Упродовж свого душпастирстирювання в Німеччині автор статті ознайомився з різними проблемами, з якими стикаються українці в цій державі. Одна з них, що актуалізувалася останнім часом, — проблема трудових мігрантів. Фактично, доводиться констатувати, що у багатьох випадках люди потрапляють у рабство — без прав, належної оплати та умов праці…
…З невтішною долею українців-нелегалів, що працюють в домогосподарствах та на будівництві в Німеччині я зустрівся вперше 1997 року в Берліні. Господарі (вихідці з Дніпропетровська) привезли в церкву молоду жінку з Тернопільщини, яка доглядала їх дітей та виконувала усю іншу домашню роботу. Вони дізналися, що через мене буде нагода передати до Львова зароблені нею кошти — 400 німецьких марок. Наближався Великдень. Під час розмови з господинею цієї жінки виявилося, що вільного часу в їх працівниці зовсім немає. Навіть в сам празник Пасхи вона не була готова відпустити заробітчанку на декілька годин до церкви. Не допомагали жодні мої пояснення.
Сама ж жінка розповіла про те, що в Берліні працює багато чоловіків з України, які за суму 200 марок в місяць весь день, включаючи вихідні, працюють на будівництві в чоловіка її господині... (На той час в Берліні можна було за відносно невеликі гроші купити не тільки квартиру, але цілі квартали будинків. Німеччина приймала до себе громадян України, в яких були єврейські коріння. І вони ставали новими покупцями нерухомостей в центральних та східніх частинах Берліну. Berlin-Mitte, Pankow; Prenzlauer Berg — це квартали міста, де можна було задіяти на будівництві велику кількість чорної робочої сили — Авт.).
Так, без документів, грошей на повернення, без знання мови та при відсутності будь-яких знайомств на місці людина в кінці ХХ століття в самому серці демократичної Європи ставала новітнім рабом.
В медіапросторі Німеччини останнім часом актуалізувалося обговорення питання міграції, її наслідків. Завдяки зусиллям структур німецьких Церков на сьогодні змінено деякі статті кримінального кодексу в гуманітарній сфері, що стосуються людей, які перебувають в Німеччині нелегально. Зокрема, Німецька держава вже більше не каратиме лікаря чи клініку, яка надає допомогу такій людині, не заявляючи про це в міліцію. Також стало можливим офіційне навчання дітей нелегалів в школі.Зі шкіл зняли обовя'зок подавати заяви про сам факт перебування нелегалів на їх території та про конкретне місце проживання таких людей.
Суспільні процеси, спричинені цим феноменом в Україні, останнім часом також досить активно обговорюються в українських ЗМІ. Але, на мій погляд, в цій дискусії відсутня відповідна глибина погляду. Адже сама доля заробітчан в країнах їх нового поселення вкрай рідко описується в ЗМІ. Вказуєтся на значення міграції для економіки країни («заробітчанські гроші» прораховані та сплановані ледь чи не кожним черговим урядом України), інші сторони того суспільного явища. Та сам феномен міграції — це велике лихо, пов'язане з розбиттям родин, сімей, залишеними без відповідного нагляду малолітніми дітьми чи старенькими батьками.
У державних структурах України відсутній і слід відповідальності за долі своїх громадян, яким влада зобов'язана служити.
А вістки про важку долю заробітчан в Німеччині з’являються знову. Хочу ознайомити чатача з історією однієї з них, назвімо її Наталкою/
* * *
«Моя заробітчанська історія розпочалася після закінчення вузу.
Ще під час навчання в училищі я познайомилася з цікавим педагогом, назву його Ісааком Наумовичем (далі — І. Н.). Він мав дружину, двох дітей та стареньку маму, яка вже потребувала в побуті сторонньої допомоги. На прохання вчителя я погодилася безкоштовно допомагати їй у щоденних справах. Жила вона сама в однокімнатній квартирі.
Ситуація з бабусею ускладнилася, коли після перелому шийки стегна вона залишилася лежачою. В цей час І. Н. з дружиною розпочали процес оформлення документів для виїзду до Німеччини. Дітей ще малолітніми вони відправили на свою історичну батьківщину.
Перед від’їздом вони продали квартиру бабусі, а свою здали в оренду, віддавши мені на збереження частину книг.
В Німеччині після операції бабусю швидко поставили на ноги. Сім’я жила в одній квартирі, і дружина І. Н., не забажавши жити так і надалі, подала документи на розлучення. Після анулювання шлюбу вона отримала двокімнатну квартиру, І. Н. з мамою — також.
Після від’їзду І. Н. часто телефонував мені, розпитував про своїх квартирантів, про моє навчання в університеті, розповідав, як йому важко доглядати за мамою і одночасно працювати.
Через деякий час він запропонував приїхати в Німеччину, надіславши запрошення для візи. На той час я вже закінчила університет і почала працювати. Це була моя перша поїздка за кордон. Мені дуже сподобалася ця країна, гостинність, з якою мене прийняли. Коли настав час повертатися, І. Н. вмовляв мене залишитись, мовляв, з документами можна буде щось вирішити. Я відмовилась, сказавши, що краще згодом приїду знову.
«Нагода» випала через рік: за бабусею ставало щораз важче доглядати, вона кілька разів падала,перенесла інсульт, внаслідок чого лівий бік був практично повністю паралізований. І І. Н. надіслав мені запрошення, аби я приїхала допомогти йому з бабусею. Та реалізувати намір вдалося лише через три роки, оскільки дуже важко було виїхати: то відмовляли у візі, то кілька разів повертали на кордоні. Але не покидати спроб виїхати мене підштовхували і заохочення І. Н., який навіть погодився вислати авансом кошти, необхідні для того, щоб «купити» візу, і скрутне фінансове становище, проблеми на роботі…
Коли ж нарешті я таки потрапила в «новітній вимріяний рай», 5 місяців піврічної візи через постійні відмови на той час уже минули, залишався місяць. І. Н. та його колишня дружина вмовляли залишитись, допомогти з доглядом за бабусею, яка уже навіть самостійно їсти не могла. З документами вони пообіцяли допомогти, і, повіривши таким обіцянкам, я залишитись.
На деякий час заспокоїлась, бо І. Н.запевняв, що питання легалізації мого побуту ось-ось вирішать. На всі більш прискіпливі мої запитання він відповідав фразою: “В Німеччині в нас особливі права, ти не хвилюйся”.
І. Н. був задоволений моєю роботою. Ми домовилися, що він відкладатиме мені щомісячно 300 євро як платню за роботу. Та невдовзі після приїзду, коли я два рази поспіль отруїлася продуктами, які мені давали для харчування, зрозуміла, куди потрапила: І. Н. один раз в тиждень приносив зі спеціальної крамниці (йдеться про крамницю для соціально незабезпечених, де за невелику оплату — 1-2 євро —можна придбати продукти, термін споживання яких завершився — die Tafel — о. Б. П.) продукти не першої свіжості і в великій кількості… Так поступово я почала вивчати побут цієї сім’ї, яка приїхала з «голодної України» і отримала можливість «відхарчуватися»! Та це був лише початок…
Коли влітку в мене з’явився вільний час, я виявила бажання зранку бігати і відвідувати басейн. Була шокована відповіддю І. Н., що не можу самостійно з’являтись на вулиці, а тим паче, з кимось заговорити. Доходило до смішного: вранці я виходила бігати, а він ішов мені назустріч. Пізніше відпускав одну, але обов’язково з мобільним телефоном, щоб не затримувалась. Щодо відвідування басейну, то він ходив поряд, поки я плавала. При нагоді завжди нагадував, де я знаходжусь, і що не маю тут ніяких прав. Говорити голосно не дозволялось, у вікно дивитись — також. До магазину ходили завжди разом, і я обов’язково повинна була іти поряд, біля каси, як на глум, все запитував: ”Ти щось собі вибрала?”
Його дратувало те, що я намагаюся підтримувати зв'язок з друзями з України, перевіряв мій телефон і мейл. Переді мною була зовсім інша людина, ніж та, яку я знала в Україні
…Коли приходила колишня дружина І. Н. і просила, щоб я їй щось допомогла, він казав: ”Я дам тобі її на годину”. Моєї думки при цьому ніхто і не думав враховувати! Кожне запитання про легалізацію мого перебування в Німеччині закінчувалося вигукуванням на високих тонах: “Ты вообще ничего не понимаешь, ты не хочешь понять, что все это не делается сразу. Для этого нужно время”.
Якось І. Н. зателефонував з Австрії, куди поїхав відвідати сина, повідомивши, що погано почувається. Пізно ввечері того ж дня ми з його колишньою дружиною відвезли І.Н. до клініки. З діагнозом ”рак шлунку” йому призначили термінову операцію. Він дякував мені за допомогу і дав дотепер зароблені гроші (300 євро за місяць), також попросив передати гроші для сина, але щоб колишня дружина про це не дізналась…
Коли після опереції він повернувся додому, то я знову віддала йому на зберігання свої гроші, адже більше нікого не знала. Гроші, які він просив передати сину, я передала. Після операції, окрім бабусі, доглядала і за І. Н. Та через кілька місяців його самопочуття різко погіршилося, з лікарні його перевели в госпіс.
Після останньої зустрічі з ним в госпісі я приїхала додому і не знайшла ні своїх грошей, ні інших його речей. Я здогадувалась, чия це робота. Ключ від квартири мала його колишня дружина з сином, який приїхав до неї в гості. Вдень вона зателефонувала мені і сказала, що приходила вранці з сином «попити кави». Наступного дня, пізно ввечері, мені зателефонували з лікарні і сказали, що І. Н. помер. Я залишилась з бабусею одна — без грошей, без документів, в чужій квартирі, в чужій країні.
Колишня дружина І. Н. з сином одразу прийшли в квартиру та просили мене залишитись надалі. Вона сказала, що оформить квартиру на себе, а я щоб доглядала за бабусею.
Я погодилася, і тоді підняла питання про гроші, а точніше про їх відсутність. Рішучим тоном вони стали вимагати від мене повернення їм бабусиної банківської картки, на яку вона щомісяця отримувала кошти. (Німецька система опіки «Pflegeversicherung» передбачає оплату догляду за немічними навіть близьким родичам. За умови третьої групи немічності, як у тому припадку, за такий догляд держава платить 680 євро на місяць. Ці кошти не зараховуються до інших доходів особи. Вона може і надалі в повному обсязі отримувати соціальну допомогу «Sozialhilfe». На банківський рахунок “бабуні” щомісяця надходили кошти на регулярне проживання — 323 євро та отих 680 за догляд. І. Н. окремо отримував свою суму на проживання. Квартира оплачувалася державою повністю – о. Б. П.)
Картку я погодилася віддати за умови,що вони віддадуть дотепер зароблені мною гроші. Син сказав, що ніяких моїх грошей тут не було, що я просто допомагала знайомому, про ніякі інші домовленності він нічого не знає. Дав зрозуміти, що вони і так роблять мені велику послугу, дозволяютчи надалі залишатися в цій квартирі, оскільки я тут ніхто і не маю жодних прав.
Коли ж я рішуче продовжувала вимагати негайного повернення мені важко заробленої суми грошей (3000 євро ), він сказав, що готовий платити мені за опіку бабусей 200 євро на місяць. Я не погоджувалася обговорювати жодні плани на майбутнє, поки мені не повернуть зароблені кошти. Та у відповідь почула лише погрозу викликати поліцію, якщо я негайно не віддам тієї банківської картки. Звісно, картку я віддала, адже не знала, як поводитися, не мала жодної підтримки.
Мені нічого не залишалось, як зібрати речі і піти. Цієї ж миті я усвідомила усю безвихідність свого становища. Вийшовши з квартири, я пригадала, що в госпісі зустріла волонтера, який дав мені свою візитку. Саме цій людині я й зателефонувала з проханням про допомогу. Через кільканадцять хвилин він під'їхав машиною. Я розповіла про ситуацію, в якій залишилася, разом з ним зайшла в квартиру за сумочкою. В присутності цієї людини мене почали вмовляти доглядати за бабусею й надалі за 200 євро на місяць, не йшлося про те, що мене викидають на вулицю.
Переді мною розіграли театр… Ця стороння людина, почувши таке, ствердила двома словами — це «новітнє рабство» та порекомендувала мені негайно залишити квартиру. По мобільному телефону він викликав місцеву службу опіки над жінками (Frauenhaus — суспільна служба, організована жінками для захисту та допомоги жінкам, які потерпають від насильства, насамперед у сім’ях. Адреси таких будинків тримаються в таємниці. При потребі жінки-волонтерки підбирають таких жінок (такожі з дітьми) в домовлених попередньо місцях, або ж їх туди підвозить поліція. Служба співпрацює з надійними адвокатами, перекладачами та іншими установами соціальної допомоги. Утримується за рахунок добровільних пожертв суспільства — о. Б. П.), які стали жертвами безправ'я та насильства.
Пізно ввечері з сусіднього міста за мною приїхала жінка, відразу стала мене заспокоювати. Вона запитала про мої речі. Усе було в квартирі, яку я залишила, і ключі від якої ще залишалися в мене. За речимо пішли мо вдвох, та син покійного відмовився відчиняти, допоки вона не вийшла на вулицю. Я зайшла в квартиру, зібрала речі і знервована пішла геть, через неуважність забравши з собою і ключі.
Пояснивши своїй рятівниці, що забула залишити ключі, почула від неї у відповідь, що вона віддасть їх до офісу місцевої церкви з проханням передати за адресою…»
* * *
Такою є Наталчина історія... Її подальша доля мені не відома. Можливо, повернулася додому, працює за спеціальністю, можливо, продовжує жити далі як заробітчанка-нелегал… Читачу потрібно ще пояснити, що син Іссака Наумовича, якому зараз 27 років та який не зумів дотепер закінчити ніякого вузу, жив на батьківські кошти. Батьки, використовуючи різні можливості, намагалися влаштувати його в Німеччині. Однією з можливостей отримати право на постійне проживання в Німеччині для нього було оформити на себе догляд за своєю бабусею, отримуючи при цьому 680 євро щомісяця та, окрім того, використовуючи Наталчину працю, щодо якої він відчував себе паном і володарем новітньої безправної рабині.
… Я не вперше зіткнувся зі спробою використати систему соціального забезпечення Німеччини. Одного разу до мене звернулася сім’я, вихідці з України, з проханням про допомогу. Приїхали вони (мама з вже повнолітнім сином) декілька тижнів раніше в Німеччину, й процес оформлення їх побуту та навчання тільки розпочався. Державна служба поселила їх в одному з міст над балтійським морем. До того ж міста приїхали “емісари” з Баварії з намовами терміново переселитися в Баварію. Згідно зі світлими обіцянками останніх, їм тут мали надати повну допомогу та координувати їх входження в суспільне життя Німеччини. Вивчення мови, пошук квартири та працевлаштування “емісари” повністю брали на себе.
Насправді ж люди віддали свої останні кошти пов'язаній з тими «емісарами» посередниці (Immobilienmakler) для пошуку житла. Житло виявилося ледь придатним для проживання. Передбачені державним фінансуванням кошти на початкове вивчення мови витратили на вкрай неякісні курси. Курси проводили знайомі тих же “емісарів”.
Коли дійшло до працевлаштування, то виявилося, що та ж група, яка організувала житло та мовні курси, володіла підприємством, що надавало послуги з прибирання офісів та під'їздів житлових будинків. Підприємство потребувало дешевої робочої сили.На місячну зарплату, про розмір якої робітникам попередньо нічого не сказали, потрібно було важко відпрацювати. Щоденна зайнятність робітника сягала 10-12 годин. Після місяця праці нові робітники почули, що не вміють добре працювати, й виконаний ними об'єм роботи передбачає використання 5 годин в день, за які вони й отримають плату.
Ці люди звернулися до церкви (квартира, в якій жили, знаходилася поруч з церквою з проханням допомогти їм повернутися на попереднє місце проживання — до міста над балтійським морем. За деякий час з великим зусиллям співробітників Caritas таке повернення відбулося…
Душпастирюючи в країні з пристойно розвинутою системою соціального забезпечення, не одразу можна побачити усі тонкощі та багатогранність проблем, пов'язаних з цією системою, а точніше — з тими явищами, які просочуються через досить-таки густе сито системи соціального забезпечення Німеччини.
Уже змалечку в цьому суспільстві виховуються цілі покоління, глибоко переконані, що ледь чи не все на світі можна купити за більшу чи меншу суму грошей. Також і спокійну старість. Суспільство “вирощує” отаких самолюбів, які на все дивляться через “матеріалістичне скло”. Багатогранність людського життя наводить однак свої корективи, і з часом людина змушена визнати, що насправді ніякого забезпечення на старість не існує. Тоді вона готова пожертвувати всіляким добробутом на старості за крихітку людяності, якщо не від рідних (яких часто-густо не існує зовсім), то хоч від чужих. Тому й місцеве суспільство (в тому числі й церковні структури) шукає людей, що готові виконувати цю важку роботу — догляду за старшим поколінням — за кордонами своєї країни. Таку роботу виконують молоді монахині з-за кордону, а також мігранти, для яких шлях до добре оплачуваних місць праці в Німеччині є досить обмеженим.(Погляд з "раю")
Те, що, здавалося, має принести хоч якесь розвантаження соціальних проблем країни, зроджує в іншому місці такі ж, або дуже подібні соціальні негаразди. За німцями похилого віку починають доглядати переважно чужинці, приваблені відносно пристойною зарплатою. Однак з поля зору випадає той факт, що такі самі проблеми виникають в країнах походження самих заробітчан.
Тому не потрібно в уяві вибудовувати рай там, де його немає. Спостерігаючи за різними заробітчанськими історіями, у мене виникає запитання: чи не втрачається на цьому нелегкому шляху щось набагато цінніше, аніж здобувається? І що здобувається, зрештою?Намагаючись втекти від фінансової скрути у власній країні, від того, що постійно нехтують твоїми правами, не дотримуються елементарних соціальних зобов'язань, слід бути готовим ці права відстоювати і на чужині. З перетином кордону нічого само собою не зміниться. Не знаючи мови, місцевих звичаїв та умов праці, легко стати жертвою всякого ґатунку “ділків” та замість вимріяного новітнього раю, потрапити у рабство.
Іншим проблемним аспектом, на мою думку, є ставлення до озвучених проблем в середині держави: влада абсолютно безвідповідальна у цьому відношенні, та й в самому суспільстві рівень розуміння проблеми є досить низьким. Тут, на мою думку, розкриваються великі можливості для соціальної активності структур Церков усіх конфесій, які в Україні втішаються все-таки більшою довірою суспільства від усіх інших установ і не можуть далі стояти осторонь викликів, які несе щоденне життя. Одних заяв та проповідей церковних достойників замало, щоб навести відчутні зміни. Потрібно використовувати досвід пасторальної роботи церков за кордоном. Там церкви, якщо не спроможні своїми силами надати відповідну допомогу, то хоч нададуть кваліфіковану консультацію та скерують у відповідне русло державної чи профспілкової системи допомоги.
Особам, покликаним до управління Церквами в Україні, потрібно призадуматися над суспільними процесами. Оскільки вони не є тільки пасивними спостерігачами, але можуть і повинні на них активно вплинути. В іншому випадку можуть залишитися без пастви, за яку несуть відповідальність. Використовуючи ще досить високий авторитет Церкви, потрібно змінювати ситуацію в самій державі,захищати вірян перед зазіханнями багатих та могутніх в Україні, навіть якщо ці останні й підтримують щедрою рукою якесь церковне будівництво чи інші проекти.