15 липня – день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира Великого, постаті надзвичайно контроверсійної у церковному календарі. Церква проголосила його святим, а світське суспільство робить за це закиди з огляду на темне минуле Володимира.
Українська ідея від післямонгольської доби через козаччину аж дотепер вбачає у ньому символ консолідації нації, а «русскій мір» по-всякому спекулює ним задля виправдання своєї легітимності та експансії. І серед цих протиріч виступає найбільша його заслуга – утвердження того, що не вдалося його попередникам задля вибору Руссю християнського вектора.
Християнами раніше стали київські правителі Аскольд та Ольга, бабуся Володимира. За чоловіка Ольги, князя Ігоря, в Києві був соборний храм св. Іллі, навіть серед варягів були християни. Ольга робила спроби налагодити контакт з германським королем Оттоном І та залучити латинських місіонерів на Русь. До схожих спроб вдався внук Ольги київський князь Ярополк. Але германські місії на землях, де вже було християнство у візантійському обряді, не знайшли розуміння і підтримки. Крім того 980 р. вибухає війна – Київ, заручившись підтримкою варягів, захоплює новгородський князь Володимир. Він вбиває свого брата Ярополка і посідає київський престол.
Перші роки правління Володимира справді далекі від християнської моралі. Ведеться утвердження та централізація язичництва. Язичницьким залишається і спосіб життя князя та його оточення.
Його батько Святослав, названий Завойовником, залишив Володимиру у спадок розвинене руське військо, по допомогу якого у 987 рр. звертаються візантійські імператори. Їхня держава саме потерпає від повстання Варди Фоки. Взамін за підмогу Володимир вимагає візантійську принцесу Анну Багрянородну собі за дружину. Тут і постає питання про хрещення Володимира, адже як християнка Анна не могла побратися з поганином.
Візантійський імператор Василій ІІ зволікає з видачею Анни, на що Володимир 989 р. відповідає здобуттям Корсуня. Там він приймає Хрещення і таки одружується з Анною. Повернувшись до Києва орієнтовно 990 р., розпочинає процес християнізації, який мав поступовий характер. Він почався від князівського двору і поширився на народні маси. Сприяли йому щедрі доброчинні акції, які проводив князь серед населення, годуючи потребуючих. Язичницькі культи, які Володимир раніше плекав, тепер він починає викорінювати.
Прийнявши християнство з Візантії та певні правила облаштування церковного життя на Русі, які вона диктувала, Володимир змагав до автономії Церкви. Він підтримує зв’язки з Болгарією, активно запрошує звідти священиків, приймає посольства від Римських Пап Івана XV та Сильвестра ІІ, сприяє місіям угорського архиєпископа Бруно-Боніфатія до печенігів, котрий не тільки навернув до християнства значну частину цих кочівників, а й висвятив у Києві єпископа для них та залучив до місійної праці серед них одного з Володимирових синів.
Київський митрополит, котрий на зорі руського християнства обов’язково був греком, входив до Володимирової ради, складеної з військових, бояр та єпископів, і мав у ній після князя найвище становище. Десятину своїх доходів Володимир виділяв на розвиток Церкви в державі. Звідси й назва збудованого ним 996 р. храму Пресвятої Богородиці, відомого як Десятинна церква.
Крім зведення храмів, Володимир дбає про створення шкіл при них. Щоб звести до мінімуму візантійські впливи на церковне життя у своїй державі, він засновує київську школу для охрещених боярських дітей, метою якої було поповнювати клир Київської митрополії руським духовенством, яке з часом мало би замістити грецьке та болгарське.
Прийняття Володимиром християнства стало поштовхом для розвитку правових відносин на Русі, які тепер керувалися церковними законами (Номоканони Івана Схоластика і Фотія). Відповідного напрямку набули в державі письменство, музика, архітектура й образотворче мистецтво. Як християнська держава Русь посіла цілком нове становище в міжнародних відносинах.
Прагнення Володимира до автономії християнського життя на Русі не залишилося непоміченим для Візантії. Після його смерті 1015 р. вона кілька століть створювала перешкоди у канонізації Хрестителя Русі. Перші згадки про нього як про святого датуються аж ХІІІ ст. — періодом монгольської навали, коли зруйнована Київська держава потребувала чинника, який би її духовно підтримував та об’єднував.
У XV-XVI ст. претензії на Володимирове спадкоємство висувають московські царі. Їхні джерела (Никонівські літописи, Степенна книга) проводять родоводи тодішніх своїх правителів через Володимира до Рюрика, щоб виправдати подальшу експансію Руських земель.
Коли в XVII ст. на зміну Рюриковичам московський престол посіли Романови, увага до постаті Володимира Великого охолола — вони позиціонують себе вже не як прямі нащадки, а як продовжувачі його справи.
Зате нового розвитку набуває почитання св. Володимира на українських землях. Його череп знаходить Київський митрополит Петро Могила (решту тіла, яке виявилося нетлінним, знайшли у ХІХ ст.). Щоб уберегтися від навали турків та мобілізувати народну свідомість, навколо Києва відбувається молитовна хода з ним. Літургійні тексти оспівують св. Володимира як батька, що породив український народ святим Хрещенням. Так підкреслюється духовний зв’язок з ним. А Церкви, які постали на Руських землях через нього іменуються Церквами Володимирового Хрещення.
Заглиблюючись у літургійні тексти, Церква на задній план відсуває попереднє язичницьке нечестиве життя Володимира Великого і зосереджується на переміні його життя та життя ввіреного йому народу Христом. “Як отець — духовно, цар же — тілесно для руського люду був єси, Володимире; а як істинний проповідник — Апостол Христовий — проголосив єси спасенне хрещення, і ним світло просвітивши, освятив єси людей твоїх у всіх сторонах царства твого, блаженний” (стихира Вечірні).
Володимир в текстах Вечірні — “галузка, що була вся дикою і силою Божою в Божім саду прищеплюється і прославляється, і світло вінчається Богом”. Адже галузками, “відтятими від дикої з природи оливки та проти природи прищепленими до доброї оливки” (пор. Рм. 11, 24), апостол Павло називає всіх колишніх поган, котрі навернулися до єдиного Бога.
Літургійні тексти порівнюють св. Володимира і з самим Павлом, котрий спершу був гонителем християн. Тропар свята, вдаючись до євангельської притчі про купця, що знайшов найціннішу перлину (Мт. 13, 45 - 46), і про Хрестителя Русі каже: “Знайшов ти неоціненну перлину - Христа, що вибрав тебе, як другого Павла”.
Інша паралель, яку проводять тексти Вечірні та Утрені свята, — це рівноапостольний Костянтин. Як і Володимир, він походив з язичників, але вибрав Христа, а маючи владу в руках, використав її задля просвіти підвладного народу. Такі паралелі показують всім вірним, що виправлення великих грішників Христом можливе, Він має здатність перемінити їх на святих, і чим жалюгідніше їхнє попереднє життя, тим славнішим є Боже входження в нього.
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##