Дев’яності роки XIX століття були певною мірою переломним етапом суспільно-політичного і церковного життя Галичини: виникають окремі українські політичні партії, формуються поважні українські представництва в австрійському парламенті та Галицькому сеймі, в наслідок так званої “нової ери” активізується і набирає нові організаційні форми науково-культурне життя галицьких українців.
Нещодавно минуло сто років єпископських свячень отця Андрея Шептицького. Про його єпископську і митрополичу діяльність вже було багато сказано і написано. Проте, залишається малодослідженим період церковно-суспільного життя, що передував вступленню владики Андрея на Станіславівський престол.
Дев’яності роки XIX століття були певною мірою переломним етапом суспільно-політичного і церковного життя Галичини: виникають окремі українські політичні партії, формуються поважні українські представництва в австрійському парламенті та Галицькому сеймі, в наслідок так званої “нової ери” активізується і набирає нові організаційні форми науково-культурне життя галицьких українців. Українська Греко-Католицька Церква під орудою митрополита Сильвестра Сембратовича поступово інтегрує в загально-європейський католицький світ, виникає український християнсько-суспільний рух, як відповідник християнсько-соціальних або християнсько- демократичних течій у країнах Західної Європи.
З митрополитом Сильвестром пов’язані дві важливі події в житті УГКЦ: реформа Чину Святого Ва- силія Великого (1882 р.) і Львівський Собор (1891 p.), який узаконив латинські нововведення в український східний обряд і значно обмежив у правах, в порівнняні з римо- католицькою, греко-католицьку ієрархію. Галицькі митрополити втрачали певні автономні права, не мали права самостійно призначати єпископів, а лише висвячувати вже номінованих Папою. Нижчому духовенству вдалось відстояти право на одруження. Фактично, як твердить І. Нагаєвський, були ліквідовані всі рів- нопатріарші права Галицьких митрополитів, гарантовані артикулами Берестейської унії.[1]
Проте, в цей же час, в УГКЦ проходить процес українізації і ак-тивізації мирянського, парохіяльно- го життя, що сприяло зміцненню позицій Церкви у суспільстві; створюються мирянські організації, церковні братства, допомогові комітети. За ініціативи митрополита Сильвестра та Олександра Барвінського і при сприянні крайових властей у Церкві впроваджується фонетичний правопис, хоча величезна кількість клиру цього нововведення не підтримала. Велика увага Церкви була звернена на освіту. Митрополит Сембратович особисто заснував де-кілька шкіл, фінансово підтримував біднішу молодь.
7-9 грудня 1897 року у Львові відбувається Архиєпархіяльний Собор. У доповіді митрополит С. Сембратович констатував загальне піднесення в Церкві та відкинув можливість загрози латинізації'.[2] Також збори клиру відбулись у Перемишлі, на яких було створено деканаль ний комітет, який би займався різними церковними справами, насамперед заопікувався вдовами та сиротами по священиках. Однією з причин скликання цих зборів було і поширення радикального руху на Перемишльщині. Тому присутні ви-рішили активізувати суспільну працю клиру і частіше організовувати духовні місії в селах, де є загроза І радикалізму; для цього була створена спеціальна комісія.[3]
Не менш важливою темою цієї та інших повітових конференцій клиру було вживання української мови у переписці з державними установами. Згідно з розпорядженням галицького намісника Є. Сангушка судові інстанції повинні були звертатися до греко-католицьких священиків в українській мові й фонетичним письмом. На багатьох таких конференціях клиру було оголошено бойкот написаній неукраїнською мовою кореспонденції від властей.[4]
Гірше справа була на Станіслав- щині. Впливове місцеве москвофільське духовенство відверто не підкорялося розпорядженням С. Сембратовича, ігнорувало урядові розпорядження про українську мову. Доходило до того, що отці-москвофіли і забороняли у себе на парохіях рекомендовану митрополитом для читання серед віруючих літературу, лише через те, що вона була видана отцями-василіянами.
Владика не відмовлявся і. від суспільно-політичної діяльності. У цій сфері він співпрацював з групою по-міркованих народовців на чолі з f Олександром Барвінським і Анатолем Вахнянином, орган якої, часопис «Руслан», єдиний з тогочасних українських політичних видань поважно підходив до висвітлення міс-ця духовенства у суспільних відно- I синах. [5] Інші галицько-українські І партії і їх пресові органи відверто критично відносились до митрополита і його суспільно-політичного І курсу компромісів і польсько-українського примирення. Найбільш агресивно до очолюваної С. Сембратовичем ієрархії та нижчого духовенства ставились радикали. Неодноразово їх пресовий орган «Громадський голос» оголошував війну клиру, і, в першу чергу, отцям з ЧСВВ, І які підчас своїх численних місій вели антирадикальну пропаганду.[6] Траплялись випадки, коли радикальна молодь дозволяла собі привселюдні грубі образи митрополита. Тому в жовтні 1896 року група поміркованих народовців створює політичну І організацію «Католицький русько-народний союз» (КРНС).
На початку 1897 року в «Руслані» в окремій статті - «Наші наміри» - була викладена програма КРНС. І Зазначалось, що через брак патріоточної еліти «русини не здобули ся І ні на один-однісінький якийсь сьвітлий, могучий, а спільний і одноголосний крок, що свідчив би про нашу повну самосьвідомість». КРНС мав об’єднати всіх «людей щирих, з честними і сьвятими наміреннями, охочих до труду, праці і до найбільших жертв не тілько за добро свого народа але за добро і сьвятої Церкви». Союз виступав проти радикалізму, як «суміші гнилих і деморалізуючих ідей», що сіє “розлад в поняттях і в самому житі”.[7] Своєю метою він проголосив: «Дбати про реліґійно-моральні, народні і економічні справи народу руского в Галичині,,особливо ж про справи руских селян і міщан, на основах католицних». Католицизм, як церковно-конфесійна ідентифікація і суспільна і думка - протиставлявся радикалізму і москвофільству. [8]
V Митрополит Сильвестр мав намір'перетворити КРНС на суто клирикальну політичну партію. У грудні 1896 року, під час з’їзду деканальних відпоручників, митрополит і і Перемишльський єпископ Константин Чехович закликали клир об’єд-натись в станову організацію для захисту перед радикалізмом, але більшість присутніх не підтримала цю ідею. [9]
Про створення КРНС стало відомо при папському престолі. Папа Лев XIII цікавився діяльністю Союзу в представника Греко-Католицької Церкви при Ватикані отця Василя Левицького. [10]
У квітні 1898 року три греко- католицькі владики, митрополит С. Сембратович, єпископ Перемишльський К. Чехович і єпископ Ста- ніславівський Ю. Сас-Куїловський, видають Архиєрейське послання з нагоди 50-річчя скасування панщини. Ієрархи констатували великі зміни за цей час, але зауважували, що просвітній та економічний стан народу бажає кращого. Інтелігенція, замість працювати серед народу, розбилась на партії, а молодь захо-пилась соціалістичними ідеями. По-ширюються антихристиянські та ан- тицерковні гасла, які руйнують віру в широких масах. І тут криється головна причина того, що українці так мало досягли за тих 50 років особистої свободи. Ієрархи закликали з розумом використовувати даровану свободу для національного та релігійного поступу, зберігаючи вірність цісарському дому. [11] Написане у дусі вірнопідданості, послання владик перегукувалось з програмою християнсько-консервативної течії на чолі з О.Барвінським, і відверто протиставлялося ліво-радикальним ідеям.
У 1897 році здоров’я С. Сембратовича погіршилося. Велися розмови про необхідність призначення єпископа-суфраганта. У польських колах обговорювались як можливі кандидатури отців Т. Сембратовича, І. Гробельського, А. Шептицького. [12] Можна припустити, що кандидатура останнього особливо приваб-лювала польське коло, оскільки батько Андрея Шептицького був одним з його чільних діячів. Навіть погіршення здоров’я не перешкоджало С. Сембратовичу впливати на політичні відносини в краю, ангажуватись до суспільної праці. Для покращення рівня освіти українських студентів-богословів він запропонував створити у Львівському універ-ситеті на богословському факультеті кафедру церковно-слов’янської мови та літератури. Професор славістики віденського університету Г. Ягіч запропонував поділити існуючу кафедру української літератури на дві: нової української мови та літератури і давньоукраїнської мови та літератури. Він звернувся в цій справі до міністерства освіти і зап-ропонував на першу кафедру О. Колессу, а на другу К. Студинського; також він знову порушив справу з кафедрою української мови та літератури на Чернівецькому універси-теті. Митрополит С. Сембратович, взнавши про ініціативу професора Г. Ягіча, у свою чергу звернувся до міністра освіти і отримав підтвер-дження про міністерську підтримку. Тоді у квітні 1898 року він вносить прохання і обгрунтування в цій справі до міністерства, звідки воно переправляється з відповідними вказівками до галицького намісництва і далі на богословський та філософський факультети університету. Богословський факультет підтримав ідею, але через брак відповідних духовних професорів змушений був відмовити і рекомендувати справу філософському факультету. А на цьому рівні зі сторони польської про-фесури почали чинитись перешко-ди. Проти роздвоєння кафедри вис-тупив загал опозиційних народовців, у тому числі - завідувач існуючої кафедри О. Колесса. [13] «Діло» називало нову кафедру особистою амбіцією О. Барвінського та А. Вахнянина, яку вони створюють не з наукових інтересів, а для зятя А. Вах- нянина К. Студинського. [14]
«Руслан» також пояснив своє трактування створення кафедри і дав відповідь «Ділу», заперечуючи закиди О. Барвінському та А. Вах- нянину, що вони діяли з особистих інтересів. Орган християнсько-консервативної течії натомість, нагадав О. Колессі, що колись О. Бар вінський, якого він тепер критикує, здобув для нього в уряді наукову стипендію для підготовки докторату. [15] До речі, інший український професор університету, М. Грушевський прихильно поставився до починання С. Сембратовича, підходячи до справи не з політичної, а з суто наукової сторони.
У результаті кафедра була зас-нована восени 1899 року, а у квітні 1900 року К. Студинський став над-звичайним професором Львівського університету. Його попередню посаду лектора української мови у Краківському університеті за старанням О. Барвінського та К. Студинського зайняв Богдан Лепкий, що позитивно вплинуло на його фінансовий стан. [16]
Смерть С. Сембратовича 4 сер-пня 1898 року спричинила зміни у політичному просторі Східної Гали-чини кінця XIX століття. Ще за жит-тя покійний митрополит змушував польські політичні кола рахуватись зі собою, виконував своєрідну роль посередника між українськими по-літиками та польською владою. Тепер, польський чинник посилив тиск на українські кола. Значна частина греко-кчтолицького духовенства, яка була під покровом митрополита Сильвестра Сембратовича, відчувала послаблення свого впливу у сус-пільстві. Відверто втішались смертю митрополита москвофіли та ра-дикали, передбачаючи для себе змі-ни на краще. Останні вважали, що зі смертю митрополита зникнуть спроби організації так ненависного їм духовенства. Москвофільський клир втішав себе надією, що наступ-ний митрополит буде більш прихиль-ніший до них.
Сильвестр Сембратович не за-бороняв духовенству займатись ак-тивною політичною діяльністю, про-те намагався її контролювати. Як твердить А. Кравчук, греко-католицький клир, користуючись австрійським політичним плюралізмом, залучався до партійної боротьби. Головний розділ проходив по богословській лінії: орієнтація на латинський Захід або православний Схід. [17]
Християнсько-консервативна течія була близька до прозахідного напрямку, а духовенство, яке до неї входило, відстоювало чіткі націо-нальні позиції і відігравало не останню роль у галицько-українсько- му громадському житті того часу, практично не втручаючись до відвертої політичної боротьби. Отець Іван Чапельський та деякі інші отці працювали у Руському Педагогічно-му Товаристві, отець Богдан Пюрко займався економічними справами. Лідери течії намагались співпрацювати і з тим громадсько-активним клиром, який був прихильником ін-ших політичних поглядів. Власне неполітичність і відсутність внутрішньої організаційної роботи серед клиру були однією з головних причин того, що КРНС проіснував не довго, не перетворився на повноцінну партію і не відіграв важливої ролі у галицьких відносинах. А тим більше, КРНС не став клирикальною організацією.
Передбачаючи зі смертю С. Сем-братовича поважні зміни, «Руслан», орган течії і головний її рупор, акти-візував роботу, направлену на збіль-шення своїх впливів серед духовенства. Частіше почали появлятись статті про соціальне служіння клиру, залучення віруючих до парохіяльних братств, насамперед, молитовних і тверезості. На останні зверталась особлива увага, оскільки, видавці «Руслана» вважали, що отці-парохи відіграють визначальну роль у знищенні пияцтва, як соціальної хвороби українського села. [18] Паралельно з тим, О. Барвінський та інші українські посли добивались збільшення платні духовенству і покращення умов для пастирської діяльності. [19]
Безмитрополичий період, як вже зазначалось, викликав підйом антиклирикальної акції радикалів. 30-31 жовтня відбувся з’їзд РУРП, на якому вирішувались два питання: ставлення до духовенства і до соціал- демократії. Лідери партії Р. Данилович та І. Франко назвали клир головним ворогом радикалізму і поставили перед партією головну мету: зменшити впливи священства на українське селянство. Соціал-демократа крило РУРП, на чолі з послом Р. Яросевичем, поставилось до клиру більш толерантно і не сприймало відвертої боротьби з ним. [20]
Християнсько-консервативна те-чія, використовуючи момент, закли-кала духовенство протидіяти ради-калам. Проте, частіше ці заклики не знаходили підтримки або просто не доходили до духовних отців. При-чину цього необхідно шукати у по-ширеній низькій політичній освіті клиру, його неорганізованості навіть на деканальному рівні. Дека- нальні соборчики, які відбувались в деяких повітах, мали частіше декларативний характер. Визначальним був поділ клиру, як вже зазнача-лось, на москвофільське, україно-фільське та індеферентне, тобто таке, яке не звертає уваги на націо-нальну ідентичність і є суспільно пасивне. Між цими напрямками на нижньому ієрархічному щаблі не було яскраво вираженої боротьби, крім випадків, наприклад, на Ста ніславщині, де москвофільство було згруповане і під впливом російських шовіністичних гасел зневажливо ставилось до отців-народовців, як до цивілізаційно меншевартісних. Також отці-москвофіли і навіть деякі народовці зневажливо ставились до митрополита С. Сембратовича, ігнорували його розпорядження або чинили наперекір. За таких умов духовенство як стан не могло чини-ти належного опору радикалізму.
Вибір нового греко-католицько- го митрополита викликав великий інтерес у всіх галицьких політичних сил. Для християнсько-консервативної течії це був дуже важливий момент - чи новий владика поставиться до них прихильно, а чи вони втратять підтримку Святоюрської гори. Партія О. Барвінського робила став-ку на єпископа К. Чеховича, як сво-го давнього прихильника і з яким вони від початку його єпископства співпрацювали. Не менш зацікавле-ними були москвофіли і польські правлячі консерватисти. Перші мали надію повернути ті часи, коли вони правили Церквою, а польські політики бажали бачити толерантного до себе українського митрополита, яким був покійний С. Сембратович.
Найбільш рішучі кроки до очолення Святоюрського престолу ро-бив єпископ Станіславівський Юліян Сас-Куїловський. Він надіслав до цісаря своє бачення особи майбут-нього митрополита. Для Відня ж найбажанішим було б переведення Греко-Католицької Церкви на латин-ський обряд, що, на його думку, означало кінець і з москвофільством та збільшення вірнопідданості галицьких українців. [21]
Кандидатура К. Чеховича була відкинута через те, що він не був у целібаті, хоча на той час він вже був удівцем. Вибір зупинився на Ю. Сас- Куїловському, якого підтримав офіційний Відень і 28 грудня 1898 року цісар попередньо номінував його митрополитом Галицьким. Польська преса вказувала, що нового владику не цікавить ні політика, ні народні справи, і що він на руку лише москвофілам. «Dziennik polski» втішався новим “безхребетним” українським владикою. [22] Проте краківська преса назагал вважала, що від нього не варта чекати чогось доброго для польського панування, бо краще мати покірних українців на чолі з митрополитом, а ніж такого, що є під впливом москвофілів і політично неконтролі'ований. З часом це польське твердження отримало підтвердження. Звичайно, що самі москвофіли не приховували радості від такого вибору владики, пророкували кінець “ери С. Сембратовича - О. Барвінського” та заведення “нормальних”, в їхньому розумінні, церковних відносин у краю. [23]
Християнські консерватисти не були втішені новопризначеним митрополитом. «Руслан» зазначив, що ніколи не виступав за або проти Ю. Сас-Куїловського, але знає, що останній як єпископ у Станіславові сприяв москвофільській пропаганді і тому тепер вони бояться антиукра-їнського наступу в Церкві: «Дай Боже, щоби те не стало ся, чого ми побоювали ся пєред єго іменованєм!»[24]
Поряд з призначенням нового митрополита в політичних колах і в пресі викликало зацікавлення плановане призначення Станіславів- ським єпископом молодого ігумена василіянського монастиря Святого Онуфрія у Львові графа Андрея Иептицького. Його польське і василіянське походження не подобаюсь москвофільським лідерам. «Русин» передбачав, що вони використають призначення А. Шептицького для своєї антикатолицької, проправославної пропаганди. [25]
Опозиційні народовці до обох призначень ставились негативно, особливо до А. Шептицького, якого вони називали “польським паном” і вважали, що він буде сприяти латинізації та ополяченню УГКЦ. Звичайно, крайньо ворожу думку про нових владик висловлювали і радикали.
Група О. Барвінського єдина з галицько-українських партій схвально сприйняла інформацію про те, що отець Андрей Шептицький очолить Станіславську єпархію, оскільки високо оцінювала його дотепе-рішню пастирську та громадську діяльність.
Отже, смерть митрополита Сильвестра Сембратовича ослабила християнсько-консервативну течію в Галичині. Вибір на нового митрополита Юліана Сас-Куїловського був сприйнятий як можливий москвофільський наступ у Церкві. Ставлення до призначення А. Шептицького відрізнялось у християнсько- консервативної течії від інших укра-їнських політичних таборів. КРНС робив спроби стати на захист духовенства, але не отримував підтрим-ки від нього самого. Серед загалу духовенства, не дивлячись на народовсько-москвофільську консолідацію, не було єдності, і це робило його менш відпорним на антикле-рикальні напади радикалів. Зміни у керівництві УГКЦ загострили відмінності серед клиру і сприяли розбиттю консолідації.
Номінований митрополит Ю. Сас- Куїловський не прийняв ще папського свячення. Він не погоджувався оплачувати утримання колишнього митрополита Йосифа Сембратовича, який перебував у Римі і якого пожиттєве утримання входило до обов’язків Галицьких митрополитів, та передати станіславській єпископ-ській консисторії митрополичі угіддя в Крилосі. Ю. Сас-Куїловський продовжував проживати у Станіс-лавові, хоча вже 2 лютого 1899 року був попередньо номінований новий єпископ Станіславівський Андрей Шептицький. Також між новопризначеним митрополитом та крайовими властями існувала суперечність щодо питання участі митрополита у політичному житті Галичини. Власті чекали від нього того ж самого, що й від митрополита С. Сембратовича - бути посередником у стосунках з українськими партіями та заспокою-вати занадто радикальні настрої в народі. Галицька преса передбачала, що Ю. Сас-Куїловський скоріше зречеться престолу, ніж погодиться на всі умови. [26] «Галичанин» запідозрив, що в справі замішані О. Барвін ський та А.Вахнянин, для яких Ю. Сас-Куїловський є невигідною фігурою і вони ніби-то підписались під протестом польської шляхти до Папи проти висвячення Ю. Сас-Куїловського. [27] «Руслан» назвав це відвертою брехнею і відкинув можливість підписування О. Барвінським та А. Вахнянином таких заяв. [28]
Нарешті справа була полагоджена і 19 червня Ю. Сас-Куїловський та А. Шептицький були висвячені в Римі.
В цей же час довкола М. Грушевського та І. Франка формується гру-па молодих політиків, які відверто протиставились москвофільсько-на- родовській консолідації. Християнські консерватисти підтримали антиконсолідаційну спрямованість цієї групи, але не могли з ними дійти до спільної акції. Одною із перешкод було особисте негативне ставлення І. Франка та ще деяких його однодумців до О. Барвінського, А. Вах- нянина. Наступна перешкода - антиклирикалізм чільних осіб з групи Грушевського - Франка.
У травні 1899 року в Літературно-Науковому Віснику (ЛНВ), редагованим М. Грушевським, I. Фран-ком і В. Гнатюком, з’являється за підписом “Обсерватор" стаття «Лист з-над Полтви» [29], присвячена актуальній релігійній тематиці. Автор виявляється добрим знавцем київських церковних звичаїв, що підтверджує припущення редакції «Руслана», що псевдом “Обсерватор” підписався М. Грушевський. Другий доказ - негативне ставлення до Берестейської унії, яку названо перехідним етапом, придуманим польськими колами для сполячення українців. Але протистояння між народами переросло й у протистояння між релігійними обрядами. [30] На думку автора «Листа», польський латинський клир весь час принижував греко-католицьке духовенство як другорядне, що зближувало “попа до хлопа” і, як наслідок, саме через це духовенство відіграло головну роль у національному відродженні XIX століття. На даний час, зазначив Обсерватор, на зміну духовенству приходить “ера адвокатів”. Переміни відбулися, в першу чергу, в літературі та науці. Але на селі священик і надалі залишався часто єдиним представником української інтелігенції, а тому Обсерватор вима-гав оцінювати моральну вартість священика його громадською діяльністю. І вже зовсім негативну характеристику в очах автора мають отці- василіяни, а реформа ЧСВВ, на думку Обсерватора, була проведена з метою ополячення українського чернецтва. Про нового єпископа, ви хідця з ЧСВВ, А. Шептицького, автор пише, що він, хоч і українського походження, але поляк за вихованням, а тому викличе до себе недовіру серед галицьких українців. [31]
В Обсерватора викликає обурен-ня тиск влади на УГКЦ, закриття української семінарії у Відні та перетворення Головної руської семінарії у Львові на архиєпархіяльну під видом боротьби з москвофільськими настроями в них. З іншої сторони, констатується, що у Східній Галичині будуються костели навіть у тих селах, де немає римо-католиків, а польські пани під видом права патронату над українськими церквами не допускають на парохії громадсько активних священиків. [32]
Далі автор «Листів з-над Полтви» висловлює своє ставлення до священства як стану і до поняття клирикалізм, що у його розумінні трактується виключно негативно, як від чудження духовенства від пастви. На його думку, церковність руйнує національну соборність, тобто католицизм галичан перешкоджає у співпраці з православними наддніп рянцями. Священик-патріот має вибирати між “церковною заскорузлістю” і суспільною працею. Краще і для релігійних інтересів не переривати зв’язок зі світською інтелігенцією. Отже, Обсерватор розрізняє поняття релігійність і церковність, з яких перше - абстрактне розуміння віри та моралі, а друге - негативне явище, тотожне у його розумінні з клирикалізмом. Як приклад, свяще-ники підтримали на виборах Ем. Гладишовського на противагу I. Франку, якого називали атеїстом. Через це ніби-то в народі поширились невдоволення, бо духовні отці перенесли церковні інтереси в політику - "клирикальна мірка” - і було обрано поставленого польським комітетом кандидата. Наступний приклад, духовенство ще перед виходом пер-шого номера ЛНВ розпочало з ним боротьбу, бо в його редакції був І. Франко, а потім накинулось із зви-нуваченнями, що друкуються атеїстичні оповідання (малось на увазі оповідання Марка Твена «Щоденник Адама». - Т.А.). За подальші антихристиянські настрої в ЛНВ його було заборонено для читання духо-венству. Обсерватор ставив вимогу - свободу для науки і мистецтва, без контролю Церкви. [33]
Автор «Листів з-над Полтви» застерігає галицьке духовенство перед переродженням у клирикальну касту, а вказує на необхідність пошуку підтримки у світської інтелігенції та народу. Митрополит С. Сембратович ішов проти волі народу, коли створював клирикальну організацію. Після його смерті польські кола хотіли зробити митрополитом Андрея Шептицького, але через його молодий вік митрополитом став Ю. Сас- Куїловський, прихильник москвофільства. Клерикальна партія та на-родовці надавали перевагу єпископу К. Чеховичу. Наприкінці статті Обсерватор констатував, що поль-ські політики роблять наступ в УГКЦ, маючи на увазі призначення отця А. Шептицького єпископом Станіславівським і отця Й. Філяса ЧСВВ ректором Львівської духовної семінарії. [34]
Отже, тема, яку розглянув автор статті в ЛНВ, напряму стосувалась християнсько-консервативної течії, яку Обсерватор назвав клирикальною. У «Руслані» з’являється відповідь на другий «Лист» під заголовком «Слівце правди», підписана “Плугатор”. І хоча автор сам підписався псевдонімом, але запитує Обсерватора, чому він не відкриє своє ім’я.
Чомусь робиться припущення, що Обсерватор - не М. Грушевський, хоча початок «Листа з-над Полтви» вказує на київське походженя автора. Плугатор став на захист клиру, вказав, що його заслуги перед на-родом незаперечні і часто нема кому заступити священство у громадській роботі, оскільки, на його думку, більшість світської інтелігенції лише на словах патріоти. У той же час заперечується твердження Обсерватора, що громадські обов’язки є важ-ливішими для священства за справи душпастирські. [35]
Автор статті в «Руслані» конста-тував, що світська інтелігенція, се-ред якої поширені антиклирикальні настрої, постійно підриває авторитет духовенства в народі, а потім від нього ще щось вимагає. Свяще-ники не агітували за І. Франка, бо не вважали його достойним бути послом і корисним для народу як посол, хоча й цінують його як патрі-ота та літератора. [36] Щодо ЛНВ, то він висловлює думку, що часопис не дуже науковий, а література в ньому не найкраща. Але оскільки серед передплатників дуже багато священиків, то редакція ЛНВ має зважати на погляди своїх читачів. Плугатор відкинув також твердження, що Церква протиставляється прогресу чи науці - вона виступає проти соціалістичних ідей, а вони справжнім прогресу та науці не тотожні. Обсерватор робить також помилку, коли порівнює греко-католицький клир з православним духовенством в Росії, якого греко-католицькі отці переважно не поважають за прислужництво російському царату і незацікавлення народним життям. І, накінець, у справі клирикальної організації підкреслювалось, що в переважній своїй більшості через своє втягнення в суспільне життя священство не прислухалось до закликів митрополита Сильвестра Сембратовича об’єднатись в організацію для захисту своїх станових інте-ресів, боротьби зі секуляризмом. Проте Плугатор висловив надію, що греко-католицький клир все ж зро-зуміє потребу такої організації. [37]
У «Руслані» не розглядалося питання про I. Франка, про яке згадав Обсерватор. Про участь І. Франка в редакції ЛНВ було відомо ще від початку планування видання вісника. Тому духовенство, яке ставилось до нього вороже, повело атаку на ЛНВ. Конференція священослужи- телів в Одеську в листопаді 1897 року звернулась до отців-членів НТШ з вимогою відмовити видрук ЛНВ в друкарні товариства. Серед тих, хто підписав звернення, були і досить відомі та громадсько-актив- ні священики, як, наприклад, отець Ю. Дуткевич - один із засновників товариства «Сільський Господар»38. Хоча варто зауважити, що щороку зростала кількість передплатників ЛНВ з лав духовенства, і власне воно становило одну з найбільш чисельних груп читачів вісника. Це свідчить про різноманітність світо-глядних позицій греко-католицького кпиру і про те, що частина з нього цікавилась новими думками та не звертала увагу на те, чи ці думки погоджуються з вченням Церкви та вірою, а чи суперечать їй. [39]
Після висвячення Ю. Сас-Куїловського релігійна ситуація в краю ще більше загострилась. Опозиційні народовці і радикали чинили тиск на нового митрополита, щоб він зрікся проводу в політичних справах. У «Ділі» з’являються статті на тему ролі церковної влади в світських справах. Прогресивною було названо заяву Ю. Сас-Куїловського про небажання втручатись в політичні відносини, хоча, як твердив орган опозиційних народовців, в силу своїх обов’язків перед державою йому все-таки доведеться. [40] «Руслан» відстоював позицію, що духовенство на чолі з митрополитом і єпископами має й надалі відігравати провідну роль в українсько-галицькому суспільстві. Якщо владики і нижче духовенство будуть відсунуті від українського суспільного життя, то через відчутний брак світської інтелігенції сільські громади залишаться без національного проводу. Орган християнсько- консервативної течії ставив авторитет високих церковних достойників вище за авторитет народовської «Народної Ради» або інших партійних рад. [41] На цих статтях полеміка не закінчилась. «Діло» зачепило тему підпорядкування послів-священиків, висуваючи твердження, що у сеймі чи парламенті клир має забути про свої станові обов’язки, не підпоряд-ковуватись ієрархії і діяти як світ-ська особа, вступати до будь-яких клубів, у тому числі до соціал-демо- кратичного. «Руслан» рішуче заперечив таке твердження, бо священик не може йти не християнськими шляхами. [42] Як приклад, лідери хистиянсько-консервативної течії ставили суспільну діяльність митрополита Сильвестра Сембратовича. «Руслан» опублікував серію спогадів про по-кійного митрополита, зокрема, було видруковано лист митрополита до отця І. Любовича від 12 лютого 1896 року. В ньому С. Сембратович зауважує, що українцям не на користь загострювати стосунки з польськими чинниками, а з ласки цісаря треба здобувати собі належне становище в імперії. В українському таборі, на думку владики, панує розбиття сил, недовіра до політиків, зарозумі-лість, а радикальна пропаганда руйнує суспільні устрої. Тому духовенство особливо зараз має перейнятись суспільними справами і разом з ієрархією працювати для народу. [43]
12 вересня 1899 року, повернувшись з Риму, митрополит Ю. Сас-Куїловський засідає на святоюрському престолі у Львові, а єпископ А. Шептицький переймає Станіславівську єпархію. [44] Перше ж Пастирське послання нового львівського греко-католицького владики різко відрізнялось за духом від послань його попередника. Він розглянув лише питання християнської віри, моралі, але ні слова не сказав про суспільні справи. [45]
Польські власті, користаючи з аполітичності нового митрополита, посилили тиск на духовенство. Урядовий комісар видав директиву, за якою греко-католицькі парохи можуть звертатись до судових властей української мовою, якщо справа стосується церковних питань, але якщо справа заходила про передані священикам до виконання державні обов’язки, то тоді вони мали звертатись виключно польською мовою. Митрополича консисторія наказувала дотримуватсь цього розпорядження. [46]
У християнсько-консервативних колах така директива викликала обурення. Якщо українське духовенство прирівняне до державних службовців в обов’язках, то чому йому не надані такі ж права, наприклад, пільги на проїзд залізницею. Вони також не вбачали необхідності ведення метрик польською мовою. Звертаючись до митрополичої консисторії, видавці «Руслана» закликали дослідити справу із вживанням мов і стати на захист клиру. Також передбачалось, що патріотичне духовенство не погодиться виконувати таке розпорядження. [47]
На початку листопада 1899 року українські владики під час конфе-ренції вирішили звернутись до кра-йових властей з вимогою звертатись до них у всіх справах українською мовою, згідно з розпорядженням намісника Є. Сангушка.
Група поміркованих народовців на чолі з О. Барвінським та А. Вах- нянином зайняла опозиційну позицію щодо діяльності митрополита Юліана Сас-Куїловського. Найбільше їх турбували вимоги останнього до клиру відмовитись від громадської праці. «Руслан» отримав від своїх прихильників і опублікував уривки з таємного листа митрополита до отців-деканів. Владику турбував занепад релігійності серед народу, за що він винив духовенство, яке, на його думку, замість дбати про дот-римання моралі, займається політи-кою. Таким чином, Ю. Сас-Куїлов- ський намагався обмежити клир рамками храму, але, в той же час, , вимагав активізувати пастирську ді-яльність. У його словах була і доля правди, оскільки заполітизованість священства могла викликати і поде-куди викликала до нього недовіру зі сторони віруючих, а з другої сторони секуляризація світської інтелігенції змушувала цей же клир втручатись у громадські справи. Юліан Сас- Куїловський також підмітив, що на духовному житті народу негативно відбилось і соціально-економічне падіння. Проте митрополит допус-кався помилки, коли забороняв ду-ховенству займатись суспільними питаннями, дбати про національну просвіту народу, бо тим самим він сприяв діяльності радикалів, проти яких часто сам виступав. Зрештою, необхідно відмітити, що траплялись й отці, які не дбали ні про пастирські справи, ні про громадські, а, натомість, досить багато священиків виділялись своєю і суспільною, і пастирською працею.
«Руслан», не заводячи довгих дискусій, не погоджувався з такою позицією Ю. Сас-Куїловського і протиставляв йому діяльність молодого єпископа Андрея Шептицького. [48] Суперечки про його доволі стрімке просування по ієрархічній драбині не сходили зі шпальт газет. Дехто пов’язував це з таємними планами Апостольської Столиці.
Папа Лев XIII добре знав молодого владику ще з тих часів, коли він приїздив із матір’ю в Рим перед висвяченням у монахи, і вже тоді Римський Архиєрей вбачав у Романі (світське ім’я. - Т.А.) Шептицькому майбутнього великого мужа Церкви. Коли ігумену Святоонуфріївського монастиря ЧСВВ у Львові Андрею Шептицькому стало відомо, що його мають висвятити на єпископа, він не вельми втішався, оскільки бажав присвятити своє життя праці у Василіянському Чині. Проти виступило тодішнє керівництво реформи монашого ордену на чолі з отцем- єзуїтом Яцковським, яке не хотіло відпускати з монастиря обдарованого василіянина. Тому відразу ж отець Яцковський звернувся до Конгрегації Поширення Віри у Римі з проханням заборонити певний час надавати єпископські свячення от- цям-василіянам. Папа Лев XIII задовільнив це прохання, посилаючись на свою буллу від 15 травня 1882 року, за якою отці-василіяни не повинні були претендувати на єпископський престол. [49]
Як твердить Григорій Лужницький, висвячення Андрея Шептиць-кого на єпископа мало ще й полі-тичне підґрунтя. У 80 - 90-х роках XIX століття стосунки між Австро-Угорщиною та Росією настільки загострились, що могло дійти до вій-ни. Папа Лев XIII розумів, що за таких умов і в майбутньому УГКЦ може виконувати дуже важливу місію як на Сході Європи, так і в Російській імперії зокрема. Щоб підви-щити статус і розширити права гла-ви УГКЦ Папа Лев XIII вирішує надати йому титул патріарха і доручає Конгрегації Поширення Віри розробити план створення українського патріархату з центром у Львові, до якого мали б увійти греко-католицькі єпархії Галичини і Закарпаття. На місце патріарха Папа виразно планував Андрея Шептицького, покладаючись на його давньоукраїнський родовід, в якому вже були високі церковні достойники. Але намір Папи наштовхнувся на несприйняття з боку угорського кардинала Ші мора, який мав під своїм контролем закарпатські єпархії; остаточно зруйнувало папський план погіршення відносин між Будапештом та Віднем. [50] Отже, необхідно констатувати, що Римський Престол тримав під пильним оком церковно-релігійне життя в Галичині, а призначення А. Шептицького єпископом було частиною великомасштабного плану Папи Лева XIII в просуненні з унійною місією на простори Російської імперії.
Приїзд А. Шептицького як ново-го єпископа до Станіславова різни-ми партіями оцінювався по-різному. Москвофіли та радикали не мали чого радіти; перші, які панували в Станіславській консисторії, відверто негативно ставились до Василіянського Чину, а радикали передбачали піднесення релігійного життя в єпархії, що їм було не на руку. Опозиційні народовці очікували перших дій молодого владики. Станіславська капітула на чолі з отцем В. Фацієвичем розіслала листи на всі парохії з вимогою вітати А. Шептицького ні-мецькою мовою. «Руслан» застерігав, що єпископу прийдеться нелегко з місцевим москвофільським табором. [51]
Молодий владика відразу ж звертається двома Пастирськими листами до вірних єпархії та підпорядкованого йому духовенства. Лист до вірних - «Перше слово пастира» - наповнений словами батьківської любові до своєї пастви, готовністю служити всім людям, без різниці на їх матеріальні статки або становище в суспільстві. Андрей Шептицький звертається до всіх соціальних про
шарків і окремо говорить про най-більш актуальні проблеми єпархії, що свідчить про його добру поін-формованість про місцевий стан ре-чей. В першу чергу він підкреслює важливість здорового та морального життя, натякаючи на поширені пияцтво та венеричні захворювання, особливо серед гуцулів. Далі владика закликає до ощадності та тру- долюбства, гуртування в різноманітні господарські спілки, застерігає перед жадібністю і закликає замож-ніших до щедрості, викладає в дос-тупних формах соціальну доктрину Католицької Церкви. Єпископ роз-виває думку про небезпеку значного соціального розшарування. Вище за багатства він ставить просвіту та науку і відкидає поширювані гасла про несумісність науки та релігії. Андрей Шептицький писав: “наука Ісуса Христа заєдно причинялася і причиняється до безнастанного по-ступу людської культури”. Окремо він звертається до вчителів, батьків та інтелігенції, на яких лежить відповідальність за християнське вихо-вання молоді та просвіту народу. Нарешті, владика дуже високо оці-нює значення національного патріо-тизму, розглядаючи його як христи-янську чесноту, і проповідує ідеї не-обхідності соборності й конфесійної єдності нації та праці для своєї нації; буковинським греко-католикам ра-дить толерантно відноситись до пра-вославних українців. У вірі та пі-знанні Бога він радить шукати шлях до щасливого життя. [52]
Наступний лист - «Наша програма» - звернений до клиру єпархії. Одразу ж на початку автор наголо-шує на важливості праці духовенства, на якому лежить дуже велика відповідальність, особливо, на єпископаті. Андрей Шептицький заявляє, що вважає себе українцем “з діда-праді- да” і цим закриває всі розмови про його національну самоідентифікацію. Говорячи про місце клиру в суспільстві, владика зауважив, що в силу національного розвитку клир втратив безповоротно абсолютний провід у народі, уступивши його світській інтелігенції. Але в справах моралі та віри духовенство має утримувати провід, і, якщо буде діяти солідарно, то народ та світська інтелі-генція визнають це та підуть за ним. Єпископ заперечує будь-які владні амбіції, наголошуючи, що таке становище клиру в суспільстві має виходити лише з покладених на них Божих завдань праці для спасіння народу, який очікує від духовенства всілякої допомоги. А. Шептицький відкидає небезпеку відчудження священ- ства від пастви в наслідок діяльності радикалів. Щодо пропаганди останніх, то необхідно боятись не крити-ки клиру, бо віруючі самі зможуть його оцінити за його ділами, набага-то більш небезпечною є поширюва-на радикалами соціалістична атеїс-тична наука - протилежна до хрис-тиянської науки. Владика дає прак-тичні поради, як протидіяти ради-кальній пропаганді; а в місцевостях, де радикальний рух не розвинувся - підготувати паству до відкинення можливої соціалістичної агітації. Ще більш тяжчою працею А. Шептицький вважає роботу з інтелігенцією. Він констатує, що все частіше зустрічаються серед неї особи, які називають себе атеїстами та критикують віру. Для кращого ведення християнської місії в колах інтелігенції владика закликає клир пізнавати, чим цікавиться інтелігенція, та роз’яснювати їй догми християнської науки, бо через їх незнання або нерозуміння трапляється зневірство і відступ-ництво. Наприкінці Пастирського листа автор наголошує на необхід-ності солідарності між вищим і нижчим духовенством. [53] Отже, як бачимо, Андрей Шептицький у цих двох Пастирських посланнях до вірних та клиру виклав основні положення своєї програми, які свідчать про якісно новий період керівництва Церквою, про поважність та виваженість підходу молодого владики до виконання своїх пастирських обов’язків.
Отже, як бачимо, в церковно- суспільних відносинах наприкінці XIX століття відбулись кардинальні зміни, викликані діяльністю і смер-тю митрополита С. Сембратовича, вступленням на престол у Львові Ю. Сас-Куїловського і у Станіславо-ві А. Шептицького. Не останню роль відіграли відносини новопризначе- них владик з українськими партіями в Галичині. Християнсько-консерва- тивна течія на чолі з О. Барвінським відверто симпатизувала новому Ста- ніславівському єпископу і критично ставилась до митрополитування Ю. Сас-Куїловського. Така позиція відбилась на майбутньому християнсько-консервативної течії і сприяла тісній співпраці з Андреєм Шептицьким як єпископом, а потім і як митрополитом Галицьким.
Джерело: Київська Церква №4 (10), 2000 року