Релігійна свобода ― одна з підвалин здорового свідомого суспільства. У Білорусі проблеми з усіма свободами, віросповідання не виняток. Білоруська Автокефальна Православна Церква не має права діяти в країні. Тим часом реальний контроль над релігією в руках влади та РПЦ.
Що відбувається в тоталітарній Білорусі? Чому людям доводиться виїжджати з країни, щоб працювати на свою націю? Чи реально вирватися з лап рускава міра й авторитаризму Олександра Лукашенка? Про це говорили під час зустрічі «Релігійна свобода в Білорусі», яка нещодавно відбулася в Українському католицькому університеті.
Дискусію організували Благодійний фонд “Вільна Білорусь” та Аналітичний центр УКУ.
Андрій Мядвєдєв, білоруський журналіст, опозиціонер, правозахисник центру «Весна», зазначає, що священники в Білорусі стають або об’єктами переслідування, або інструментами для впровадження державної ідеології самопроголошеного президента Олександра Лукашенка. Кілька років тому в країні прийняли новий закон, який зобов’язав усі релігійні організації внести в статути положення про впровадження у свою діяльність державної ідеології. Ті, хто не може діяти в такій системі, стають переслідуваними.
Лише за 2024-ий рік, за підрахунками білоруських правозахисників, 15 священників репресували, затримали, арештували, ув’язнили. Це лише ті випадки, які вдалося підтвердити. При цьому приводи могли бути найрізноманітніші. Один з них ― молитва за Україну в часі російського повномасштабного вторгнення.
― Білоруський екзархат ― Церква, яка діє під крилом Московського Патріархату, ― нічого білоруського в собі не має. Вона має називатися представництвом РПЦ. Вплив Росії тут дуже великий. Філія РПЦ в Білорусі, назвемо це так, має переваги в усіх сферах діяльності. Тим часом самостійна БАПЦ в країні взагалі не зареєстрована. Священники, які служили білоруською мовою, говорили про білоруські наративи, зараз або репресовані, або виїхали з Білорусі.
У Білорусі жодної свободи нема. Декларацію прав людини порушують повністю, а відстояти щось практично неможливо. Щодо релігійної НЕсвободи: її прикладом є перереєстрація церков, що тягне за собою переслідування, дискримінацію протестантів. Навіть під час протестів, які відбувалися в Білорусі 2020-го року проти результатів виборів і президентства Лукашенка, ОМОН переслідував пасторів.
― Все, що відбувається, в Білорусі транслюють через російську призму. Війну в Україні в тому числі. Дітей, депортованих з українських територій, привозять до Білорусі. Організовують так звані табори для перевиховання. Там досі повторюють, що українці ― нацисти, бандерівці. Через філію РПЦ в Білорусі відбувається перекодування нового покоління і підготовка дітей до війни проти України. В деяких школах запроваджені суботні години, під час яких священники проводять уроки. Звісно, це російська пропаганда, ― додає пан Андрій.
Анатолій Бабинський, доктор богословʼя, викладач та науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ, проводить паралелі з Україною. УПЦ МП на різних територіях України ідентифікувала себе дуже по-різному. У Криму на храмах був напис, що вони належать до МП. У Києві ― просто УПЦ. А на Закарпатті могли не поминати на літургії Кіріла й не говорили про жодну прив’язку до МП. Очевидно, таку тактику застосовували, щоб просто зберігати присутність МП у різних регіонах, байдуже під якою вивіскою. У Білорусі ж навпаки вимагають уніфікації.
Хоч Лукашенко не допускає сепаратистських настроїв і чітко підтримує Росію в церковних справах, але є служителі Церкви, які хотіли б більше самостійності. Будь-які настрої такого типу одразу зупиняють, зокрема через зміну законодавства.
Отець Євген Орда, настоятель храму св. Івана Воїна (ПЦУ) у м. Чернігові, є етнічним білорусом. Він є капеланом, пережив полон і продовжує їздити на фронт. Разом з тим уболіває за батьківщину своїх батьків. За його словами, в Білорусі значно більше католиків, ніж про це кажуть. Парафій менше, але вони величезні.
― Я їздив туди до війни, тому можу порівняти. Крім того, що католики розбудовують спільноти, вони дбають про костели, будують нові, мають підтримку від Польщі. Храми православних навпаки — в не дуже доброму стані. І римо-, і греко-католики мали великий потенціал, але Лукашенку не на руку їхня праця. Білоруська Православна Церква ― Церква потужної окупації, а не білорусів. А ще в країні унікальна політика: МП тисне на католиків, щоб вони служили лише польською мовою, якщо відмовляються від російської. Тобто, якщо не хочеш бути росіяном, то треба бути поляком. Ділять людей. В майбутньому вони не бачать білорусів як націю, як культуру ― лише як шматок Росії. Перед 2020-им почалося потужне відродження церковного середовища, свідомої молоді. Зараз Білоруський екзархат МП стирає будь-які ознаки національної відмінності білорусів.
У нас, у Чернігові, дуже багато етнічних білорусів, змішані сім’ї. Ми постійно пояснюємо рідним, що відбувається. І дуже вболіваємо за білорусів. Думаю, для змін потрібна потужна діаспора. Українці її мають, тому зберегли і Греко-Католицьку, і Православну Церкви у світі, а потім повернулися і відродили свою націю. Тому християнська діаспора Білорусі зараз має робити все можливе, щоб у майбутньому відбулося національне відродження.
Архиєпископ Святослав (Логін), предстоятель Білоруської Автокефальної Православної Церкви, каже, що їхня конфесія єдина не зареєстрована в сучасній Білорусі. Ще з 1990-их років тривають намагання це змінити, але не вдається. В Україні Православна Церква отримала автономію 1990-го року, білорусам жодної свободи не давали. І коли на початку 2000-их років знову постало питання автономії, у Москві відмовили й сказали найближчих 50 років не звертатись щодо нього.
― Перереєстрація Церков має на меті лише назвати російську Церкву білоруською. Але наші священники все одно залишаються в Білорусі й проводять служби, хай і рідко. КДБ точно спостерігає за ними, часом ловлять, десь відвозять. Але намагаються не арештовувати, щоб не робити рекламу. Наша підпільна Церква стала ще більш підпільною.
У Білорусі спостерігають духовний спад, зокрема серед молоді. Бо люди бачать, що білоруська Церква перебуває під контролем Москви та співпрацює з владою. Тим часом Лукашенко мав підтримку лише 10% суспільства ще під час виборів. Зараз її не побільшало. Люди розчаровуються у Православній Церкві. Хтось іде до католиків чи протестантів. А хтось втрачає віру, відвертається від Церкви повністю.
Олег Ткаченко, співробітник ГО «Центр білоруських комунікацій», розповів про антиреставрацію сакральної архітектури у Білорусі. РПЦ свідомо знищує місцеву архітектурну традицію. Вплив на релігійне життя громад відбувається і через зміну візуального середовища, в якому перебувають віряни, щоб навіть у фізичному просторі нічого не нагадувало, що є якась відмінність білорусів від росіян. Процес антиреставрації є одним зі способів затвердження Білоруського екзархату МП.
― Антиреставрація ― цілеспрямована політика русифікації церковної архітектури. Вона відбувається під видом відновлення старих архітектурних форм. Але насправді не йде мова про створення кращої якості архітектурних форм, а навпаки ― про знищення їх самобутності. Європейські стилі змінювали синодальними, щоб вони створювали єдиний простір з Московщиною. Найбільшого розмаху явище набрало в 1990-их роках. Цікаво, що в Україні теж відбувалася антиреставрація. Особливо це помітно в Закарпатській області. РПЦ активно змінювала архітектурний склад українських церков.
Історичним тлом стала русифікація Білоруської Церкви після ліквідації Берестейської унії 1586-го року на Полоцькому соборі 1839-го року. Понад 200 років на території Білорусі тривав процес європейської релігійної практики. Антиреставрація має на меті його знищити й теж триває вже майже 200 років. Під репресіями ікони, статуї святих, богослужіння білоруською мовою. Все, що не вписувалося в канони російського православ’я, знищували.
Михайло Муравйов після придушення січневого повстання білорусів 1863-1864 рр. розгортає масове будівництво нових храмів у стилі російського канону з цибулиноподібними куполами й позолотою. Така ж архітектура простежується в Україні, адже наші землі теж були під владою Росії на той час.
Окрім того, що явище антирестраврації небезпечне для національної самосвідомості й ідентифікації, перебудови відбуваються хаотично, без залучення фахівців. Це шкодить історичній спадщині не лише візуально, але й технічно. Процес відбувається під прикриттям «приведення до єдиного канонічного стилю». Росіяни вважають неправильним і неканонічним усе, що не їхнє, тому проводять уніфікацію. Це посилює їхню культурну експансію.
Єдина конфесія, яка зараз гучно говорить про антиреставрацію, ― БАПЦ. До Мінкульту Білорусі скеровували петиції щодо зупинення процесу. Але все обмежилося лише словами. Реально жодного впливу на дії, які проводить РПЦ, ніхто не має. Римо-католики захищають свої храми з допомогою фінансування Польщі. А от греко-католицькі храми, які зараз перейшли під контроль Білоруського Екзархату РПЦ, поступово втрачають свою функцію й уже не можуть бути прикладом європейського спадку.
До слова, незалежних медіа в Білорусі не було до 2020-го року. Щодо тих, які діють за кордоном, встановлена кримінальна відповідальність: небезпечно їх читати, підписуватися на них чи залишати якісь реакції. Люди просто не можуть отримати незалежну інформацію. Існує навіть обов’язкова підписка на білоруські газети ― якщо ви її не оформили, робочий контракт не продовжують.
Політика Лукашенка є антизахідною. А нові покоління не знають історії своєї землі. В іспиті, який складають школярі, зі ста питань лише кілька стосуються періоду до 1917-го року. Всі інші ― про ХХ століття. Легальна Церква підтримує цю ідеологію, тому щораз менше людей ідентифікують себе як активних православних вірян.
― Люди шукають новий подих у болоті, яке організували на території Білорусі Росія і Лукашенків режим. Чому люди відвертаються від православ’я? Чому вони не такі релігійні, як в Україні? Бо коли приходиш до церкви, то на проповіді хочеш почути актуальні, надійні речі. Але в Білорусі навіть священники не можуть висловлювати свою думку. Якщо сьогодні ти скажеш, що когось побили чи вигнали з країни, то завтра станеш наступним. І люди не чують нічого актуального, а московську баланду їсти не хочеться. В Україні ситуація інша, бо в церквах можна почути щось корисне для душі, розвитку, спокою. Це єдиний культурний процес, де одне з одного витікає, ― пояснює Олексій Францкевич, голова БФ «Вільна Білорусь» та громадської спілки «Білоруська спільнота України».
Михайло Брицин, директор департаменту релігійної свободи «Місії Євразія», пресвітер церкви євангельських християн «Благодать» з Мелітополя, слушно зауважує, що релігія стала зброєю «русского міра». Коли комуністична пропаганда припинила працювати, залишилася тільки церква. Це єдине, що може зібрати різних людей на війну, адже ні економіка, ні культура Росії не можуть мати сили. У Білорусі ж релігія стає чинником об’єднання для обслуговування та переслідування закритого режиму. З 2022-го року це переслідування за антивоєнну позицію. КДБ стало інструментом гноблення, так само як ФСБ на тимчасово окупованих територіях України. Пан Михайло додає, що в окупованому Мелітополі до громади прийшли не священники з аргументами, а ФСБ з автоматами.
― У Білорусі хочуть побудувати релігійний центр для представників усіх конфесій. Це не для допомоги, а для контролю. 2020-го року шість тисяч християн у Білорусі підписали відкритий лист з вимогою до уряду припинити насильство. Чи є це політикою? Ні, це просто заява, притаманна християнину, який вірить в етику Христа, а не в етику насилля. На протестах об’єдналися католики, православні та протестанти. Щось торкнулося людей, і це не політика, бо вона не торкається.
Релігійна ситуація в Білорусі має дуже багато спільного з релігійною ситуацією на тимчасово окупованих територіях України. Спільними є вимога лояльності до режиму та категорична заборона нереєстрованих релігійних громад. 1961-го року в СРСР випустили «інструктівноє пісьмо»: церквам забороняли хрестити осіб до 18-ти років, водити дітей в існуючі протестантські церкви, дозволяти гостям проповідувати в іншій церкві тощо. Громади, які не прийняли такі умови, почали переслідувати, але вони продовжували свій рух. 1991-го року в Україні ухвалили найдемократичніший закон про свободу совісті. У Білорусі ж і зараз триває «доба Росії»: утиски нереєстрованих громад, приписування їм екстремістської діяльності (читайте: опір співробітникам правоохоронних органів, дискредитація Республіки Білорусь і порушення громадського порядку).
І в Білорусі, і на тимчасово окупованих територіях України діє заборона молитися рідною мовою, молитися за українських воїнів і мир. Тривають обмеження діяльності різних церков, економічний тиск. Закон, який білоруська влада ухвалила 2024-го року, має кілька основних моментів суттєвого обмеження свободи. Для нереєстрованих релігійних громад скасовують автономний статус юридичної особи. Запроваджена кримінальна відповідальність за діяльність без реєстрації. Заборона будь-якої політичної активності. Не можна брати участь в політичних партіях, проводити нелітургійні збори в церквах. Запроваджений контроль змісту всього, що відбувається в церквах: це не має суперечити традиційним цінностям Білорусі та ідеології держави, що фактично дозволяє цензуру всієї релігійної діяльності. А керівниками релігійних громад можуть бути тільки громадяни Білорусі.
― Церква була тим місцем, у якому відкривали душу. Зараз не можна, бо здадуть. Тому церкви просто перестають виконувати свої функції і не дивно, що люди не хочуть ходити туди, де підспівують режиму. Росіяни, коли захопили Мелітополь, були здивовані кількістю протестантських громад. Окупанти вважають цю землю російською, але вона такою ніколи не була. Південь України став домівкою для багатьох різних націй і релігійних деномінацій, які навчилися жити разом, об’єднувалися проти одного ворога. За 200 років на Мелітопольщині жодного конфлікту через релігійні питання не було. Для росіян це нонсенс.
Росіяни хотіли підкорити Південь України. Але це неможливо. Понад 30 років свободи, а в минулому ― Махновщина, Запорізька Січ, Дике поле. У 2014-му році російський прапор затримався в Мелітополі на короткий час ― місто звільнили. У 2022-му люди сміливо виходили на протести проти окупантів. Землю можна зайняти, але волю людей ― ні.
― Мені дуже шкода, що люди переживають в Білорусі таке. Ті, хто виїхав, кажуть, що там неможливо жити. Ті, хто залишаються, звикли. Чому? Радянський Союз, потім лукашевщина. Зараз, навіть якби білоруси здобули свободу, вони не підуть на мітинги проти корупції, домашнього насильства, не візьмуться за культуру. Бо «ета всьо палітіка». Ми мусимо ділитися тим, що відбувається. Нам потрібне єднання релігійних громад, громадських об’єднань тощо. Лише освіта може нам у цьому допомогти, — наголошує Михайло Брицин.
Ірина Фенно, гостьова дослідниця факультету католицької теології Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана додає, що запит на альтернативну віру однозначно є. Він проявився 2020-го року, коли мовчазні спільноти, релігійні лідери, віряни почали висловлювати свою незгоду з тим, що відбувається. Закон 2024-го року став крапкою і відповіддю режиму Лукашенка на протести людей. І в Білорусі, і на тимчасово окупованих територіях України, де перереєстрація релігійних громад почалася ще 2014-го року, формується монолітний релігійний ландшафт, який повинен бути абсолютно лояльний до державної ідеології та політичного режиму, адже будь-які прояви незгоди переслідуються. З 2020-го року 74 священнослужителі та пастори зазнали різного роду тиску, переслідувань, а також насильницьких дій. І це лише офіційно зафіксоване число, реально їх значно більше. У Європі про ситуацію в Білорусі дуже мало формації. Натомість в медіа дуже добре представлена історія «утисків» МП в Україні, адже над цим працює Росія.
― Чому в Білорусі чи Росії, на відміну від України, тоталітарному режимові вдається тиснути на релігійні організації? Тому що релігійні організації не дуже шукають точок дотику між собою. Хоча в Україні були міжконфесійні конфлікти, у середовищі здорових сил визріло розуміння, що треба шукати єдності. Лише МП завжди тримався осторонь від екуменічних процесів. Я завжди згадую, як блаженніший Любомир звернувся з посланням, що порушення правил дорожнього руху ― гріх. Це приклад того, що місія церкви повинна продовжуватися в усіх ділянках. Екуменічної співпраці не бачимо в Білорусі. Звісно, це тоталітарна держава, і авторитарний режим має величезну вагу. Але коли самі релігійні суб'єкти позбуваються суб'єктності в стосунках між собою, то державі набагато легше здійснювати контроль, ― каже Анатолій Бабинський.
Михайло Брицин додає, що українське суспільство таки доросле. Якщо в Білорусі знайдуться реальні лідери, то навіть там можуть бути здорові рухи, які впливатимуть на церкву, освіту та інші сфери життя суспільства. Олег Ткаченко зауважує, що режим якраз боїться того, щоб релігійні лідери стали голосом правди, громадськими лідерами. Зокрема священникам Греко-Католицької Церкви заборонили активність у соціальних мережах: ведення сторінок, пояснення та трактування чогось і навіть висловлювання особистої думки.
― Зараз ситуація в Білорусі така ж, як на тимчасово окупованих територіях України. Однак є віряни, які попри ризики проводять богослужіння подалі від людських очей ― як перші християни. Попередні роки схоже вже відбувалося: служили по хатах і переживали, чи сусіди не здадуть. Зараз узагалі ховаються так, щоб не було видно, щоб не було чути церковного співу, щоб не пахло кадило. І це не Середньовіччя ― це центр Європи ХХІ століття. Але треба не спинятися і доносити до світу те, що відбувається з Білоруссю, її Церквою. Треба, щоб люди розуміли, що незалежна Білоруська Церква взагалі є. Тоді можливе змагання. У нас триває війна за душі людей, війна зі злом. Люди зомбовані, у тому числі зомбовані Церквою. Особливо це загострилося в часі війни Росії проти України. Що не зробить російський багнет, те зробить російський чиновник, учитель і піп. Наша задача цьому протистояти, ― додає о. В'ячаслау Кучук, єрей церкви Св. Кирила Туровського (БАПЦ) у Торонто.
Росіяни ніколи не визнають автокефалію Української та Білоруської Православних Церков. У їхньому розумінні ми всі одна нація «русскіх» і маємо мати лише одну помісну Церкву. З тієї ж причини, за словами о. Євгена Орди, білорусам ніколи не дозволять проводити літургії своєю мовою. Росіяни затямили, що в Україні мова стала кроком до пробудження свідомості.
― Та як би вони нас не знищували і не забивали нам голови ідеологією, у нас є поклик Батьківщини, любов до неї, є віра і Бог ― це те зілля, що пробуджує нас. Нам важко вірилося, що отримаємо Томос. Але це сталося, бо що неможливе в людей, можливе в Бога. І в Білорусі теж шанси на автокефалію є. Однак тим, хто залишається в країні, складно аналізувати інформацію, адже вона надходить лише з одного джерела. Тому маємо працювати ззовні. Процеси відходу від МП відбуваються також в Естонії, Латвії, Литві, Казахстані. А з перемогою України переможе й Білорусь. РПЦ століттями здійснює експансію. Ми можемо протистояти освітою: пояснювати, що відбувається, зокрема тим білорусам, які залишаються жити в режимі.
Щоб повноцінно говорити про автокефалію Білоруської Православної Церкви, треба дочекатися деокупації країни. Наразі такі процеси залежать від волі політичного керівництва держави. Кожна нація має свій шлях до автокефалії, універсального протоколу її отримання не існує. Однак є кроки, які допоможуть білорусам наблизитися до незалежності.
Білорусь має вийти на етап протиставлення себе російському православ’ю, відшліфувати власну відмінну ідентичність. Наприклад, це спрацювало в Україні. Автокефальний рух мав понад сторічну історію, він був масовим, зберігся в еміграції. УГКЦ теж доклалася до розвитку релігійної свідомості тим, що була релігійною, суспільною та національною структурою одночасно (що потрібно й білорусам). Там звучали тези про фундаментальну відмінність українського православ’я від російського. Поки що Білорусі треба працювати над самосвідомістю, самоідентифікацією, побудовою власних незалежних інституцій і організацій не лише за межами держави, але й усередині. Інакше відокремлення від «русского міра» не відбудеться.
##DONATE_TEXT_BLOCK##