Треба наголосити, що зв’язки Володимира з Римом і Заходом основувалися також на глибокій релігійній однодумності з католицьким світом, хоч Візантія починала вже щораз частіше штовхати східноєвропейські і балканські народи в протилежний бік та вбивала клин незгоди в християнську спільноту народів.
Христитель європейської України
28 липня минуло 1000 років переходу у вічність св. рівноапостольного Володимира Великого – Просвітителя Українського Народу
Русь-Україна – найбільша за територією і наймогутніша в економічному та військовому відношенні держава середньовічної Європи – була в дружніх контактах з усім тодішнім цивілізованим християнсько-католицьким світом. Це стало можливим завдяки мудрому керуванню Великого Князя Київського св. Володимира, який налагодив тісні духовні й династичні зв’язки з провідними європейськими монархами.
Започаткований рівноапостольною княгинею Ольгою процес звороту Київської Держави до християнства був завершений 30 літ згодом її онуком – Володимиром Святославичем, остаточним спадкоємцем усієї Святославової державної спадщини. Зворот князя Володимира до християнства відбувся у зеніті його особистих і державних звершень всередині і ззовні його велетенської держави.
Тому слушно виринає питання про причини і мотиви такого докорінного зламу. Одне можна таки відразу виключити: цей зворот стався не через якісь чисто зовнішні причини чи під диктатом переможця на полі бою, а чи як умова якогось міждержавного договору. Очевидно, що були і певні внутрішньо- і зовнішньополітичні рації, проте вирішальної, а отже й рушійної причини треба таки шукати в самій постаті св. Володимира.
Морально-релігійні мотиви св. Володимира
Володимир був людиною цілісною і людиною великого історичного формату, і то передовсім завдяки його визначним особистим прикметам. Тому його історична дія не була якою хвилевою настановою, але повнокровним діянням висококваліфікованої людини і володаря, яке об’єднувало усі аспекти справ і подій, спричинених ним.
Підготовка до місії християнізації Руси-України була грунтовною та бездоганною. Як оповідають літописи, Володимир сам прийняв Таїнство Хрищення правдоподібно не у кримському Корсуні, як твердять грецькі джерела, а у Василькові підж Києвом – у своїй великокняжій резиденції. Потім охристив у джерелі Хрещатик своїх 12 синів, так само як колись були посвячені Богові 12 колін Ізраїлевих.
З територіяльним поширенням християнства за Володимира тісно пов’язана інша справа – його поглиблення в душах новоохрищених. Без такого поглиблення територіальне поширення християнства не мало б успіху. Насамперед християнізація повинна була дати плоди всередині людських душ. І про це насамперед мусіло подбати духовенство та ієрархія. Вже сама лише потреба підготовки місцевого духовенства для релігійних потреб народу змушувала до цього. Щоб задоволити потреби віруючих та місійно охопити такий великий простір як Київська Держава, треба було, щоб з місцевого населення рекрутувалося молоде духовенство. Тому християнізація Руси-України не могла б успішно реалізуватися тільки силами чужинців-місіонерів, хай навіть і слов’янського походження, про що намагаються переконати апологети т. зв. болгарської теорії.
Будівничий християнських храмів
Першою справою, яка лежала Володимирові на серці, - було плекання християнського культу та підготовка духовного доросту. Тому зараз таки після оповідей в літописах про хрищення народу читаємо про заснування храмів. Ці храми споруджували звичайно на тих місцях, де рашіне стояли поганські кумири і капища.
Знаємо докладно про церкву св. Василія, про церкву Господнього Переображення у Василеві біля Києва, та про Десятинну церкву в Києві, для якої Володимир призначив державну десятину зі своїх княжих прибутків за західно-європейськими зразками. Десятини дотримувалися в Україні аж до татаро-монгольської навали, як бази існування церков та утримання духовенства.
Крім того вже за Володимира Церква одержала перші фундації у вигляді нерухомостей та обслуги. За прикладом Києва пішли інші міста, зводячи храми на честь Господських і Богородичних празників та на пошану святих Божих угодників християнства. До яких розмірів дійшов цей розвиток храмобудівництва, можна довідатися із записки літописця Дітмара Мерзенбурзького, в якій сказано, що німці, які в 1018 році відвідали Київ, нарахували в цьому близько 400 церков.
Приблизно в тому ж часі на прохання німецького конунга Оттона ІІ на Русь-Україну прибула місія єпископа Бруно з Кверфурту. Бруно вивчив церковну ситуацію в Київській Державі і, переконавшись в успішній християнізації, подався далі на Схід, до ятвягів на Литві та до Прусії, де був замучений.
Крім цих безпосередніх зв’язків з католицьким Заходом і Римом, Володимир скористався в дечому і з церковно-правної практики європейських держав. Ми вже згадували, що під впливом Заходу він увів т. зв. церковну десятину і завдяки їй зводить перші церкви. Впливи західного права прослідковуються також і в «Уставі Володимира», яким були врегульовані церковні справи Української Церкви.
Династичні зв’язки св. Володимира
Та найбільш інтимними ставали ті церковні зв’язки із Заходом через посвоячення Володимирового роду. Через Ганну Порфірородну він увійшов у тісні контакти з Німецькою імперією, бо тітка Ганни Теофано була жінкою Оттона ІІ (973-983), яка від 983 року управляла державою в імені молалітнього Оттона ІІІ. Норвезький король Олаф Тригвісон був щирим особистим другом Володимира, живши замолоду деякий час у Києві. Великий князь київський утримував також тісні приязні стосунки зі Стефаном Угорським, подібні зв’язки також існували з чеськими князями, а Володимирова дочка Предислава вийшла заміж за чеського короля Болеслава Рудого. Святополк Володимирович був одружений з дочкою Болеслава Хороброго, короля Польського, Ярослав – з дочкою Олафа, короля Норвезького Іриною-Інгігердою. Дочка Володимира Премислава вийшла за Угорського короля Володислава Лисого, а ще одна дочка – за німецького маркграфа Нордмаркського.
Об’єднавчу справу батька продовжує його син, Київський князь Ярослав Мудрий. Західні кордони він скріплює мирним способом: політичним союзом з Казимиром І Польським (1038-1058), який потребував спокою для наладнання внутрішнього ладу в державі. Вже перед тим сам таки Казимир узяв сестру Ярослава Добронігу-Марію собі за жінку, а в 1043 р. син Ярослава Ізяслав одружується з сестрою Казиміра Гертрудою. В тому часі настарший син Ярослава Володимир посвоячується з німецькими князями. В 1044 р. Ярослав віддає за Гарольда Норвезького свою дочку Єлисавету, скрпіплюючи цим давню дружбу, бо мати Єлисавети і жінка Ярослава була дочкою Олафа, короля Норвезького. І нарешті Анна Ярославна стає дружиною Французького короля Генріха ІІ, а пізніше – королевою Франції.
Тому годі й думати, щоб Володимир-неофіт та його діти, особливо – син Ярослав – могли так щиро дружити із західним католицьким світом, якщо б уважали його інаковіруючим або фальшиво віруючим. Релігія в тих часах була справою серйозною: її тоді ще не заторкнув пізнішй лібералізм чи сучасний індиферентизм або екуменізм.
Отож, треба наголосити, що зв’язки Володимира з Римом і Заходом основувалися також на глибокій релігійній однодумності з католицьким світом, хоч Візантія починала вже щораз частіше штовхати східноєвропейські і балканські народи в протилежний бік та вбивала клин незгоди в християнську спільноту народів.
Плоди Володимирового Хрищення
Як вже було зазначено, християнізація Руси-України Володимиром не зустріла майже жодного спротиву серед народу і знаті, чого не скажеш про наших північних і навіть західних сусідів: новгородців та інших північних племен, ляхів-мазовшан тощо, які піддались впливу поганських жерців і волхвів, бунтували і пізніше насильно були християнізовані. Навпаки, прийняття Християнства визначило європейський вибір України ще тисячу років тому, а тому нині наша держава не приєднується, а повертається у сім’ю цивілізованих європейських народів, у якій вона від початків відігравала провідну роль.
Окремої уваги заслуговує дискусія навколо коронації св. Володимира. На сторокиївських монетах Володимир зображений у короні, яку він цілком вірогідно міг отримати у 1000 році з рук папи Римського Сильвестра І, посли якого у той же час коронували Стефана Угорського, а опісля прибули до Києва, до Володимира.
Інший поважний аргумент на користь коронування Володимира знаходимо у середньовічних латинських хроніках, де Великого Князя Київського називають «Рекс», тобто «король», «імператор», в той час, як польських володарів титулують як «дукс» тобто князь. Тому корона на голові св. Володимира на наших українських іконах – історична правда, а монгольська шапка-вуханка, яку йому малюють наші північні сусіди – вигадка.
Святий Рівноапостольний Володимир Великий утвердив християнсько-католицькі європейські цінності в Україні ще 1000 років тому. Отож, наші сучасні володарі не винаходять нині нічого нового. Єдине, що нам треба подолати, аби повернутися в європейський дім, – це тотальну корупцію, мафіозно-олігархічні клани та національно-духовну зраду. І цю місію повинно виконати молоде покоління – будівничі нової України.
МОЛИТВА до Св. ВОЛОДИМИРА,
Христителя Руси- України
Святий Князю Володимире, Тобі поручаємо всі потреби нашого народу і свої власні. Ти охристив Україну в Ім’я Пресв. Тройці. Тож, Святий наш Покровителю, зглянься на наші мольби та моління всього нашого народу і, як колись живучи на землі, так і тепер, прославлений у небі, молися за нас.
Молися найперше, щоб увесь наш народ, яким Ти колись управляв, визнавав одну Христову вселенську віру, яку Ти прийняв і в якій себе освятив. Молися, щоб заповідь любови Бога і ближніх завжди була вказівкою нашому народові у громадському та державному житті.
Живе наш народ у стані агресивної війни, серед важких, але сповнених надії дочасних випробувань. Тож молимо Тебе, Покровителю української землі, вставляйся за нас до Бога в обороні від північних безбожних орд і випроси нам і нашій державі Господній мир та благословення у дочасних потребах.
Святий Рівноапостольний Володимире, будь нам великим опікуном і заступником у небі, як був ти дбайливим правителем нашим на землі. Амінь.