"Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала".
«На Аскольдовій Могилі на прохання вірних пом’янули рабів Божих Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Парох о. Ігор Онишкевич наголосив, що вчинок молодих хлопців був вчинком любові за свій поневолений народ. Засоби, які вони вибрали є порушенням Божої заповіді НЕ ВБИЙ і церква не може схвалювати подібні вчинки, але ми маємо обов’язок молитись за їхні душі, щоб Господь помилував, помилував наших ворогів, бо всі вони сьогодні на суді Божім. Я вдячний парафіянам, що нагадують про такі дати і просять про молитву. Не забуваймо про тих, хто жертвував найдорожче, своє життя!» – таке повідомлення розміщене на офіційному сайті Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі.
Очевидно, що така «скупа» інформація потребує дещо ширшого роз’яснення. У даному випадку йдеться про резонансну подію, яка сталася у грудні 1932 року на окупованій Польщею Галичині, в центрі уваги якої опинилися молоді хлопці Василь Білас і Дмитро Данилишин. На жаль, ці імена поки що маловідомі широкому загалові, хоч у свій час вони символізували героїзм покоління, були зразком служіння своєму народові й Україні.
В.Білас і Д.Данилишин - молоді галичани, активні учасники українського націоналістичного підпілля на окупованих Польщею західноукраїнських землях. Обоє члени Української Військової Організації (УВО). У 30-ті роки минулого сторіччя УВО як підпільна революційна організація планувала і здійснювала так звані «екси» - збройні напади на польські державні установи з метою вилучення коштів для потреб національно-визвольної боротьби. В.Білас і Д.Данилишин брали участь в одному з таких нападів неподалік Львова у містечку Городок. Акція була невдалою, і в короткому часі молоді націоналісти були затримані польськими жандармами. При цьому сталася трагедія, яка буквально потрясла усю Галичину. Хлопців спіймали і віддали в руки польській поліції прості селяни, які сприйняли їх за звичайних грабіжників. І коли виявилася вся правда, люди були заскочені непоправністю лиха, якого вони завдали юнакам, зрештою усьому національно-визвольному рухові. Невдовзі В.Біласа і Д.Данилишина було страчено.
Найдраматичнішим моментом під час судового процесу над хлопцями було зізнання свідка отця Киндія, пароха села Розвадів, який, зокрема сказав таке: „Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними й почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий, забий!» На гостинці я почув постріл. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!»
«Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!»...
«Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».
Уся Галичина пережила великий траур: в українських школах було відмінено навчання, в церквах відправлялися молебні за упокій душі героїв України. Ця подія мала значний вплив на активізацію боротьби українського народу за своє національне і соціальне визволення. Вона також віддзеркалена в українській літературі. Зокрема відомий український поет О. Ольжич присвятив В. Біласу і Д. Данилишину поему «Городок», а Олена Теліга вірш «Засудженим».
Богдан Червак,
парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця
на Аскольдовій Могилі