Святі цілителі Пантелеймон та Онуфрій прийшли на Русь із Візантії, ставши національними руськими святими, їм присвячували храми, до їхніх святих мощей вирушали на прощу, з вірою в їхню чудодійну допомогу зберігали по хатах їхні ікони. До них із щирою молитвою і сподіванням звертався кожен, хто потерпав від болю душевного чи тілесного. Центром формування культу святих цілителів на Русі був Київ — столиця держави.
Святий великомученик Пантелеймон, пам’ять якого відзначається 9 серпня, жив у третьому столітті в Нікомідії — чудовому місті на березі Мармурового моря. Народився він у заможній родині й був названий Пантолеоном, у перекладі з грецької — «лев в усьому».
Мати Пантелеймона була християнкою, але рано померла. Батько-язичник віддав хлопця до грецької школи, а згодом — в учнівство до відомого на той час лікаря Євфросина, що практикував при дворі і самого імператора Максиміана.
Ще в ранньому віці Пантолеон прийняв християнство і навернув у християнську віру свого батька. Ставши спадкоємцем великого багатства, роздає його бідним і присвячує своє життя лікуванню хворих, за яке не бере платні, й допомозі жебракам, удовам, сиротам. Згодом Пантолеон досягає вершин лікарського мистецтва, стає незрівнянним цілителем і дістає в народі прізвисько Пантелеймон, що означає «всемилостивий». Це викликало заздрість інших лікарів. Довідавшись, що молодий лікар християнин і зцілює іменем Христа, заздрісники донесли на нього імператору. Той звелів піддати Пантелеймона страшним тортурам, але ніякі катування неспроможні були примусити його зректися Христа. За наказом імператора Пантелеймону відрубали голову. Сталося це в 305 році. Як засвідчує легенда, коли святий молився перед стратою, пролунав голос з неба, що був звернений до нього й затверджував його перейменування. Таким чином Пантелеймонові було подаровано благодать милувати всіх, хто звертається до нього зі своїми бідами та нещастями.
Культ святого поширюється в усьому християнському світі. Мощі великомученика Пантелеймона, що уславилися чудодійними зціленнями, шанують як велику святиню.
Відомо, що в соборі св. Софії у Константинополі зберігалися «во алтаре кровь и млеко св. Пантелеймона и глава его» (Житіє св. великомученика Пантелеймона повідомляє, що коли йому відрубали голову, з рани замість крові потекло молоко).
За візантійською традицією частки мощей святого давалися як посаг візантійським царівнам, що йшли заміж за іноземних державців. Коли племінниця Івана Цемісхія царівна Феофано вийшла заміж за імператора Західної Римської імперії Оттона II (972 p.), вона привезла з собою до Німеччини мощі, які, за припущенням дослідниці Н. Нікітенко, є мощами св. Пантелеймона. Порфірородна принцеса Анна, дружина хрестителя Русі великого князя Володимира, теж мала привезти з собою серед інших святинь частки мощей св. Пантелеймона. Відомо, що від часів Петра Могили у Софії Київській зберігались частки мощей цього святого. То, може, саме їх привезла колись до Києва майбутня руська цариця Анна.
Взагалі великокнязівське подружжя — Володимир і Анна — дуже шанували цього святого. Недаремно в Київській Софії, збудованій за ініціативою хрестителів Русі, святий Пантелеймон зображений двічі в традиційному іконографічному типі. Погрудне зображення знаходиться в колишній північній внутрішній відкритій галереї, там, де зараз у вівтарі св. Володимира стоїть гробниця Ярослава Мудрого. (Галерею на вівтар було перебудовано у XVII ст. за митрополита Петра Могили).
Друге зображення великомученика, на повен зріст, міститься в центральному нефі навпроти зображення патрона князя Володимира — св. Миколи. Таке розміщення фрески в центрі собору підкреслює паралель Володимир — Пантелеймон. Таку паралель підтверджує й давньоруська література, в якій настійливо звучить тема Володимира Милостивого, який щедро обдаровує своїх підданих, піклується про вбогих та хворих.
Шанування св. Пантелеймона традиційне для всього православного світу, — недаремно Східна церква прославляє його як цілителя і розрадника. Але особливою повагою і пошаною св. Пантелеймон користувався на Русі. Як і св. Микола Мірлікійський, він став переважно «руським святим». Поширення культу св. Пантелеймона супроводжувалось будівництвом храмів на його честь. Так, до наших днів збереглась в Україні, у м. Шевченко Івано-Франківської області мурована церква св. Пантелеймона, датована раніше 1200 р.
Відомо, що в м. Новгороді був Пантелеймонів монастир із церквою св. Пантелеймона, яку датували 1207 р. (не збереглася).
Згідно з давнім переказом, ще за часів князя Володимира Святославича на Афоні існувала одна з перших чернечих руських общин, якій було віддано монастир св. Пантелеймона. В 1169 році цей руський монастир набув статусу самостійного. На початку XIX ст. там збудовано новий великий Пантелеймонів монастир, що існує й нині.
Св. Пантелеймон вважався також захисником воїнів, виправдовуючи тим самим своє перше ім’я — Пантолеон, тобто «лев в усьому». Князь Ізяслав мав бойовий шолом, на якому золотом був написаний св. Пантелеймон. Саме в цьому шоломі князь щасливо уникнув смерті і здобув перемогу над Юрієм Долгоруким у 1151 році.
Шанували Пантелеймона і у Війську Запорізькому. В Києві, на Подолі, у XVII — XVIII ст. існувала Пантелеймонівська церква, що утримувалась коштом запорожців.
З 1815 р. у церкві Миколи Набережного знаходився вівтар на честь св. великомученика і цілителя Пантелеймона.
Пізніше, у XIX ст., в Києві існувала церква св. Пантелеймона у міщанському шпиталі на Троїцькій площі, а з кінця минулого століття на його честь збудували також церкву у Феофанії.
Святого звичайно зображають у рамках іконографічної традиції: це юнак з ніжним, безбородим, майже дівочим обличчям, близько поставленими великими очима, круглою шапкою волосся. В одній руці він тримає ковчежець з ліками, в другій — ложку з хрестом на кінці. На ньому патриціанське вбрання мученика: туніка і пурпурова мантія.
Він дивиться глядачеві просто в очі: «...Якщо в тебе болить душа або тіло, підійди до мене з вірою і любов’ю, я зачерпну зі свого ковчежця добрих для тебе ліків...»
Образ св. Онуфрія Великого, пам’ять якого відзначається Православною церквою 25 червня, є одним з найдивовижніших у християнському пантеоні святих.
Св. Онуфрій походив з царського роду і з дитинства виховувався в одному з монастирів, що їх багато було розкидано в пустельній долині Нілу. Тоді, наприкінці IV століття, Єгипет правив за улюблене місце мешкання чернечої братії. У глибині країни, за кілька діб ходи від Нілу лежала так звана Скитська пустеля — дика піщана місцина, майже позбавлена води. В цій пустелі вершили свій християнський подвиг ченці-відлюдники, піддаючи себе голоду і спразі.
Ще в ранній юності Господь через Ангела-хранителя передав Онуфрію свою волю: йому належало здійснити подвиг пустельника. І от, наслідуючи приклад пророка Іллі та Івана Хрестителя, юнак вирушає в далеку пустелю. Довгі 60 років провів він там, знемагаючи від нічного холоду і денної спеки, живлячись корінням диких рослин і плодами фінікової пальми. Ангел Господній причащав його і приносив йому хліб. Перед смертю святого старця зустрів преподобний Пафнутій, чернець одного з єгипетських монастирів, який подався в пустелю на пошуки самітників. Святий Онуфрій помер на руках у Пафнутія і був похований ним у пустелі. Ось як змальовує преп. Пафнутій свою зустріч з пустельником: «На сімнадцятий день свого шляху я побачив мужа вельми дивного з виду: він увесь був вкритий волосом, неначе звір, борода його була біла, як сніг, бо він посивів від старості. Волосся його дуже довге, сягало землі і вкривало все тіло, неначе одежа. Стегна ж його були оперізані листям пустельних рослин».
Постать св. Онуфрія з’явилась у пантеоні київських святих іще за часів хрестителя Русі — князя Володимира. Найдавніше зображення св. Онуфрія бачимо на фресці Софійського собору в Києві. Колоритність, епічність цього образу завжди приваблювали віруючих християн. Не випадково на софійській фресці налічується кілька десятків графіті (написів) XI — XVII століть, в яких богомольці звертаються до святого з проханнями про допомогу, прощення та відпущення гріхів. «Прощати» давньоруською мовою означало «зцілювати». Отож не дивно, що св. Онуфрія вшановували також як небесного цілителя. У XVI — XVIII ст. в Україні з’являються сільські храми та іконописні зображення, присвячені святому. Оголена постать, обвита зеленим поясом із трав, довге волосся й борода — традиційні іконографічні ознаки св. Онуфрія. Відтоді єгипетський пустельник остаточно утверджується в пантеоні народних українських святих.
Людина і світ. — 1996. — №1-2. — С. 30-32