Попри всі закулісні інтриги та показові вибрики, Всеправославний Собор все ж відбувся 19-26 червня на Криті і був визнаний дійсним. Однак тепер розпочався новий етап – сприйняття – який покаже, чи дійсно він щось значив для вірних і чи стане він кроком до оновлення Православної Церкви.
Попри всі закулісні інтриги та показові вибрики, Всеправославний Собор все ж відбувся 19-26 червня на Криті і був визнаний дійсним. Однак тепер розпочався новий етап – сприйняття – який покаже, чи дійсно він щось значив для вірних і чи стане він кроком до оновлення Православної Церкви. Про таємниці та подробиці проведення Собору розповіли експерт та історик богослов’я о. Павло Гаврилюк та архимандрит Кирило Говорун під час відкритої лекції в Університеті св. Софії у Києві, 4 липня.
Більше 50 років планування Собору все ж привели до його здійснення, підкреслив безпосередній учасник події о. Павло Гаврилюк. Для нього це не було зібранням в одному залі, а радше процес – символічна хода усіх учасників: «Церква – це мов Собор, який триває. Це Тіло Христове, що живе в історії та перебуває у часі, у динаміці. Його ідея походить ще з Нового Завіту, так званого Єрусалимського Собору, під час якого вирішувалось питання процедури прийняття язичників у християнство. Аналітичну оцінку цій події ми зможемо дати лише за 20-50 років, а поки радше представимо журналістські спостереження».
Головними суперечливими питаннями стали курс на місію Церкви або канонічний порядок; засудження фундаменталізму чи відмова від цього через загрозу розколу; прийняття рішень консенсусом як одноголоссям чи рішенням більшості; визначення, чи Церква йде до єдності між собою, чи спиняється на націоналізмі окремих Церков; вічне питання боротьби за владу.
На думку експерта, основними результатами вже сьогодні можна визначити кілька майбутніх напрямів роботи. По-перше, Собор став випробуванням на єдність православного середовища і, попри суворий регламент та спроби визначити усе наперед, все ж мав продуктивну динаміку. Подібний результат може бути закріплений та посприяти оновленню Церкви у майбутньому. По-друге, формальним результатом є підписання шести документів з незначними правками, так само як і Енцикліки Собору та Послання. Головним результатом Павло Гаврилюк вважає спробу єднання та оновлення Церкви, оскільки саме практика соборності може стати засобом єдності на майбутнє. Але, перш за все, саме розуміння соборності потребує переосмислення.
За аналогією з ситуацією у Великобританії, відмову від участі у Соборі можна вважати своєрідним Р-екзитом Російської Православної Церкви. Шляхом переговорів вдалось переконати представників Сербської Церкви, які все ж долучились до зібрання. Отець Павло підкреслив, що рішення щодо відмови з боку Грузинської, Антіохійської та Болгарської Церков приймались під тиском Москви. Причини відмови стали й зовсім комедійними – це нібито дорога участь у Соборі та неправильна розсадка у залі. Натомість фінансування здійснювали представники різних церков, за підтримки приватних структур США.
Відмова від участі чотирьох церков навіть не поставила питання про легітимність зборів – інші учасники скоріше висловлювали свій жаль, що не всі приїхали, але вважали це їхніми проблемами. Важливим уточненням є історичний факт, що жодний Собор не збирав представників усіх церков – хтось все одно відмовлявся та не приїжджав. Тому, якби цього разу були присутні усі, це зібрання стало б унікальним за своєю природою.
Відсутність чотирьох Церков зіграла проти них самих, тому що вони стали відстороненими від процесу формування православ’я та Церкви. Рішення про найвищу цінність рішень Собору означає, що якщо вони показово не братимуть участі, то й самі ризикують стати сектою, додав о. Кирило Говорун. У відповідь від РПЦ можна чекати на офіційні рішення Синоду, чий результат також важко передбачити.
Свій виступ архимандрит Кирило Говорун розпочав з подарунку, представивши свою нову книгу, яку вже встиг зверстати після завершення Собору. «Кунсткамера великого и ужасного» складається з його спостережень за проведенням Всеправославного Собору та у легкій формі розказує про основні висновки та думки. Вона знаходиться у відкритому доступі і завантажити її можна за посиланням, вказаним після статті.
«Професійні бюрократи не змогли повністю обмежити дію Святого Духа, - продовжив о. Кирило. – Якщо ми входили у Собор з думкою про практику, що не працює, то на виході ми побачили його цінність і важливість переосмислення самої соборності. Важливим рішенням стало те, що лише Собор є останньою інстанцією істини, вище за старців та місцеві Синоди».
Собор став інструментом впливу на явище культурних війн всередині Церкви. Триває протистояння у тілі Церкви на ідеологічних платформах, де фундаменталізм є частиною війни. За враженнями о. Кирила, пролунало однозначне засудження фундаменталізму, однак страх піти проти нього ще досі сильний. Експерт переконаний, що не можна вважати самих кліриків РПЦ фундаменталістами – вони лише користуються фундаменталізмом для власної мети. Натомість їх сміливо можна назвати представниками етнофілітизму – коли національне ставиться вище за церковне.
Питання процедури голосування залишається одним із ключових. Воно стало черговим зіткнення Москви та Константинополя, де перша Церква виступає за консенсус у вигляді одноголосся, а друга – за право більшості та демократизацію. Розуміння консенсусу як одноголосного рішення вмикає небезпечний механізм накладання вето, що можна бачити на прикладі Ради безпеки ООН. Тоді, фактично, Церква, яка відмовляється підтримати рішення, має усі важелі тиску та маніпулювання іншими.
Експерти покладають надію на Інститут синаксисів, який було створено Патріархом Варфоломієм на початку 90-х років. Це немов мінімізована версія Собору, де збираються лише патріархи. Він є легшим для організації та може стати максимально ефективною практикою на тлі обговорення проблем. Під час зборів кожна церква має один голос, який представляє патріарх, що фактично нагадувало принцип голосування на Криті. Стосовно прогнозів щодо наступного Собору деякі роблять припущення про 7-10 років, а спікери пропонують мінімум 25 років.
Експерти переконались в тому, що українське питання викликає особливе хвилювання з боку Константинопольського Патріархату, отже, рано чи пізно відповідь має прийти. Навіть у кулуарах українська дилема викликала хвилю обговорень. При цьому серед єрархів був присутній митрополит Української Православної Церкви США Антоній, а речником Собору став представник Канади, обидва українського походження. Однак офіційною позицією стало висловлення «стурбованості та жалю», як і щодо ситуації на Близькому Сході. О. Кирило все ж закликав на займатись міфотворчістю, оскільки варто дочекатись офіційної відповіді Патріарха Варфоломія на звернення від Верховної Ради і вже потім робити певні припущення.
Гостру суперечність під час обговорення викликав документ про екуменізм та ставлення до інших християн. За словами о. Павла, ієрархи немов звірили свої екуменічні годинники і виявили, що хтось ще живе у ХІХ столітті, а хтось – вже у ХХІ-му. Архиєпископи Кіпру Хризостом ІІ та Албанії Анастасій продовжили питання екуменізму символічним протиставленням курсу на канонічний порядок або ж на місіонерство та відкритість Церкви. Вони закликали відкинути страх перед фундаменталістами, оскільки вони є всюди та не мають заважати розвитку.
Водночас лунали зовсім протилежні думки – як заперечення проти того, щоб протестантів чи католиків в принципі називати «Церквою». Митрополит Іоан Зізіулас, заступник Патріарха Варфоломія, коротко обрубав подібні ремарки: «Чимало років я досліджував писання Святих Отців Церкви. Там католиків іменують як Церкву. А чи готові ми сьогодні анафемаствувати Святих Отців?» Все ж п’ять ієрархів відмовились підписати декрет про екуменізм, тому цей процес можна вважати лише початком.
Рефлексії стосовно документа доступні через відкритий журнал Public Orthodoxy. Єднання богословів до початку Собору, сприяння його проведенню навели на думку, що важливо було б створити Міжнародне православне наукове товариство. Публічне звернення, яке підписали більше тисячі вчених з 50 країн станом на 12 червня на підтримку проведення Собору, підняло питання важливості подібного утворення та осмислення церковних процесів.
Вирішення загальних проблем може завести у глибокі диспути, де рано чи пізно зароджується питання – а де ж там Христос? Чи всі забули про нього та поринули у розподіл влади? На думку о. Кирила, Святий Дух залишався у центрі Собору, а сам факт зібрання та долання внутрішніх суперечок свідчить про його вплив. Причиною ж протистояння ієрархів спікери вважають невідповідність того, у що вірять, діям на практиці. Адже неможливо мати рівновагу, коли віра не відповідає вчинкам у реальному житті і лишається десь за лаштунками свідомості.
«Попереду найважливіша частина Собору – його рецепція, як духовенством, так і простими вірними. Тільки цей процес покаже, чи був це Собор, чи все ж таки «недоправославний форум», – підсумував він. – Сам Всеправославний Собор став виявленням віри у вселенський характер віри, у єдність та важливість зібрання. Значить, ми віримо не лише у Церкву минулого, а й у Церкву теперішнього та майбутнього».
Завантажити «Кунсткамера великого и ужасного».