшись до Києва, Філарет оголосив пастві, що «побував на Голгофі», звинувачень не визнав і заявив, що звинувачення на його адресу були висунуті лише за те, що він просив Собор про дарування Українській Церкві незалежності. 11 червня 1992 Архієрейський Собор РПЦ постановив позбавити Філарета митрополичої кафедри. Самого його було відлучено від усіх справ й фактично ізольовано від релігійного життя Церкви. Цей крок керівництва РПЦ був останнім чинником, що зумовив створення в Україні незалежної помісної православної церкви. В ній Філарет вбачав колишній Екзархат РПЦ в Україні, а на той час – Українську православну церкву. Але, як уже зазначалося, поряд із УПЦ на теренах України активно відроджувалася й діяла УАПЦ, заборонена в 30-х рр. ХХ ст.
Тому з митрополичої резиденції, та й із владних кабінетів дедалі частіше порушувалося питання про об’єднання УПЦ та УАПЦ. Не проти об’єднання була й частина самої УАПЦ. Для обох конфесій злиття в єдину структуру мало б позитивні наслідки; для УАПЦ – вихід з локального (регіонального) існування, для УПЦ ж це був ключ для закордонних єпархій УАПЦ, головним чином у Канаді та США.
Майже все літо 1992 року тривали консультації між керівництвом УАПЦ та УПЦ, проте вони тривали досить повільно й якихось реальних результатів можна було очікувати після проведення Харківського собору, коли стало ясно, що УПЦ розколюється на «канонічну» й «неканонічну».
Тому вже в серпні 1992 року було офіційно оформлено об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину православну церкву, що дістала назву Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). На посаду патріарха новоутвореної церкви було запропоновано та одностайно обрано чинного «патріарха Київського» голову УАПЦ Мстислава [3, С. 70].
Але вже з осені 1992 року УПЦ КП пережила новий – на цей раз внутрішній – розкол. Частина архієреїв в основному з УАПЦ була не згодна зливатися з УПЦ, вважаючи її неканонічною, а її клір – зросійщеним. Розкол в УПЦ КП мав негативніші наслідки для самої УАПЦ, оскільки більшість парафій та священнослужителів лишилася в лоні УПЦ КП. До числа тих архієреїв-автокефалів, що лишилися в УПЦ КП, належав і другий Київський патріарх Володимир (Василь Романюк).
Обраному 1993 року новому патріархові пророкували довге правління як предстоятеля УПЦ КП, проте у липні 1995 року він несподівано помирає. Під час його похорон 18 липня 1995 року відбулися сутички між працівниками МВС та учасниками жалобної церемонії. Конфлікт стався через те, що віряни хотіли поховати патріарха у святині всіх православних українців – Софії Київській. Проте влада, яка тоді орієнтувалася на УПЦ (Московського Патріархату), відповіла відмовою, застосувавши проти учасників жалобної процесії силу. В критичний момент протистояння народу й «правоохоронців» головний удар на себе взяли воєнізовані формування радикальної націоналістичної організації УНА-УНСО, яким вдалося прорвати ланцюг спецпідрозділу міліції й забезпечити поховання патріарха хоча б поруч із Софійським собором.
20 жовтня 1995 у Володимирському соборі на помісному соборі УПЦ КП, Філарет був вибраний патріархом Київським і всієї Русі-України. Канонічний статус УПЦ КП і її взаємини з іншими православними церквами до цього часу лишаються напруженими. Московський Патріархат розглядає УПЦ КП як розкольницьку організацію й визнає в Україні лише свій канонічний підрозділ УПЦ. Крім того, з точки зору Вселенської Патріархії, лише Вселенська (Константинопольська) кафедра повноважна дарувати автокефалію церковним структурам [16, С. .274]. У 1997 Московський Патріархат пішов навіть на соборне піддання анафемі ченця Філарета (Денисенко) за діяння, кваліфіковані Архієрейським Собором Російської православної церкви як «антицерковна діяльність».
Важливим чинником посилення позиції Москви стала політика Вселенського Патріархату відносно церковної ситуації на Україні. Так, на переговорах президента України Леоніда Кучми з Патріархом Констінтінопольським Варфоломієм, що відбулися 24 листопада 2000 року в Стамбулі за повідомленнями ЗМІ, обговорювалася тема створення в Україні єдиної помісної церкви. Митрополит Львівський Андрій Горак (Київський патріархат), також відлучений Московським Патріархатом від церкви, заявив в одному з інтерв’ю, що Варфоломій нібито мав намір легитімізувати Київський Патріархат [18, С. 228, 237].
Навесні 2002 року позицію Москви несподівано підтримали ліві депутати Верховної Ради України. Вони ініціювали розслідування генеральною прокуратурою діяльності Філарета і навіть майже добилися скасування реєстрації УПЦ Київського патріархату. Проте, за втручання Державного комітету з релігії України, церква була збережена.
УПЦ КП має вплив серед вірян в основному на заході України – у Галичині та на Волині, а також у Київській і Черкаській областях. В жодній з областей України Київський Патріархат не є панівною конфесією: на заході України такою є УГКЦ, на сході – УПЦ (МП). Згідно з останніми даними, УПЦ КП має більше 4 тисяч парафій, об’єднаних в 29 єпархій, і більше 10 мільйонів дорослих прихильників. Відповідно до відомостей, наведених Патріархом Філаретом (Денисенком) на Помісному Соборі УПЦ КП 11 липня 2008 року, Київський патріархат має 29 єпархій, тобто в кожній області є одна або дві єпархії, близько 40 архієреїв, більше 3000 священиків, 4500 парафій, 4 вищих духовних заклади, дві духовні семінарії, 48 чоловічих і жіночих монастирів, і кожна область налічує більше 14 мільйонів парафіян, тоді як Московський патріархат — 9,5 мільйонів. За 17 років незалежності Київський патріархат збільшив свою паству утричі, й тенденція до зростання триває.
УПЦ КП, на відміну від УПЦ Московського патріархату, налагодила кращі відносини з Римо-католицькою церквою і греко-католиками в Україні. Цьому сприяв і візит в Україну папи Іоана Павла II в 2001 році [10, С. 399]. УПЦ (МП) не дозволила папі помолитися в Києво-Печерській Лаврі. Що ж до УПЦ КП, то Іоан Павло II зміг переступити поріг Володимирського собору у супроводі верховенства УПЦ КП. А 8 квітня 2005 року вперше в історії Православної церкви у Володимирському соборі відбулося заупокійне богослужіння по главі Римсько-католицької церкви.
Зусилля керівництва УПЦ КП після врегулювання канонічного статусу своєї організації знайшли активну підтримку в керівництва України на чолі з президентом Віктором Ющенком (з січня 2005 року). 12 січня 2007 відбулася зустріч Віктора Ющенка з предстоятелем УПЦ КП Патріархом Філаретом і вищим духівництвом Церкви в патріаршій резиденції. За повідомленнями преси, Віктор Ющенко висловився за створення змішаної комісії УПЦ (МП) і УПЦ КП для подолання розколу в православ’ї й створенні єдиної помісної православної церкви, що викликало різко негативну реакцію з боку РПЦ. Фактично на сторону РПЦ в цьому питанні став Віктор Янукович.
Архієрейський Собор УПЦ (МП), що відбувся в кінці січня 2007 року, висловив подив щодо пропозиції Президента України. Єпископи УПЦ (МП) вирішили навіть створити комісію, яка займеться прийомом грамот від представників Київського Патріархату, що покаялися [7, С. 165].
У відповідь на ці рішення прес-центр Київської патріархії 29 січня 2007 розповсюдив заяву з приводу ініціатив щодо відновлення єдності українського православ’я, в якому зокрема говорилося: «Таке формулювання умов і форм роботи комісії УПЦ МП «по відновленню єдності українського православ’я» свідомо принижує представників Київського патріархату як сторону можливого діалогу. Представники Київського патріархату не мають наміру за посередництва вказаної комісії «каятися» або «повертатися в лоно» Московського патріархату. У зв’язку з тим, що можливі зустрічі представників Київського патріархату з членами вказаної комісії можуть розцінюватися як бажання «покаятися» або «повернутися в лоно» Московського патріархату, представники Київського патріархату вимушені утриматися від співпраці з цією комісією на подібних умовах». Проте, Синод УПЦ КП на засіданні 28 лютого 2007 загалом прихильно сприйняв звернення Віктора Ющенка щодо можливості діалогу з УПЦ Московського Патріархату.
15 квітня 2007 собор єпископів УПЦ КП прийняв «Історико-канонічну декларацію» – документ, де представлено основні канони, догми й історичні підстави існування самостійного Київського патріархату. Особливу увагу в ньому приділено проблемі розколу української церкви і стосункам між УПЦ КП і УПЦ (МП). Зокрема, те, що Московським патріархатом практикується повторне хрещення православних, раніше хрещених в Київському патріархаті, було визнано несумісним із церковним каноном.
12 червня 2007 ІІ Всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву» прийняв лист-звернення до Константинопольського Патріарха Варфоломія І з проханням визнати УПЦ КП канонічною помісною церквою в Україні. 26 червня 2007 на зустрічі в Стамбулі Варфоломія I і президента Ющенка це питання було предметом обговорення.
Як важливу й позитивну подію було розцінено зустріч патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з делегацією Константинопольського патріархату на чолі з митрополитом Галлським Еммануїлом (Адамакисом), що відбулася 21 травня 2008 року.
За повідомленнями київської преси, в липні 2008 року, напередодні візиту Вселенського Патріарха Варфоломія I, Секретаріат президента Віктора Ющенка узяв на себе ініціативу організувати переговори між Філаретом (Денисенком), Патріархом Варфоломієм і Патріархом Московським Алексієм II, які мали прибути на святкування 1020-річниці Хрещення Київської Русі; повідомлялося, що українська сторона може запропонувати Варфоломію прийняти УПЦ КП в лоно Константинопольського Патріархату на правах митрополії, для чого необхідно буде анулювати акт 1686 року про передачу Київської митрополії Московському Патріархатові [13, С. 244].
Ці повідомлення викликали тривогу в керівництві УПЦ (МП). У прес-центрі Константинопольської патріархії у зв’язку з такими спекуляціями заявили: «Його Святість Варфоломій прибуде до Києва лише для того, щоби провести урочисту літургію спільно з патріархом московським Алексієм II та іншими запрошеними на святкування Хрещення Русі священнослужителями. Інших цілей у візиту немає».
Проте під час самого святкування річниці Хрещення Русі на звернення В. Ющенка до Константинопольського патріарха з проханням визнати Київський патріархат однозначної відповіді не надійшло, а це означало лише одне – розкол українського православ’я, а отже, й суспільства триває.
Отже, простеживши утворення та розвиток трьох головних православних конфесій України можна зробити декілька цілком очевидних висновків. По-перше, явно відчувається заполітизованість релігійного життя українців, головний акцент у ньому робиться на протистоянні трьох вищезгаданих конфесій, що з самого початку їхнього створення (початок 1990-х рр.) отримало політичне забарвлення. Це виявлялося, зокрема, у прямому втручанні церкви в державні справи і навпаки (хоча за Конституцією церква відокремлена від держави), й у політичній лояльності певних політиків до певної конфесії. По-друге, реальністю став глибокий розкол українського суспільства загалом за конфесійною ознакою. Все це створило додаткову напругу в суспільному та культурному житті українців.
Проаналізувавши діяльність УПЦ й так званих «національних церков» – УПЦ КП та УАПЦ, стає зрозумілим, що перша стала виразником інтересів Москви, а дві останні через свою неканонічність почуваються ізольованими в світовому православ’ї. Таким чином, українське православ’я досі не представлене незалежною канонічною структурою, а українська паства мимоволі перетворюється на розмінну монету у відносинах між РПЦ та Вселенським патріархатом, які обидва не зацікавлені у створені міцної Української Церкви.
Такий загальний стан в українському православ’ї підриває авторитет усіх православних конфесій, що представлені в Україні. Розколота і деморалізована православна церква за кількістю громад ще переважає всі інші загалом. Але ця перевага тане на очах. Українці не розуміють конфліктів у церкві, але ці конфлікти підривають авторитет церкви серед вірян.
Відсутня чітка позиція щодо ситуації в українському православ’ї і з боку офіційної влади. Так, за президентства Кравчука спостерігалася лояльність та всіляка підтримка влади щодо новоствореної УПЦ КП, наступний президент (Кучма) підтримував УПЦ. Віктор Ющенко позиціонувався як прихильник створення Помісної православної церкви на основі УПЦ КП, на що категорично не погоджувалися УПЦ та, зрештою, й УАПЦ. Проте якихось реальних кроків зі створення Помісної Церкви так і не було зроблено. Не вирішив цього питання й візит Вселенського патріарха Варфоломія в липні 2008 року на святкування 1020-ї річниці Хрещення Київської Русі. Переможець президентських виборів-2010 Віктор Янукович давно засвідчив свою однозначну орієнтацію на УПЦ, тому, очевидно, слід чекати чергової зміни акцентів у офіційній лінії держави стосовно православ’я.
Отже, українці були і залишаються поліконфесійним народом. Створення єдиної національної церкви, до чого прагне чимало політичних діячів, за цих умов є нездійсненною мрією. Так само нездійсненною є й ідея державної релігії. Виходячи з цих реалій, Конституція України чітко проголошує: «Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Майбутнє українського суспільства – у релігійному плюралізмі, у мирному співіснуванні різних віросповідань.
Література та примітки
1. Калінін Ю. А. та ін. Релігієзнавство: Підручник. – К., 2000.
2. Гелей Г. Біблійний довідник. – Торонто, 1985.
3. Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. — Л., 1986.
4. Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. – К., 1987.
5. Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. – К., 1988.
6. Лубський В. І. Релігієзнавство. – К., 2000.
7. Ходькова Л. П. Релігієзнавство. – Львів, 2001.
8. Жуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України. – К., 1999.
9. Історія релігії в Україні. – К., 2005.
10. Історія християнської церкви в Україні. – К., 1992.
11. Ходькова Л. П. Релігієзнавство: Навч. посібник. – Львів 2000.
12. Лубський В. І. Релігіезнавство. – К.,1997.
13. Кривелев И. А. Істория религии. В 2-х тт. – М., 1975-1976.
14. Лубський В. І. Вказ. пр. – К., 1997.
15. Каутский К. И. История християнства. – М., 1990.
16. Істрія України / За ред. В. М. Литвина. – К., 2006.
17. Данилевский А. Краткая хроника событий рас кола. – М., 2006.
18. Історія України ХХ ст. / За ред. С. В. Кульчицького. – К.,2001.
19. Ієромонах Євстратій (Зоря). Історія розколу в Українській православній церкві (1991–1992 рр.). – К. 2004.
20. Реєнт О. П. Коляда І. А. Україна між світовими війнами. – К., 2004.
21. Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози. – К., 1999.
Валентин Гайдай – магістр історії (Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова), незалежний дослідник