Священик Сергій Дмитрієв: соціальне служіння Церков має бути екуменічним

Своїм багаторічним досвідом соціального служіння поділився настоятель храму св. Варвари в Херсоні УПЦ (МП) о. Сергій Дмитрієв.

Питання про актуальність соціального служіння вже не стоїть на порядку денному релігійних організацій - всі давно переконані в безперечній користі цієї місії. Проте ще залишається чимало питань щодо організації такого служіння, а також про те що саме має робити священик. Своїм багаторічним досвідом поділився настоятель храму св. Варвари в Херсоні УПЦ (МП) о. Сергій Дмитрієв.

— Розкажіть про суть соціального служіння, що воно має дати людям, у чому його сенс?

— Варто згадати євангельську притчу про доброго самарянина, де Господь говорить «ближній той, хто робить милість». Церква піклується про ближнього незалежно від людини, від того, який в нього статок, психологічний стан, до якої деномінації належить. Вона завжди займалася соціальним служінням, просто, на відміну від державних соціальних інститутів, вона робила це в полі благодійності. Церква просто не може існувати без цього. Взяти хоча б приклад взаємодопомоги для інших, що було прийнято серед апостолів. Та й сам Ісус Христос допомагав не лише тим, хто звертався до Нього, але і сам зцілював всіх стражденних. Віра без справ мертва, а подібне служіння — одна з потреб християнина, він не зможе без цього жити.

Особисто для себе я не бачу сенсу нести Слово Боже без добрих справ. Це древній досвід Церкви і його необхідно розвивати, після довгих років закріпачення і занепаду під час Радянського Союзу.

— Буває на адресу тих, хто займається соціальною сферою, звучать звинувачення в тому, що це робиться «для галочки», щоб гарантувати собі світле майбутнє «праведника». Що б Ви могли сказати у відповідь?

— Скажу зі свого досвіду, що найчастіше подібна робота дуже невдячна, забирає багато як матеріальних, так і моральних ресурсів. Нерідко настає вигоряння, я теж не раз впадав у подібні стани, це ще й іноді збитково і для власних фінансів. Коли ми говоримо про милосердя, про допомогу ближньому — ми повинні показувати приклад, як це варто втілювати в життя. Ми повинні бути особисто готові нагодувати бездомних, взяти до себе на ночівлю, не пошкодувати ні свого часу, ні ресурсів, і не чекати за це подяки. У мене не раз були подібні випадки, бездомні нерідко ночували в квартирі, в храмі. Звинувачення лунають з боку тих, хто нічого не робить, нападаючи на тих, хто намагається щось втілювати в життя.

Ми всі робимо це для людей, простягаємо руку допомоги, адже справи говорять більше, ніж слова. Тому до подібних випадів ставлюся спокійно, у мене і думки не виникало шукати виправдання чи мотивів, потрібно просто діяти.

— Розкажіть про ключові проекти, які вдалося реалізувати за ці роки.

— Ми починали з таких акцій, як «Святий Миколай мандрує Україною». Вона відрізнялася тим, що була екуменічною, це було свято для всіх дітей, незалежно від релігійної приналежності. Зазвичай це була вистава для тисячі дітей, збиралися підприємці, журналісти, представники різних конфесій, дарували дітям подарунки, також сиротам та інвалідам, приділяючи їм особливу увагу. Подібні акції ще проходять на Пасху. Згодом з'явилася третя традиція — «Книга для дітей», коли ми збирали літературу, запрошували відомих письменників і громадських активістів, роздавали видання в сільські бібліотеки, проводили конкурси читання і т.д. На сьогодні двома глобальними проектами залишаються Молодіжний християнський рух «Анастасіс» та Центр української книги у Херсоні.

Відділ займається допомогою всім нужденним, особливо працюючи з лікарнею, при якій знаходиться. Там окремо існує спеціальний кабінет для бездомних, де вони можуть помитися, відпочити, поїсти, отримати консультацію спеціаліста або юриста. Одне з наших досягнень — щорічна акція збору ресурсів для дитячих будинків і лікарень, завдяки чому купуємо нову апаратуру, замінюємо старе обладнання, вікна...

Також за цей час було створено мережу священиків, які представляють відділ в районах, в райцентрах — вони займаються наданням допомоги у віддалених парафіях. Ми почали Школу соціального служіння, де прищеплюється правильний підхід до початку благодійності, методи боротьби з епідеміями ВІЛ та туберкульозу, правильне надання допомоги. Кожен рік ми робили звіт про процес навчання, куди запрошувалися фахівці з соціальних державних інститутів, громадські активісти, співробітники пенітенціарних служб. Було важливо показати, що ми як професіонали повинні працювати не поодинокими акціями, а постійно розвивати співпрацю.

Ось уже третій рік ми виграємо гранти від Фонду Серафима Саровського «Православна ініціатива», завдяки чому провели скаутський табір, поставили спектакль за участю дітей-інвалідів разом з професійними акторами, а отримані за квитки гроші пішли на допомогу хворим діткам з онкологічного обласного центру. Цього року вдалося виграти ще три гранти, які підуть на створення Центру допомоги Півдню України, на зйомки семи фільмів про служіння ближньому, а також на відкриття клубу Монтесорі — будемо пробувати нові методики з надання психологічної допомоги.

— Яким Ви бачите розвиток соціального служіння для релігійних інституцій в Україні? В якому напрямку воно має рухатися,чи потрібні нові формати втілення?

— Перший і найголовніший момент — цей рух має бути міжконфесійним в сучасній Україні, має бути створено поле для рівної взаємодії, що створюватиме однакові умови для допомоги нужденним, для консультацій та обміну досвідом різних служителів. Не повинно існувати жодних бар'єрів, тільки за таких умов буде великий успіх, коли люди побачать, що всі разом працюють над тим, щоб допомогти їм. Бо якщо Церкви працюватимуть окремо і не буде поставати питання взаємодії, то це будуть протиборчі табори, які перетягуватимуть канат. Потрібно, щоб єпископи говорили з людьми і служителями, підтримували ініціативу місцевих священиків і допомагали їм у всьому.

Коли ми починали роботу в Херсонській єпархії, то у нас не було активних священиків, кожен тихо займався своєю сферою і паствою. Тоді я роздав 260 анкет, де головним питанням стояло те, чи хочуть вони займатися соціальним служінням і чи готові цьому навчатись. Виявилося, що 30% служителів давно хотіли спробувати себе в цій сфері, але вони не знали, як почати працювати, а з керівництва їх ніхто і не питав. Важлива мотивація і бажання працювати, служити, тоді і можна чекати на великий успіх. Мотивація та підтримка повинніприходити від архієреїв з розвитку служіння на рівні місцевих парафій, тоді буде створена мережа соціальної благодійності і це почне працювати.

Про це потрібно більше говорити, писати, обговорювати, залучати, пояснювати, чому це важливо. Багато хто вважає, що достатньо тільки слова і молитви від священика, але ж і через соціальне служіння можна говорити про Христа. Для мене це форма проповіді, це впливає на людей і прищеплює християнські цінності, паралельно допомагаючи багатьом людям, несучи світло в їхні душі.

Завжди потрібно показувати особистий приклад — нехай хтось просто посадить квіти біля будинку, а хтось може помити бездомних. Не варто відразу ж кидатися у вир з головою, хапатися за всі глобальні і важкі проекти, потрібно починати з малого. Занадто різкий початок загрожує вигорянням, відчуттям того, що руки будуть опускатися, сумнівами в тому, що людям це взагалі потрібно. Бували важкі ситуації, коли в храм приходили люди, просячи допомоги. І вісім з десяти пропадали назавжди, взявши гроші. Тоді здавалось, що всі просто користаються можливістю. Але коли один із них повертався через рік, віддавав позичені гроші, розповідав, як вдалося змінити життя, знайти роботу, житло, створити сім'ю — тоді приходило усвідомлення, що все робилося не дарма. Цей чоловік прийшов до церкви як до останньої пристані, змінився, став по-іншому дивитися на світ і тепер готовий допомагати іншим. Працює і той аргумент, що якщо ми врятуємо одну загублену драхму, то це буде радістю для Бога.

Розмовляла Тетяна МУХОМОРОВА