У вченні Оригена про душу людини багато незрозумілого й невирішеного. Він більше створював у своєму розумі уявну людину, ніж спостерігав реально існуючу в суспільстві. Ориген приділяє багато уваги богослов’ю, іноді вибудовує онтологічні припущення про людину, ніж моралізує про життя людини, подібно до свого сучасника Климента Олександрійського.
Значний інтерес представляє, у своїй сміливості й глибині, учення Оригена про людину, пов’язане з його уявленнями про світопорядок, яке викликало суперечки вже в VI ст. Властива йому схильність вдаватися до логічних фантазій особливо яскраво наявна саме в його антропології. Та в цьому й інтерес, адже відкривається самостійний розум, який зміг поставити гостро й глибоко низку проблем, закритих до нього для церковної свідомості. В антропології Оригена більше цікавить питання про походження душі й про призначення людини, ніж про здібності та функції духовного життя. Експериментальна психологія, у сучасному розумінні цього слова, для нього нецікава. У питанні про склад людського організму й здібності душі Ориген не має чітко визначеної термінології.
У вченні Оригена про душу людини багато незрозумілого й невирішеного. Він більше створював у своєму розумі уявну людину, ніж спостерігав реально існуючу в суспільстві. Ориген приділяє багато уваги богослов’ю, іноді вибудовує онтологічні припущення про людину, ніж моралізує про життя людини, подібно до свого сучасника Климента Олександрійського.
Наскільки глибоко й всебічно цьому найвищому богослову давалася тема людини і що він у ній знаходив, стає зрозумілим з наступного уривку: «Необхідно вивчати душу, щоб її зрозуміти. Тілесна вона чи безтілесна; проста чи складна? Чи створена вона, як мислять деякі, чи вона не створена? І якщо створена, то як? Чи перебувала вона, як думають інші, у зерні й передана, як і тіло, чи ж вона у створеному вже вигляді надходить ззовні, щоб убратися в тіло, вже готове прийняти його в лоні матері? І, врешті-решт, чи приходить вона тільки- но створена разом з тілом, і метою її створення слід вважати необхідність одухотворення тіла, чи ж, створена здавна, вона з якоїсь причини прийшла прийняти це тіло? І яка ця причина? Потрібно також знати, чи вбирається вона в тіло лише один раз і, коли відкладає його, чи не шукає його знову? Або ж за відокремлення від тіла, сприймає його знову, у разі повторного убирання, чи зберігає вона його назавжди або ж знову відкидає?» [1, с. 113]. Оригеном були порушені й більшою чи меншою мірою розроблені наступні питання антропології: природа душі, походження душі, склад людини, вчення про свободу й розум, образ й подобу Божу, гріхопадіння, спасіння і воскресіння та ін. Оригена хвилює природа душі.
Душа, на думку Оригена, здатна до уявляння й рухлива. Душа людини розумна, чим і відрізняється від душі тварин. Цю духовність, розумність не так то й легко зрозуміти. Ориген у цьому досить непослідовний, і начебто суперечить сам собі. Він упевнено стверджує безтілесність, нематеріальність душі, коли говорить: «Якщо є такі, хто називає власне розум і душу тілесними, то запитаємо їх: «Яким чином наша душа отримує правильні поняття щодо таких складних і витончених предметів? Звідки сила пам’яті? Звідки споглядання предметів незримих? Звідки роздуми про предмети безтілесні? Яким чином тілесна природа може знати науки, мистецтва, причини речей? Як може відчувати й розуміти божественні догмати, які безтілесні?» [1, с. 113]. У подальшому він говорить, що душа може мати якесь наближення до Бога, може щось відчувати щодо природи Божества, особливо, якщо відокремиться від грубої матерії. У той же час Ориген стверджує, що «тільки Бог існує без матеріальної субстанції» [1, с. 114], тоді як інші духовні субстанції не можуть існувати без тіла. Безтілесність душі для Оригена тільки відносна. Душа, за Оригеном, має певне ефірне тіло. В Ориге- на немає нічого матеріалістичного. Для нього душа не є тілом, але в неї є тіло, від якого вона не може відокремитися. У цьому житті це наше грубе тіло, що в майбутньому стане тілом ефірним. Душа, за своїм походженням янгольським, набуває тіла за падіння, і це тіло є її темницею. Оригена не варто підозрювати в матеріалістичному розумінні природи душі. Для нього весь справжній світопорядок є наслідком загального досвітового падіння духів. Упавши, вони зодягнулися у відповідні їм тіла. Не змінилося тільки Божество Св. Трійці. Тільки Воно абсолютне й без плоті. Все інше має більш-менш грубу тілесну оболонку. У системі Оригена не може бути жодної закінченої істоти, зовсім свободної від тілесності [8, с. 442-444]. Адже навіть зірки у нього є матеріальною оболонкою деяких духів. Тому він і стверджує, що насправді розумні природи (янголи) ніколи не жили й не живуть без матерії тілесності [8, с. 444]. Таким чином, душа є сама по собі субстанцією абсолютно нематеріальною, але, зійшовши зі своєї досвітової висоти, при падінні вливається в ту чи іншу плоть, і в своєму теперішньому стані вона не може бути подана без тілесної оболонки. З цього інший висновок: усе матеріальне одухотворене, але субстанція душі - духовна, а ніяк не матеріальна. Зі сказаного вище можна зробити висновок, що Ориген визнавав існування світової душі [7, с. 246], тому резонно виникає питання про походження душі.
В онтологію душі своєю системою Ориген увійшов у історію християнської філософії з міцною репутацією прихильника доіснування, доекзистен- ції душі. Щодо цього питання Ориген особливо обережний, він говорить гіпотетично, вказуючи на те, що не існує абсолютно несуперечливого церковного вчення про походження душі.
Учення Оригена про походження душі пов’язане з усім його світорозумінням, воно випливає з його ідеї про падіння духовних істот. Бог, за вченням Оригена, створив спочатку духовні істоти, оскільки від Бога-Духа тільки духовне могло мати своє походження. Цікаво, що первинний стан цих духів Ориген уявляє собі абсолютно рівним для всіх. Бог створив усіх однаково досконалими. «Бог є першою причиною розумних істот. У Бога не було ні різноманітності, ні зміни, ні неможливості. Тому Він повинен був створити рівними й подібними всі істоти, які Він захотів створити, бо й в Ньому немає різниці або відмінності» [1, с. 115]. Свободна діяльність духів є причиною того, що доля їх стала такою різною. Але й онтологічно падіння духів неоднакове, оскільки одні впали більше й глибше, інші утрималися в досконалості й продовжували удосконалюватися. Звідси випливає, що з’явилася величезна ієрархія розумних істот, на вищих щаблях якої стояли чини янгольські, на середніх - чини людські, а на нижчих - демони. Ідея про первісну рівність усіх духів, подібно до яскравої нитки, тягнеться через усю філософську систему Оригена і є причиною всіх його помилок [4, с. 363365]. Створивши певне число духів, Бог створює й певну кількість матерії для існування в ній цих духів. І ця матерія, яка за своєю суттю теж була досконала, падає відповідно до того занепалого духу, оболонкою якого вона служить, й отримує більш- менш грубу тілесну форму. Матеріальна природа теж несе на собі відбиток занепалого стану духу. І душа живих істот є більш грубою формою колись досконалого духу. Дух («нус») у своєму падінні охолоджується від свого колись палаючого стану, і в результаті цього охолодження утворюється душа. Таким чином, з заздалегідь створеного числа духовних начал, вони одне за одним сходять на землю в ці тілесні оболонки. Попередня душа живих істот приречена на проживання в даному тілі, як у певній в’язниці [4, с. 363]. Тоді ефірне тіло духу перетворилося на грубу оболонку людської плоті, «оскільки спочатку не кожен дух упав однаково глибоко, пише Ориген, - але були різні сходинки відчуження від Бога різних людей; тому не всі однаковою мірою занурилися в душу, але одні більше, а інші менше, і цим пояснюється розбіжність духовних здібностей, з якими людина з’являється на світ» [1, с. 115]. Людина, живучи тут, на землі, згадує колишнє, краще життя, свою небесну батьківщину. У зв’язку з ученням Оригена про вселення душі в тіло й про їх взаємний зв’язок, він розвиває думку й про те, що тіла, в які душі повинні були зійти після падіння, мають вигляд і властивості душ, узятих ними, і слугують цілком відповідною їм посудиною. Душа набуває відповідну до свого стану форму, особливий, так би мовити індивідуальний відбиток, за яким душа від душі відрізняється.
Звертаючись до оригенівського уявлення про душу в реальній людині, до будови душі, можна констатувати відсутність чіткої картини, суперечливість викладу думки. Часом можна дійти висновку, що Ориген трихотоміст, тобто людина складається з її тіла, душі й духу. Іноді він виступає дихотомістом, розділяючи людину на тіло й душу. Питання про тіло у складі людини найменше привертає увагу в системі Оригена. Тіло є продуктом падіння духу, який, однак, в його теперішньому стані, незважаючи на певну досконалість, ніколи не бачився Оригену як таким духовним началом, яке було б у занепалому стані абсолютно свободним від будь-якої тілесної оболонки. Тілесна оболонка занепалого духу зовсім не має розумітися як матеріальна природа самого духу. Дух є Духом, і в силу цього він без плоті, але наділений плоттю, й без цієї плоті немислимий.
Питання про сутність душі для Оригена є непростим. З одного боку, для Оригена душа є щось проміжне між тілом і духом, з іншого, - він учить, що душа здатна до вищого знання, і це засвідчується природним тяжінням до добра в язичників. У душі є природний моральний закон, як про те свідчить ап. Павло в листі до Римлян [Рим. II, 9] / [3]. В Оригена є й така думка: «Душа, піднімаючись і слідуючи за Духом, і відділяючись від тіла, не лише прямує за Духом, а й звертається до Нього, і відкладає своє душевне й робиться духовною» [1, с. 119]. Ориген стверджує, що душа може постійно вдосконалюватися добром на краще, слідувати ще більш піднесеними сходами добра. Отже, що ж є душа? Чи лише вітальний принцип, чи, можливо, вище духовне начало? Дослідники вважають, що Оригену властиві три погляди на будову людини: 1) у людині «нібито дві душі: одна божественна й небесна, інша ж нижча; 2) людина складається тільки з тіла й душі, що оживлює це тіло; 3) думка деяких грецьких філософів про те, що душа єдина за суттю, але складається з багатьох частин, й одна частина її називається розумною, інша - нерозумною, а та частина, яку вони називають нерозумною, у свою чергу, поділяється на дві пристрасті - похіть й гнів» [4, с. 364]. Таким чином, з короткого аналізу онтології душі людини у світорозумінні Оригена можна зробити висновок, що поняття «дух» вживається ним у найрізноманітніших значеннях. Для позначення внутрішнього життя людини він вживає вирази: розум, дух, думка, серце як пізнавальна сила, і душа; розум; життєвий дух; совість; воля душі, відмінна від волі духу й від волі плоті; свобода воління. Цей список понять можна за бажання значно подовжити. Підсумовуючи все сказане про устрій душі й склад людини, можна стверджувати, що в Оригена різноманіття понять для характеристики внутрішнього життя людини не окреслює всіх суперечностей у головному, тобто не дробить внутрішньої людини на безліч протилежних і одне одному ворожих начал. Це означає, що за множинності понять про різноманітні здібності й сили душі, не порушується її субстанціальна єдність. Тілові протиставляється душа, як самостійне буття. Прояви ж її вельми різноманітні, особливо через свободу воління.
У вченні про людину тема свободи посідає особливе місце. Вона цікава тому, що стосується самої суті людини, того, що вічне в ній і що зводить до досвітових начал істоту людини. Це і є відмінною рисою людини в духовному плані: її свобода, її протилежність плану природному, світу детермінованих законів і причинного зв’язку. Дух не стільки проти матерії й проти тіла, скільки до них, первин- ніше їх, незалежний від них. Але свобода одвічна, безпередумовна й це найбільш болісна й глибинна проблема в усьому богослов’ї, в усій людській культурі [2, с. 193-223]. Її не можна звести до однієї лише проблеми людської волі, бо ця свобода не абсолютна; людина ж не свободна в прийнятті своєї свободи, вона дана їй примусово [6, с.145-146]. У цьому може і є найбільша болісність цієї проблеми. Свобода не обмежується вибором моральних мотивів, коли вже визнається божественна свобода. Бог свободний від цього вибору між добром і злом, бо Він по той бік їх. Тема про свободу волі легко набуває моралістичний присмак і нею охоче користуються для педагогіки й легко роблять висновки про моральну зобов’язаність. Внесок Оригена саме в тому й полягає, що він зважився мислити на цю тему, про первинну свободу духу, гостріше й глибше, відштовхуючись у загальному від онтології стоїків [9, с. 40-78]. Ориген розрізняє наступне. Істоти діляться, перш за все, на рухливі із зовнішньої або із внутрішньої причини. За зов-нішньої причини рухаються ті, які переносяться з місця на місце й втратили здатність до зростання, одне слово, будь- яка матерія, началом єднання якої є властивість, здатність. У собі мають рушійну причину тварини й рослини, тобто ті істоти, яких об’єднує начало, що знаходиться в природі, у єстві або в душі. Але одні рухаються з себе тому, що вони не мають душі, а лише просте єство. Інші рухаються не з себе, але від себе, і є істотами одухотвореними, та їм притаманна уява. До цих трьох характеристик стоїчної онтології Ориген додає ще й четверту - рух, а саме: рух істот розумних, що рухаються через себе. Діяльність розуму - Ориген називає її «панівною частиною душі» [5, с. 78], - полягає саме в тому, що він судить явлені істоті образи і обирає між ними. Ця діяльність і є свободою вибору мотивів. Питання свободи кожної розумної істоти настільки було важливим для всієї системи Оригена, що поставало не в одній лише етичній площині, але і в онтологічній як проблема образу й подоби Божої.
Цей вираз Біблії надто по-різному сприймався християнськими богословами й філософами, що й стало причиною виникнення різноманітних ідей у вченні питання творіння й людини.
Ориген говорить: «Наш розум у дечому споріднений Богові, він слугує розумовим образом Його, і саме тому може знати дещо про природу Божества, особливо, якщо він чистий і звільнений тілесної матерії» [1, с. 123]. Для Оригена образ відрізняється від подоби. Адам був за образом Божим у силу однієї лише своєї розумної душі. Подоба ж Божа мала набуватися ним в уподібненні Богові, в удосконаленні.
Образ Божий розуміється Оригеном не як щось включене до складу людини, їй дане в готовому вигляді, а представляє, так би мовити, субстанціальну її особливість: «У людині чітко вирізняються ознаки образу Божого не в рисах тлінного тіла, але в розумі духу, у справедливості, помірності, мужності, мудрості, науці, і в усій повноті чеснот, які притаманні Богу субстанціально, а в людині можуть існувати через працю й наслідування Бога» [1, с. 123]. Ориген так само бачить спорідненість з Богом у пізнавальній силі духу, який прагне до божественного Духа. Й одночасно межа, непрохідна грань між Творцем і твар’ю, завжди чітко відчувається в думці Оригена.
Отже, гармонізуючий зміст духовно-душевно-тілесної особистості підкреслює одну з найважливіших її цінностей - відтворення людини як цілісності, тому діяльність людини можна представити як процес «убудовування» свободи в соціальний світ, у зв’язку з філософією Оригена.
Остаточне звільнення людини можливе лише за допомогою звернення її до Бога. Духовне звільнення людини є реалізацією особистості в людині. Це є досягненням цілісності. І разом з тим це невпинна боротьба над рабством, над ілюзіями, абстрактними ідеями, що занурюють людину в рабство, у найменшій мірі усвідомлюване й яке вона здатна полюбити. Це й є найбільш страшним рабством, оскільки отримує демонічний характер, адже все відносне перетворюється в абсолютне, усе кінцеве
- у нескінченне, профанне - у сакральне, людське
- у божественне.
Таким чином, подальше вирішення проблеми «людина» може бути досягнуте лише з урахуванням єдності трьох її фундаментальних складових: тіла, душі та Духа. Що це надзвичайно складна проблема - очевидно. Її вирішення, апріорі, припускає можливість побудови моделей єдності трьох іпостасей - тіла, душі та Духа.
ЛІТЕРАТУРА:
Джерело: Грані. Науково-теоретичний громадсько-політичний альманах. - 2011. - N 6. - С. 48-51.