Одним із найбільш обговорюваних питань в останні роки є проблематика повернення колишньої церковної власності, майна культового призначення їхнім історичним власникам. Це одне із зобов’язань, яке взяла на себе Українська держава у 1995 році під час вступу до Ради Європи.
Не менш цікаво буде подивитись на судовий аспект взаємин держави і релігійних організацій, насамперед на прикладі цьогорічного рішення про правомірність повернення з державного архівного фонду 18 сувоїв Тори у власність юдейській громаді. Незважаючи на те, що наразі розгляд справи продовжується в апеляційній інстанції, професійний підхід суду до аналізу аргументів сторін, національного законодавства та міжнародних договорів і зобов’язань України заслуговують на увагу з огляду на ймовірне продовження практики судових процесів з подібних питань та перспективи удосконалення вітчизняного законодавства.
4 лютого 2011 року Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Блажівської Н.Є. ухвалив рішення по справі за № 2а-18556/10/2670, яким відмовив повністю у позові Центрального державного історичного архіву України про скасування розпорядження Київської міської держадміністрації (КМДА) стосовно повернення 18 сувоїв Тори у власність єврейській релігійній громаді міста Києва.
Цікаво відзначити, що до участі в розгляді справи на боці позивача долучилась прокуратура міста Києва, а також як третя сторона – Державний комітет архівів України.
Основним зауваженням позивача було те, що архівні документи державної форми власності можуть передаватися лише у тимчасове користування, а право власності може бути передано тільки на підставі міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України і законами України. На думку позивача, державні адміністрації не мають повноважень передавати право власності на документи Національного архівного фонду, що порушує Конституцію України та статтю 10 Закону України «Про національний архівний фонд України».
У судовому процесі представник КМДА пояснив, що під час підготовки розпорядження від 10.11.2010 року № 953 «Про безоплатну передачу у власність єврейської релігійної громади міста Києва культового майна» була врахована загальна тенденція держави Україна щодо повернення релігійним організаціям культового майна. Правомірність такого рішення, за словами відповідача, підтверджується Указом Президента України від 04.03.1992 року № 125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» та розпорядженням Президента України від 22.06.1994 року № 53/94-рп «Про повернення релігійним організаціям культового майна».
Крім того, відповідач зауважив, що статтею 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» право щодо прийняття рішення про повернення у власність релігійних організацій культових будівель та майна надано саме місцевим державним адміністраціям, а, отже прийняте КМДА розпорядження не порушує вимог чинного законодавства.
У суді представник єврейської релігійної громади міста Києва повідомила, що, відповідно до оскаржуваного розпорядження, сувої Тори були передані для щосуботнього богослужіння в синагозі, а також для читання на основних юдейських святах. Сувої Тори є найбільш священним і шанованим предметом юдейської релігії, тому єврейська громада на підставі статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та згаданих Указів Президента України звернулась до КМДА про повернення віруючим майна культового призначення, якими є сувої Тори.
Відповідно до аналітичної записки Інституту сходознавства імені А.Кримського НАН України, суд зробив висновок, що сувій Тори є центральним предметом культу у відправі релігійного обряду юдеїв, тобто є атрибутом суто релігійного значення.
Зі свого боку, єврейська релігійна громада міста Києва надала докази факту правонаступництва єврейської громади 1-ї рабинської дільниці міста Києва. Цій громаді належала будівля Хоральної синагоги на вулиці Шота Руставелі, 13 у м. Києві (нині – синагога Бродського) до конфіскації у 1926 році, у якій і зберігалися згадані сувої Тори.
Беручи до уваги ці аргументи, суд зауважив, що в розумінні чинного законодавства України єврейська релігійна громада міста Києва була зареєстрована у 1991 році як нова юридична особа. Водночас, суд встановив відсутність звернень до КМДА про повернення згаданих сувоїв Тори з боку інших юдейських громад. Крім цього, врахував той факт, що найчисельніші релігійні об’єднання України підтримали звернення єврейської релігійної громади міста Києва та її право на отримання культового майна, яке було власністю єврейської громади 1-ї рабинської дільниці міста Києва.
Стосовно правомірності оскаржуваного розпорядження КМДА, то суд послався на ч.2 статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка передбачає: “Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим”.
Суд зауважив, що з метою практичного втілення змісту цієї статті Закону Президент України прийняв низку нормативно-правових актів, про які згадувалось вище.
“Державна політика України є спрямованою на повернення культового майна релігійним громадам для його використання за призначенням – для використання при здійсненні богослужінь та релігійних обрядів та забезпечення громадянам їх конституційного права на свободу совісті та віросповідання”, – підсумовує Окружний адміністративний суд міста Києва у своєму рішенні.
Серед іншого Окружний адміністративний суд міста Києва у мотивувальній частині свого рішення зробив кілька висновків, які мають особливу важливість для подальшого розвитку судової практики з подібних питань.
Зокрема, суд зазначив, що передача сувоїв Тори, які перебувають на державному обліку як документи Національного архівного фонду України, не впливає на їхній статус як документів Національного архівного фонду України. Тобто передача права власності на документи Національного архівного фонду України не призводить до їх вилучення з цього фонду. Суд зауважив, що, згідно зі статтею 8 Закону України «Про національний архівний фонд та архівні установи», визначено, що “документи Національного архівного фонду можуть перебувати в будь-якій формі власності, передбаченій Конституцією та законами України”, в тому числі й у приватній формі власності.
Стосовно статті 10 Закону України «Про національний архівний фонд та архівні установи», про порушення якої заявив позивач, суд звернув увагу на те, що її положення вказують на можливість передачі права власності на документи Національного архівного фонду не тільки згідно з міжнародними договорами, ратифікованими Україною, а й відповідно до законів України. Однією з таких законодавчих підстав суд вважає статтю 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка, на його думку, перебуває у логічно-змістовному зв’язку зі статтею 10 Закону України «Про національний архівний фонд та архівні установи».
Таким чином, суд дійшов до висновку, що “перебування документів у Національному архівному фонді України не є обставиною, яка є перешкодою для зміни власника відповідних документів”.
У судовому рішенні було згадано положення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною, яка закріплює право кожного на свободу думки, совісті та релігії, в тому числі зі свободою сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
“Абсолютно очевидно, що право на свободу думки, совісті та релігії є одним із основоположних прав людини, яке гарантоване Конвенцією”, – зауважив суд.
Примітно, що Окружний адміністративний суд міста Києва відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вирішив застосовувати при розгляді даної справи Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У підсумку суд взяв до уваги рішення Європейського суду в справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» та у справі «Церква села Сосулівка проти України».
Зокрема, суд взяв до уваги посилання Європейського суду на витяги з Висновку № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи, де передбачено обов’язок України щодо повернення культового майна релігійним організаціям. Крім цього, Європейський суд посилався на подібні витяги з доповіді моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи «Дотримання зобов'язань, взятих на себе Україною» (док. № 10676 від 19.09.2005 р.) та з доповіді моніторингового комітету Ради Європи «Виконання зобов'язань, взятих на себе Україною» (док. № 8272 від 2.12.1998 р.).
На цих підставах суд зробив висновок: “Відповідно до практики Європейського суду з прав людини вирішення питання про повернення (передачу) культового майна релігійним громадам є невід’ємним та надзвичайно важливим елементом забезпечення громадянам реалізації їх права на свободу релігії, яке визнане одним із основоположних прав людини та гарантоване статтею 9 Конвенції”.
У зв’язку з цим, на думку суду, стаття 35 Конституції України, а також Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», зокрема стаття 17 зазначеного Закону, мають тлумачитися та застосовуватися органами державної влади України, виходячи із того, що повернення (передача) культового майна є невід’ємною частиною забезпечення громадянам права на свободу совісті та віросповідання, яке гарантоване Конституцією та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 2а-18556/10/2670 можна назвати одним із найґрунтовніших судових досліджень питання про повернення майна культового призначення у власність релігійних громад.
Проаналізоване судове рішення також свідчить про слабкість аргументів Держкомітету архівів та архівних установ про неможливість повернення релігійним організаціям культового майна, яке перебуває в архівному фонді на праві державної власності. Насправді, як випливає з Закону, Національний архівний фонд України не обмежується державною власністю. Тому поряд з існуванням приватних колекцій витворів мистецтва, можна цілком припустити можливість зберігання культурної спадщини України культового призначення у приватній власності відповідних релігійних громад. Звичайно, що при цьому мають бути дотримані належні вимоги до охорони та збереження цих цінностей.
Як не парадоксально, але серед іншого Центральний державний історичний архів України в обґрунтуванні свого позову вказував, що оскаржуване “розпорядження КМДА позбавляє права інших фізичних і юридичних осіб користуватися документами Національного архівного фонду, якими є сувої Тори”. Проте очевидно, що сувої Тори як предмети безпосередньо культового призначення більшої уваги та пошани знайдуть у синагозі, для відвідувачів якої вони є найбільшою святинею, замість уявної користі від експонування в архівних установах.
Насамкінець, відсутність політичної волі для виконання зобов’язань, взятих Україною перед Радою Європи, стосовно повернення колишньої церковної власності може призвести до подальшого розвитку судової практики у цій сфері. З одного боку, це може пришвидшити процес повернення (“реституції”) релігійним організаціям майна культового призначення – будівель, майна релігійного вжитку та іншої власності. Однак водночас існує загроза двозначного трактування українськими судами чинних законодавчих положень, чому можна запобігти шляхом ухвалення спеціального закону, спрямованого на комплексне вирішення питання повернення релігійним організаціям майна, експропрійованого у радянські часи.
Відповідні законотворчі напрацювання перейшли до Міністерства культури України у спадок від ліквідованого Держкомнацрелігій. Разом із цим, фінансове забезпечення процесу повернення церковного майна його історичним власникам залежить від політичної волі найвищого керівництва країни, без чого жоден законопроект не матиме перспективи або належного механізму практичного втілення.