Яворівська земля відома своїми численними видатними доньками та синами, а ім’я митрополита Андрея Шептицького, уродженця села Прилбичі, – й далеко поза межами України. Проте місцевим пам’яткам пощастило менше; в окремих випадках – всупереч їхній унікальній історичній вартості. Насамперед маю на увазі пам’ятки містечка Івано-Франкове (до 1945р. – Янів) та прилеглого села Страдч.
Інтерес людини до всього, що пов’язане з їхньою батьківщиною – явище натуральне і притаманне всім стадіям цивілізації. Особливо це характерно для ХIХ-ХХ ст., що слід пояснювати розвитком освіти і трансформацією середньовічної ідентичності «мій рід» – «моя парафія» – «мій пан» у модерну ідентичність «моя сім’я» – «моє село/місто» – «мій край» – «моя нація» – «моя держава». Варто зауважити, що у відомій своєю буквальністю німецькій мові є два терміни на позначення поняття «вітчизна»: крім «das Vaterland», ще «das Heimat» в розумінні «мала батьківщина».
В Галичині ширший інтерес до краєзнавства розпочав пробуджуватися в другій половині ХІХ ст. [1] 1880р. у Варшаві з’явився І том «Географічного словника Королівства Польського». У школах того часу географія викладалася разом з історією, тому видавці кваліфікували своє видання як «першу спробу краєзнавчої енциклопедії» [2]. У словнику знайшлися історичні довідки також про всі галицькі міста та села. Інтерес до минулого рідного краю набув ознак масовости в 90-і роки ХІХ ст. у зв’язку з підвищенням добробуту львів’ян та появою явища приміського туризму. Тож з друку вперше почали з’являтися любительські брошурки, призначені для туристів. Прикметно, що до цього списку слід віднести два видання, пов’язані з Яновим. 1895 р. Галицький іпотечний банк профінансував прокладення залізниці до Янова (розібраної і зданої на металолом рівно через 100 років). З того часу на янівський став, пристосований до купання (пляжі) та відпочинку (готелі та чудові зразки дерев’яної курортної архітектури, нині добре збережені лише в Трускавці), масово виїжджали львів’яни [3].
Але розпочнемо з села Страдч – супутника Івано-Франкового, яке розташоване всього за 1 кілометр від нього по дорозі на Львів.
Вирушивши зі Львова і рухаючись по шосе на Яворів, зауважуємо, як вже безпосередньо в Страдчі рельєф раптово змінюється. Село розташоване між мальовничими лісистими пагорбами, найвищий з яких знаходиться на південній околиці. Скелясті породи тут виходять назовні. Втім, камінь – м’який пісковик, що легко осипається навіть якщо його потерти пальцем. Саме там тисячу років тому облаштували монастир – єдиний відомий печерний монастир тієї доби після Києво-Печерської Лаври. Як можна здогадатися, вибір обумовили мальовничий ландшафт, багатство водних ресурсів (поряд – заплава річки Верещиці) та м’яка порода, що дозволяла облаштувати печерну святиню з якнайменшими трудовими затратами. Оскільки археологи датують заснування монастиря ХІ століттям, цілком можливо, що його вважали форпостом християнства, духовним центром регіону, з якого координуватиметься навернення місцевої людності.
Монастирі стимулювали економічний розвиток завжди, тому край швидко заселявся. Тепер про це свідчать давні назви навколишніх сіл: Домажир, Жорниська, Солуки, Ямельня. А топонім «Страдч» означає не що інше, як «місце страждань», натяк на суворий побут печерних схимників.
Варто зауважити, що в Галицько-Волинському літописі одного разу згадується город Домажирова Печера. Згадка датована 1242 р. в контексті запеклої боротьби князя Данила Романовича з болохівськими князями, коли місто здалося боярину Володиславові Юрійовичу, воєводі князя Ростислава Михайловича. Як стверджує літописець, ця подія була вирішальною в тодішній міжусобній війні між Ростиславом Михайловичем та Данилом; бо дізнавшись про захоплення Домажирової Печери, Галич відкрив ворота Ростиславові. Щоправда, Страдч розташований надто далеко від Галича, по-друге, топонім «Страдч» так само давній, як і топонім «Домажир», а по-третє, в оригіналі – «ко/к Печеръ Домамири»[4]. Тому, що в літописі йдеться саме про Страдчанську печеру, а навіть прилегле село Домажир, ствердити впевнено не може сказати ніхто.
Все ж археологи виявили на вершині Страдецької гори сліди городища ХІ-ХІІІ ст. Тепер там розташований цвинтар. Не раз таким чином людність, Галичини зокрема, зберігала сакральне значення знищеного ворогами міста; подібне бачимо в Крилосі, де, як відомо, сільський цвинтар був закладений просто на руїнах Успенського собору літописного Галича.
Завершуючи з наративною історією середньовічного Страдча, переповімо місцеву легенду про знищення монастиря. Ніби-то коли сюди прийшов загін монголо-татарського війська, люди сховалися в печері. Зрадник видав схованку, проте монголи були нездатні проникнути в печеру. Тоді монгольський ватажок наказав запалити вогнище біля входу і всі нещасливі її оборонці потруїлися димом. Так це чи ні, проте саме після монголо-татарської навали монастир припинив своє існування.
Заходимо всередину. Сучасний вхід має форму мурованої каплиці, довжиною приблизно 10 метрів, ширина – близько 1 метра. Проминувши її, потрапляємо в печерну церкву (як церква, приміщення використовується і зараз). По боках бачимо видовбані ніші – келії середньовічних монахів. Далі короткий тунель провадить нас до роздоріжжя. Загальна довжина тунелів – бл. 265 м (східне відгалуження – 211 м, західне – 18 м), висота коливається від 2 м до 35 см. Західний тунель завершує ще одне камерне приміщення, яке теж використовується як каплиця. Натомість східний тунель – значно довший, наприкінці треба повзти й рачки, поки не потрапиш в простору камеру – трапезну або келію ігумена. Далі проходу немає.
Подальша історія Страдецької гори пов’язана з ХІХ, а особливо ХХ ст. В період романтизму Страдч відвідують літератори Вацлав Залєський, Йосиф Крашевський, Боґуш Стенчинський, які залишили перші описи пам’ятки[5]. А в міжвоєнний період папа Пій XI (1922-1939) освятив хресну дорогу з Єрусалимським відпустом, яка діє й донині
На верхівці гори знаходиться храм Успення Пресвятої Богородиці. Фундатор – король Владислав II Ягайло (1416). Нинішня церква споруджена у 1795 р. на місці давнішої дерев'яної. Відновлена і розширена 1881р. 1927 р. церкву реконструйовано за проектом Євгена Нагірного – зведено новий вівтар, бокові рамена та баню над навою. Складається з видовженої в плані прямокутної нави, до якої зі сходу прилягає рівноширока їй півциркульна вівтарна частина, а з заходу – невеликий прямокутний, витягнений по осі північ-південь присінок. З півдня і півночі до нави прилягають збудовані 1927 р. гранчасті в плані ризниці, завершені банями. Нава вкрита двосхилим дахом, який на чільному західному фасаді утворює трикутний фронтон. В центрі даху здіймається восьмибічний барабан, завершений банею. Іконостас виконаний у 1927 р. в стилі Олекси Новаківського (або його школа). У вівтарній частині на чільному місці висить ікона Успення Пресвятої Богородиці художника Дядинюка 1932 р. На захід від церкви знаходиться мурована стінна дзвіниця з трьома арками для дзвонів, збудована у 1932 р.[6]
Як уже згадувалося, навколо церкви розташований цвинтар з пам’ятниками ХІХ–ХХ ст., зокрема – могили блаженних мучеників о. Миколи Конрада і дяка Володимира Прийми, замордованих червоноармійцями в лісі на околиці села 1941р.
Микола Конрад (16.05.1876, с. Струсів на Тернопільщині – 26.06.1941, Страдч) закінчив Академічну ґімназію у Львові, виховувався в Інтернаті для греко-католицької молоді оо. Змартвихвстанців. Навчався в Колегії поширення віри та університеті Angelicum оо. Домініканців в Римі, доктор філософії від 9.12.1895, доктор богослов’я від 8.05.1899, висвятився того ж року. В 1907-1914рр. викладав у Тернопільській українській ґімназії. 1914-1918 – душпастир у Ґраці (Австрія) та в таборі українських біженців у Ґмінді (Швейцарія). 1920-1929 викладав у ґімназіях у Бережанах і Тернополі. Один із засновників студенського католицького товариства «Обнова» у Львові (1929-1930), 1931-1935 – душпастир українського студентства Львова. Професор Львівської богословської академії, викладав соціологію та філософію, автор праці «Нарис історії стародавньої філософії». Парох Страдча (1941). Беатифікований папою Іваном Павлом II під час його візиту в Україну 2001р.
Володимир Прийма (17.07.1906, Страдч – 26.06.1941, Страдч) – син дяка і дяк Страдча, закінчив дяківську бурсу у Львові. Беатифікований папою Іваном Павлом II під час його візиту в Україну 2001р.[7]
Завершуючи, наголосимо, що Страдецька гора – хронологічно найдавніша відома християнська святиня всієї Галичини. А серед місцевої людності святиня відома передовсім завдяки хресній дорозі та відпустам у Церкві Пресвятої Богородиці.
[1] Lucja Charewiczowa. Historiografia i miłośnictwo Lwowa. – Lwów, 1938.
[2] F. Sulimierski. Przedmowa // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T.1. – Warszawa, 1880. – C.7.
[3] Fryderyk Papee. [Рецензії] Udziela Maryan Dr. Janów pod względem historycznym i jako latowisko przyszłości. Lwów 1896. Str. 65; Scnür-Pepłowski Stanisław. Janów pod Lwowem. Lwów 1897. Str 35 // Kwartalnik historyczny, 1898. – C.137-139.
[4] Літопис руський / Ред. Л.Махновець. – Київ, 1990. – С.400.
[5] Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T.11. – Warszawa, 1890. – C.383
[6] Роман Кураш, Василь Слободян, Ігор Чорновол. Каталог пам’яток історії та культури Яворівського району Львівської області // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. VII. – Дрогобич, 2003. – С.562-599.
[7] Мученики – джерело чудотворної сили. Видання Постуляційного центру беатифікації і канонізації святих УГКЦ, без автора, року і місця видання; http://www.stradch.com/dlia-prykhozhan/information/biohrafii-o-d-ra-mykoly-konrada-i-diaka-volodymyra-pryimy.