Понад 100 років тому у одному з фатімських об'явлень пролунало сподівання на те, що Росія навернеться до Господа. У католицькому світі до цього поставились серйозно. Але й у Росії ця вістка не залишилась непоміченою.
Понад 100 років тому в одному з фатімських об'явлень пролунало сподівання на те, що Росія навернеться до Господа. У католицькому світі до цього поставились серйозно. З'явились молитовні групи, ціллю яких було зосередити свої зусилля для цього боговгодного діла. На офіційному рівні католицької церкви з'явились ініціативи порозуміння з "православними співбратами" у Росії. Екуменічний діалог між Римом і Москвою. Для такої цілі було розпрацьовано відповідну церковну політику, яка охоплювала багато аспектів життя також і греко-католицьких церков, які у цій ситуації із своїми особливостями сприймались часто як перепона на шляху цього єднання.
Літургійний екуменізм
Передусім ця політика відбилась на літургійному рівні. Ще перед ІІ світовою війною певними «знавцями» східної церкви (особливо активним тут був Кирило Королевський 1878- 1959) взірцем для "істинної" літургійної традиції було проголошено видання священнішого синоду Російської Православної Церкви, тоді як власну літургійну традицію Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ) без вникання в історичні джерела назагал оголосили "гібридним" чи "латинізованим" обрядом, якого у майбутньому треба було би позбутися на користь "істинно східного". Одним із наслідків такої політики був неуспіх спроби літургійних реформ, ініційованих митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) у 30-х роках минулого століття. Конгрегація для східних церков створила відповідну фахову комісію і від 1942 року почала публікувати літургійні тексти для УГКЦ, які максимально були уподібнені до літургійних видань Російської Православної Церкви.
Науковий екуменізм та його російська агентура
Іншими аспектами проросійської діяльності, які виникли з бажання зблизити релігійні Рим і Москву, стали навчальний, науковий і культурний. У міжвоєнний час в Римі створюється російський колегіум Руссікум (1929), метою якого було готувати священиків для праці у Росії. У більшості таких богословських закладів православна Літургія дорівнювала російській Літургії, східна іконографія – російській іконографії, православна духовість – російській духовості. Приблизно в той самий час з’являється заклик до бенедиктинських монастирів поглиблювати свої знання східного християнства, особливо російського, найбільш відомим з яких донині залишається двообрядовий монастир у м.Шевтонь (1925). Подібні центри вивчення і поширення культури російського православ’я з’являються повсюдно у західному світі і працюють так, що справжнім східним християнством вважається передусім російське. У цих осередках було і є багато науковців, справді захоплених ідеєю навернення Росії і богослов'ям східних церков, серед яких із вже згаданих ідеологічних причин навернення Росі саме цю церкву і її спадщину вважали справжньою східною церквою.
Але й у Росії вістка про надію на її навернення не залишилась непоміченою. Відкритість західного християнства допомогти російському православ’ю віднайти свою християнську ідентичність і прийти до церковної єдності зустрілась із відкритістю російського державного православ’я освоїти західні кошти і можливості, які для цього виділялись. Впродовж багатьох десятиліть РПЦ скурпульозно вибудовувала собі агентури практично у всіх католицьких чи й протестантських установах, які хоч якось мали відношення до східних церков. Це можна було легко побачити на "працівниках" і "професурі" навчальних закладів. Петер Планк, Карл Крістіан Фелмі, Константін Саймон - залишались на кафедрах католицьких чи протестантських навчальних закладів, поки можна було отримувати звідти солідний заробіток і при цьому готувати собі тепленьке місце в РПЦ, проповідуючи "єдино істинне православіє". Коли це стало невигідно, вони, послуговуючись "відсутністю справжнього духовного життя і досвіду святої літургії", навернулися у "єдино істинну церкву", попередньо відрікшись "єресей" злого і безблагодатного латинства та лютеранства.
Канонічна територія
Хоча первинно досить критична і навіть ворожа до церкви, підла і брехлива радянська система відчула, що римське прагнення відновлення єдності церков може бути потужним важелем впливу на Ватикан. Відтак Відділ зовнішніх відносин РПЦ відразу взявся до наполегливої праці. Праці, звичайно ж, такої, якої його навчило КДБ - брехні, шантажу та різноманіття викривлень. Із церковної давнини було видобуто поняття т.зв. "канонічної" території, і відразу весь Радянський Союз було проголошено канонічною територією РПЦ. В цих умовах про якісь греко-католицькі церкви неможливо було навіть згадувати. Будь-яка участь греко-католицьких учасників на закордонних екуменічних зустрічах викликала демонстративний вихід із неї учасників РПЦ.
Такі зусилля як з боку західних церков, так і з боку РПЦ привели до особливої дипломатії та політичного вектору, знаного як „Ostpolitik“. Вочевидь, наслідком такої східної політики є і нинішня незрозуміла оцінка Ватиканом третьої світової війни, яка розгортається Росією в Україні, і дивна зустріч нунція Росії з "патріархом" Кирилом у час тисячних вбивств "овечками" цього "пастиря" невинних людей в Україні.
Як проміжний підсумок тут скажу лише таке - молитись за навернення Росії, безумовно, треба. Але це навернення не має бути розмінною монетою всепрощаючого екуменізму чи відбуватися реальним коштом життів невинних дітей, жінок, старших людей і найкращих людей не лише України, а й кожної іншої країни, в яку патріарх Кирил благословив встромити свої криваві руки "російського світу", про який теж важливо сказати кілька слів.
Імперська ідеологія «русский мир»
«Співпраця» Церкви і держави в Росії має дуже давню історію. Почавши із схизми з київською митрополією (1448), через нелегітимне створення патріархату (1589-1593) і подальшу анексію київської митрополії під свою юрисдикцію (1686), РПЦ у тісній «симфонії» із царською Росією вибудовувала підґрунтя для особливої загарбницької ідеології «русского мира», поширюючи свої впливи на все слов’яномовне християнство, куди лише могла дістатись усіма праведними і неправедними шляхами. Підкуп і шантаж ішли поряд із апокрифічними легендами про білий клобук св.Петра, який став символом проголошення Москви третім Римом на тлі звинувачення у схизмі Римської Церкви та фактичної втрати Константинополем значення центру світового православ’я після його падіння 1453 р. Концепція «русского мира» досить успішно використовувалась російською імперією для дезінформації і розколу всередині Греко-католицької Церкви в Галичині та на Закарпатті часів Австро-угорської імперії через створення рухів т.зв. «обрядовців» та «москвофілів».
Подолання найбільшої геополітичної катастрофи
У пострадянський період ідеологія «русского мира» пережила своєрідне відродження. Успіх дипломатії РПЦ на Заході у радянські часи та можливості її впливу всюди, де була присутня ця структура, виявились дуже зручним інструментом для впровадження нео-імперських прагнень пострадянської Росії. Її сучасний президент Владімір Путін неодноразово озвучував тезу про те, що розпад Радянського Союзу є однією із геополітичних катастроф, яку належить виправити. І саме у цьому контексті дещо призабута у радянський час давня ідеологія «русского мира» міра знову стала у пригоді.
Три кити сучасного «русского мира»
Практично від розпаду Радянського Союзу і відновлення релігійної свободи в Україні основним зусиллям РПЦ стала пропаганда ідеї трьох «братніх» народів: російського, українського та білоруського. Спільною ідентичністю для них вважалась православна конфесія та російська мова, яка подавалась як справжня наслідниця церковнослов’янської поряд із українським та білоруським діалектами. Будь-які прояви чи бажання відновити українські церкви, впровадити українську мову як богослужбову сприймались як зрада ідеї єдиного «русского мира».
Ідеологія істинності російського православ’я впродовж багатьох десятиліть настільки засіла у церковній свідомості українців, що, навіть створивши у 1992 році Українську Православну Церкву Київського Патріархату, її очільник патріарх Філарет жодним чином не відмовився ані від синодального обряду РПЦ, ані від зовнішнього вигляду сваященнослужителів – клирики РПЦ та УПЦ виглядають однаково. На жаль, і в УГКЦ є тенденції взорувати свою церковну традицію на РПЦ.
Химерне порозуміння із «православними» братами блокувало будь-які церковні реформи серед українських церков. Як приклад можна навести календарну реформу – не зважаючи на те, що більшість православних церков давно перейшли на новоюліанський календар, всі українські церкви у цьому питанні все ще залишаються у полі впливу РПЦ.
Якщо православ’я як конфесійна складова «руского мира» є передовсім церковним маркером, то російська мова виходить поза чисто церковні рамки. Століття русифікаційних тенденцій на території сучасної України, а також голодомор, проведений Радянським Союзом у 30-х роках переважно на території Східної України, призвели до того, що велика частина українців була вихована у російськомовному середовищі. Саме їх – російськомовних українців – «спасає» від їх україномовних співгромадян Владімір Путін від 2014-го року анексією Криму, захопленням окремих районів Донецької та Луганської областей та сучасною війною проти усієї України як держави.
Існує також ще й третій маркер «русского мира» - протистояння загниваючому Заходу. У свідомості пересічного російського «православного», який рідко коли бував на Заході, західна культура асоціюється передусім із моральним упадком – гріховністю, з якою всіма своїми духовними силами бореться «свята православна Росія».
Усі ці три аспекти «русского мира» - російська православна конфесія, сакральна російськомовна культура та боротьба «святої Росії» із західним моральним занепадом створюють психологічний та духовний образ Кирила Гундяєва. Достатньо послухати його проповідь на початок великого посту (на той час Росія вже цілий тиждень бомбила українські міста!): «Хто нападає сьогодні на Україну, де вісім років йде придушення та винищення людей на Донбасі; вісім років страждань і весь світ мовчить — що це означає?».
Після тижня війни Росії в Україні у своєму ганебному зверненні Кирил засуджує Захід і говорить про … боротьбу Донбасу з гей-парадом: «Вісім років точаться спроби знищити те, що існує на Донбасі. А на Донбасі існує неприйняття, принципове неприйняття так званих цінностей, які сьогодні пропонують ті, хто претендує на світову владу. Сьогодні є такий тест на лояльність цієї влади, певну перепустку в той «щасливий» світ, світ надмірного споживання, світ видимої «свободи». А знаєте, що то за тест? Тест дуже простий і водночас жахливий – це гей-парад. Вимоги до багатьох провести гей-парад і є тестом на лояльність до наймогутнішого світу; і ми знаємо, що, якщо люди або країни відкидають ці вимоги, то вони не входять у той світ, вони стають для нього чужими. …».
Брехлива проповідь очільника релігії імперії брехні жодним чином не є чимось несподіваним. Вона підсумовує зусилля багатьох століть релігійної брехні, яка ширилась із московських проповідальниць. Сьогодні «русский мир» показує своє правдиве обличчя – обличчя священного терору і шантажу. Але, як це гарно зауважив у своїй статті для Tagespost мій колега о.Олександр Петринко, «русский мир» розтрощиться об Україну.