Літургійні традиції церков візантійського обряду особливо наповнені біблійною і проповідницькою складовою у час Великого посту – період, коли зазвичай готували до хрещення катехуменів - , тому вартує глянути саме на великопосні традиції під оглядом євангелізації.
Літургійні традиції церков візантійського обряду особливо наповнені біблійною і проповідницькою складовою у час Великого посту – період, коли зазвичай готували до хрещення катехуменів - , тому вартує глянути саме на великопосні традиції під оглядом євангелізації.
Попередньо треба зауважити, що читання не були суттєвим елементом богослужінь добового кола у давній християнській традиції.[2] Окрім єгипетських пустельників, що включили lectio continua в їхні послідування ми не знаємо жодного східного обряду, котрий би мав читання у будні. Звичай читати Святе Письмо під час вечірні, приписується Сократом лише церквам Кесарії та Кипру.[3]
Родьф Церфас у своїй вже класичній праці про біблійні читання у давній традиції Єрусалиму відрізняє два типи літургії Слова, котрі можна спостерігати в Єрусалимі в часи Етерії: проповідницькі богослужіння та часослов.[4] Ці два типи відрізняються тим, що при проповідницьких богослужіннях Боже Слово в першу чергу є свідчення великих спасительних дій Божих і завданням такого богослужіння було проповідувати їх.[5] У випадку часослова Боже Слово спрямовується до Бога і має завдання славити Його на початку та наприкінці дня за Його вірність.
Обидві богослужбові форми початково були самостійними і почали зливатись у єдину службу лише у п’ятому столітті через формування свят літургійного року. Читання на вечірні чи утрені таким чином створили лише для святкових днів і вони були пов’язані з тою чи іншою спасительною подією, а у час великого посту із передпасхальною катехизою для бажаючих охреститись. У цій фазі розвитку читання часослова залишилися у візантійській церкві донині.[6]
о.Олександр Шмеман у своїй книзі «Великий піст» дуже влучно вказав на два типи читань на богослужіннях добового кола у великопосній добі:
Читання Старого Заповіту в богослужіннях Великого Посту здійснюється подвійно: це, по-перше, подвійне читання Псалтиря, а по-друге, "lectio continua", тобто читання по порядку і повністю трьох старозавітних книг: Буття, Пророка Ісаї і Притч Соломонових. … Вона вияснює сенс історії як історії спасіння, що провадить до Христа і завершується Ним. Книга Буття сповіщає нам таємницю Церкви, передану в образах і подіях життя вибраного народу, Заповіту, Ковчегу та ін. Ісая — найбільший з-поміж пророків, і читання його пророцтв протягом цілого Великого Посту ще раз являє нам велику Тайну спасіння через страждання і жертву Христа. І насамкінець Книга Притч — як би підсумок моральної науки Старого Завіту, морального закону і мудрості; не беручи їх до уваги, не погоджуючись із ними, людині годі збагнути своє відпадіння від Бога і бодай почути добру вість прощення, що посилається нам милосердям і благодаттю.[7]
Коли Шмеман говорить про дві системи читань, він ігнорує той факт, що початково вони не були пов’язані між собою, оскільки читання псалтиря як "lectio continua" належить до монашого благочестя безперервного повторення псалмів, не пов’язаного особливим чином із певним конкретним періодом літургійного року.[8] Читання ж з історичних, пророчих та книг мудрості Старого Завіту походять із катедральних богослужінь константинопольської церкви і пов’язані із приготуванням катехуменів. Щоправда і у катедральному обряді псалтир мав своє місце поряд із цими читаннями, але саме як піснеспів – прокімен –, який супроводжував їх.[9]
Як вже було сказано, система великопосних катехуменальних читань (Буття-Ісаї-Притчі) належить до давньої константинопольської традиції, добове коло богослужінь якої передбачало чотири богослужіння (Вечірня-Полунощниця-Утреня-Трітекті) і яка була досить скупою щодо піснетворчості.[10] Правдоподібно цим можна також пояснити той факт, що старозавітні теми, викладені у читаннях, майже не зустрічаються систематично у піснетворчості постової Тріоді[11], яка є плодом пізнішого літургійного пласту із суттєвим впливом єрусалимської традиції. Правдоподібним також може бути припущення Ґабріеле Вінклер, за яким «катехуменальні» богослужіння не були частиною богослужінь добового кола, а передували їм.[12]
Притчі – єрусалимська передпасхальна євангелізаційна система Сучасне богослужіння великого посту, як і все те, що ми називаємо «візантійським обрядом» являє собою складне поєднання єрусалимської та константинопольської традицій у їх катедральному та монашому варіантах кодифікація яких та їх більш-менш цілісне осмислення – справа далекого майбутнього. Зокрема, у сучасній тріоді поряд із відомими тижневими пам’ятями (Неділя православ’я, Григорія Палами, Хрестопоклінна неділя, Марії Єгипетської та Йоана Ліствичника) можна зустріти також канони та стихири присвячені розважанню над притчами із Євангелія св. Луки. Здається, ця традиція походить із Єрусалиму. За Карабіновим до X-XI ст., єрусалимська церква мала власну добре і майстерно підібрану систему євангельських зачал для чотиридесятниці.[13] Ось у якому вигляді представляється вона за синайським євангелістарієм № 210 9-10 ст.:[14]
Неділя м’ясопусна: Лк. 7, 36-50 - Про грішницю, яка намастила ноги Христа у фарисея Симона
Неділя сирна: Мт. 6, 16-33 - Про піст і відкладення життєвих турбот
1-ша неділя посту: Мт. 6, 1-15 - Про милостиню і прощення провин
2-га неділя посту: Лк. 15, 11-32 - Про блудного сина
3-тя неділя посту: Лк. 18, 9-14 - Про митаря і фарисея
4-та неділя посту: Лк. 10, 25-37 - Про милосердного самарянина
5-та неділя посту: Лк. 16, 19-31 - Про багача і Лазаря
Ця система, до речі, донині зберігається у нашій літургійній традиції, хоча й не досить «видимо». Канони утрень та стихири на стиховнях вечірень та утрень Великого посту подають багато цікавих молитовних розважань над текстами притч. Суттю цієї системи є представити духовне життя християнина, пояснюючи притчі євангелія від Луки. Тексти євангелія від Луки не йдуть почергово у вигляді "lectio continua", але творять власну систему, суть якої показати ідеал християнського життя у схемі - Навернення – Щирість – Милосердя – Милостиня. Ця система також здається була створена саме як «євангелізаційна», тобто була орієнтованою не на катехуменів, яким у традиції давньої церкви відкривали новозавітнє вчення вже після хрещення, а на тих, які вже удостоїлись Таїнства Хрещення. Звичайно, у час посту ця загальна «євангелізаційна» схема оздоблена закликами до постійного навернення, покаяння, закликів до Христа спасти молільника, очистити його душу від усяких скверн та ін. все ж усі ці заклики проходять у загальному баченні спасіння у Христі, вірі у спасительність євангельських слів, необхідності християнської дієвості власним життям, як наслідування Христа. Ось лише кілька з цих літургійних текстів:
(г. 2): Господи, хоч я сотворіння земнородне,* але, бувши твоєю подобою,* насмілююся називати тебе, Сотворителя, моїм Отцем.* Живучи, як блудний син,* через гріх втратив я ласку синівства* і, забувши твої дари, прогайнував багатство.* Але ти, щоб мене не відректися,* дозволив своєму єдинородному Синові* хрест і смерть тілесну за мене перетерпіти.* Тож ущаслив мене, прийнявши наново до себе,* як свою власність, Чоловіколюбче.[15]
(г. 7): Наслідуймо, вірні, митареве покаяння,* а не хвалімся по-фарисейському,* але з глибини серця принесімо Доброчинцеві - Богові всього,* щире зітхання, бо він навчав, кажучи:* Кожен, хто себе вивищує, буде принижений,* а той, хто себе принижує - буде вивищений.* Тому однодушно закличмо до нього:* Боже, очисти нас грішних і спаси![16]
(г. 5) Через пристрасті окаянна душа моя* зійшла з правильної Твоєї дороги і впала в яму.* Левіт зі священиком, побачивши мене, пройшли мимо,* але ти, Христе, змилувався надо мною.* Зброєю свого хреста знищив ти гріховну розписку,* осяяв мене безстрастям та посадовив поруч Отця.* Тому кличу до тебе:* Недосяжний Господи, слава тобі![17]
(г. 1) Душе моя, ти була зодягнена в Богом виткану царську багряницю* і в пурпуру безсмертя.* Гріх учинивши, ти зневажила свою власну гідність, багатство й щастя.* Ти з презирством дивилася на свого ближнього,* як багатий - на бідного Лазаря.* Та, щоб ти разом з ним мук не зазнавала,* стань убогою духом і до Господа, що задля тебе став убогим, заклич:* Ти, Христе, що перед розп'яттям зодягнувся у багряницю наруги* і заради мене нагим розіп'явся на хресті,* визволи мене від вічного сорому,* зодягнувши мене в одежу твого царства.[18]
Такі інтерпретації прочитаного попередньо літургійного тексту не є чимось особливим у традиції візантійського обряду як в його єрусалимському так і у константинопольському праваріантах. Серед іншого можна згадати кондаки Романа Сладкопівця, недільні ексапостолярії чи воскресні стихири, авторства візантійських імператорів.[19] Все ж у обидвох випадках це радше елементи святкових богослужінь, тоді як тут маємо до діла із щоденною літургійною службою.[20]
Звичайно, було б дуже поспішним робити якісь остаточні висновки щодо всього комплексу піснеспівів, пов’язаних із читаннями притч вже зараз, оскільки наша складнотрансформована традиція потребує набагато глибшого дослідження ніж те, що можна представити у межах короткої доповіді. Але один із євангелізційних методів візантійського богослужіння можна відкрити для себе, досліджуючи пов’язання літургійної піснетворчості та древніх лекціонарних систем. Звичайно, ця праця не є одною із найлегших передусім тому, що із сучасного візантійського обряду зникли, наприклад, читання притч. Ні євангелія євхаристійних літургій, ні тим більше євангелія утрень жодним чином не згадують подані притчі, а самі тексти без цих читань виявляються досить відірваними від свого первісного контексту – пояснення прочитаного євангельського тексту, поглиблення його і намагання прив’язати до життя церковної спільноти чи конкретної особи-молільника. Для цього треба сягати древніх джерел, більшість яких все ще чекають на свого видавця.
Окрім того, певні неділі (Митаря і фарисея та Блудного сина) внаслідок поєднання константинопольської та єрусалимської традиції були винесені поза свій літургійний контекст і таким чином відірвались від тижневих розважань над біблійним текстом. Та й самі богослужіння постового періоду внаслідок накопичення піснетворчих та структурних елементів стали перенасиченими і євангелізаційні тексти часослова просто губляться у контексті інших тем, із монашого чи минейного контексту, безумовно, важливих, але досить обтяжливих з огляду на євангелізаційний контекст постового богослужіння. Все ж спроби такого пошуку є можливими і навіть необхідними, якщо ми хочемо навчитись використовувати літургійну традицію як потужний і дієвий євангелізаційний засіб.
Оновлення логіки сучасного великого посту відповідно до цієї давньої системи могло б допомогти уникнути багатьох нелогічностей у нашій традиції. Наприклад спів "На ріках вавилонських" вже у службі неділі блудного сина має сенс лише тоді, коли вона є частиною посту, а не загальниці. Крім того літургійне святкування неділь блудного сина та митаря і фарисея у нас продубльовано і жодного сенсу дублювати цих дві неділі перед початком посту немає.
Для короткої замітки було б великим зухвальством претендувати на остаточні підсумки щодо майбутнього «євангелізаційного» контексту богослужінь візантійського обряду. Подані вище міркування є радше закликом до необхідності критичного осмислення багатства нашої літургійної традиції, до його оновленого застосування у контексті нашого знання історії богослужінь та пастирських викликів сучасності.
Візантійське богослужіння яке виконувало колись своє євангелізаційне завдання, здається, є готовим продовжити свою місію і нині. Треба лише наважитись пізнати у ньому не лише прекрасну традицію минулого, але й інструмент для нової євангелізації. Спосіб, як це робити підказує нам саме євангеліє, коли, навчаючи про проповідь Царства небесного порівнює доброго його знавця із господарем, «що з скарбниці своєї виносить нове та старе» (Мт 13.52).
[1] «Це чиніть на мій спомин; бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, мою смерть звіщаєте, моє воскресення ісповідуєте» з анафори св. Василія Великого.
[2] Винятком із цього правдила можливо є ранкове повчання, описане у «Апостольській традиції» св.Іполита Римського. G. Schöllgen/W. Geerlings (Hg. u. Übers.), Didache Zwölf-Apostel-Lehre / Traditio Apostolica Apostolische Überlieferung (Fontes Christiani 1), Freiburg, 1991, 143-313.
[3] R. Zerfass, Die Schriftlesung im Kathedraloffizium Jerusalems, Münster Westfallen, 1968, 43-44.
[4] Там само, 105.
[5] Пор. там само, 37-38.
[6] Новий крок розвитку спостерігаємо в часослові монахів Нового Скиту, котрі ввели в вечірню lectio. Див. R. Taft, The Byzantine Office in the Prayerbook of New Skete: Evaluation of a Proposed Reform // Orientalia Christiana Periodica 48 (1982), 346.
[7] О.Шмеман, Великий піст, Львів 2009, 42-43.
[8] Про використання псалтиря у літургії давньої церкви див. Пол Ф. Бредшоу, Щоденні молитви християн у І столітті // Світло єси, Христе: Богослужіння добового кола: Антологія досліджень / упор. Е.Квінлан, В.Рудейко. Львів: Видавництво Українського католицького університету 2012, 55-56.
[9] Прокімени трітекті та вечірень великого посту більш-менш слідують логіці катедрального літургійного псалтиря, тобто вибрані за логікою їх вживання від початку пості до його завершення. Про чин трітекті див. М. Арранц, Как молились Богу древние византийцы. Суточный круг богослужения по древним спискам византийского евхология, Ленинград 1979; Е. Диаковский, Из истории богослужения: Чин тритекти // Труды Киевской Духовной Академии. Киев, 1908. Т. 2. С. 394–435; И. Мансветов, О песненном последовании (asmatikê akolouthia): Его древнейшая основа и общий строй // Прибавления к изданию творений Святых отцев в русском переводе за 1880 год. М., 1880. Ч. 26. С. 752–1028.
[10] Єдиним літургійним піснетворчим жанром у Константинополі був тропар, при чому використання тропарів із більш розгорненим текстом було досить ощадним – один або два тропарі на псалмі 140 на вечірні і стільки ж на псалмі 50 на утрені. Кондак у традиції Константинополя взагалі можна назвати «паралітургійним» жанром, оскільки його не прив’язували до якогось конкретного богослужіння натомість співали між чуванням і утренею. Н.Успенский, Кондаки Романа Сладкопевца // Богословские труды IV 1968, 191-201 (онлайн-версія тут: http://www.odinblago.ru/kondaki_sladkopevca).
[11] Єдиним винятком, здається є Великий канон св.Андрея критського.
[12] Ґ.Вінклер, Історичне підґрунтя Вечірні Передшеосвячених Дарів // Світло єси, Христе: Богослужіння добового кола: Антологія досліджень / упор. Е.Квінлан, В.Рудейко. Львів 2012, 158-161.
[13] И. Карабинов, Постная Триодь: исторический обзор ее плана, состава, редакций и славянских переводов. СПб., 1910, 25-26.
[14] Бібліографія лекціонарної постової системи Єрусалиму детальніше подана у Triodion und Pentekostarion nach slavischen Handschriften des 11.-14.Jahrhunderts, v.I: Vorfastenzeit, mit einer Einfuhrung zur Geschichte des slavischen Triodions von M.Momina, herausgegeben von M.Momina und N.Trunte, Patristica Slavica, v.11, Paderborn, Munchen, Wien, Zurich, 2004.
[15] Стихира на стиховні вечірні середи третього тижня посту. Тексти тріоді тут і далі за виданням Молитвослов, Рим 1990.
[16] Стихира на стиховні вечірні четверга четверного тижня посту.
[17] Стихира на стиховні середи п'ятого тижня посту.
[18] Стихира на стиховні вечірні середи шостого тижня посту.
[19] Автором «євангельських стихир» вважають імператора Лева Великого, автором же «ексаростоляріїв» Константина Порфирородного. Див. K. Nikolakopulos, Orthodoxe Hymnographie: Lexikon der orthodoxen hymnologisch-musikalischen Terminologie, Scheiern b.Köniz 1999, 37-38, 42-43.
[20] Більш-менш подібною також є «євангелізаційна» система цвітної Тріоді. Як і тут там також у текстах щоденних богослужінь добового кола розгортаються теми євангелія, прочитаного на недільній євхаристійній службі. M.Momina, N.Trunte (Hgg.), Triodion und Pentekostarion, *29.
На основі доповіді, виголошеної на Науковій конференції "Liturgia hodín ako prostriedok novej evanjelizácie" у Прешові (Словаччина) 25.03.2014