Співзасновником Української Лютеранської Церкви – протестантської спільноти східного візантійсько-українського обряду, став уродженець нинішньої Тернопільщини Теодор Ярчук. Він навчався на греко-католицького священника, але став лютеранським. Його арештували, допитували в НКВД і розстріляли у 1940 році
Співзасновником Української Лютеранської Церкви – протестантської спільноти східного візантійсько-українського обряду, став уродженець нинішньої Тернопільщини Теодор Ярчук. Він навчався на греко-католицького священника, але став лютеранським. Його арештували, допитували в НКВД і розстріляли у 1940 році за антирадянські «наклепницькі» публікації у галицькій пресі 1930-х років. Українські лютерани щороку в травні вшановують день пам’яті Теодора Ярчука.
Фото Теодора Ярчука з кримінальної справи
Теодор Ярчук народився 25 травня 1896 р. в с. Іванківці теперішнього Борщівського району (тоді повіту) Тернопільської області (тоді Королівства Галичини і Володимирії у складі Австро-Угорської імперії). Його батьки Іван і Анна були селянами, мали 12 морґів (6,48 га) поля. Загалом сім’я Ярчуків складалася з семи осіб. Теодор був наймолодшою дитиною. Старшими за нього були брати Василь (1878 р.н.) та Іван (1893 р.н.) – обоє все життя працювали на землі.
У 1909–1914 рр. Теодор Ярчук навчався в Тернопільській українській державній гімназії. Початок Першої світової війни і російська окупація Галичини перешкодили йому закінчити всі вісім гімназійних класів – отож навчався тільки п’ять років. Далі Ярчук, як він сам свідчив на допитах у 1939 р., чотири роки «частичным путем» (мабуть заочно – авт.) навчався у вчительській семінарії; де саме, не сказав. З дитинства він мріяв стати священником. Тож, як розповів слідчому НКВД, коли дізнався у 1921 р., що групу юнаків відправляють на навчання до Риму, написав заяву станиславівському греко-католицькому єпископові бл. Григорію Хомишину, аби і його включили до списку кандидатів. Єрарх заяву прийняв і з 26 жовтня 1921 р. по 17 липня 1925 р. молодий чоловік навчався в українській Колегії св. Йосафата в Римі.
Цікаво, що тоді ж у вказаному закладі навчалася низка відомих нині українських церковних діячів, зокрема, перекладач Святого Письма о. Іван Хоменко (1921–1923), Глава УГКЦ Йосиф Сліпий (1921–1922), єпископ для українців у Бразилії Йосиф (Роман) Мартинець (1924–1928). Імовірно, що майбутній співзасновник Української Євангельської Церкви Авґсбурзького Віросповідання (УЄЦАВ) знав особисто цих та багатьох інших своїх сучасників із ГКЦ.
Теодор Ярчук
Для кращого розуміння контексту діяльності майбутнього лютеранського священника, слід відзначити, що у вересні 1920 р. єпископ Григорій Хомишин оголосив про запровадження в своїй єпархії обов’язкового целібату для священників: всі, хто після прийняття цього рішення вступали на навчання до духовної семінарії, мали давати обітницю безшлюбності. Мав її скласти також і Теодор Ярчук. Втім, як пише історик Руслан Делятинський, целібат запроваджували поступово. Він став обов’язковим з 1923 р., що в наступні роки спричинилося до відсіювання понад половини студентів семінарії з навчання, висилання листів протесту до Риму за підписами близько 900 священників і до мітингів селян. Але єпископ від своєї позиції не відступив.
На тлі описаних подій у 1925 р. покинув колегію св. Йосафата і Теодор Ярчук. Він пояснював своє рішення тим, що «перебуваючи в Римі, остаточно розчарувався в Католицькій Церкві». Вихід з ГКЦ був тим особистим минулим, яке, вочевидь, спонукало його з особливим запалом полемізувати з греко-католиками. А греко-католики, пам’ятаючи про це його минуле, полемізували з ним. Так тривало аж до приходу радянського режиму, який почав репресувати і перших, і других.
Отож, Ярчук повернувся з Риму до Галичини, де налагодив тісні зв’язки з євангельськими протестантами, зокрема, з німецьким пастором місіонером Теодором Цеклером (1867–1949). Саме цей релігійний діяч, який на початках приїхав з місією до галицьких євреїв, але поступово став одним з провідників галицьких німців і в Станиславові пропрацював 48 років, посприяв, аби Ярчук поїхав навчатися до Тюбінґенського університету. Там молодий чоловік студіював на теологічному факультеті впродовж 1925–1927 рр. Окрім того, він також навчався в університеті міста Ерланґена. Навчання галицького українця, який прийняв лютеранство, оплатило євангельсько-лютеранське Товариство Густава-Адольфа – фундація для підтримки лютеран Німеччини, Австрії та інших країн, корені якої сягають 1832 р.
Українська євангельська лютеранська місійна рада в Станиславові. В центрі сидять єпископ Іларіон Шебець (в окулярах) і справа від нього пастор Теодор Ярчук
За деякими даними, нареченою Теодора Ярчука вже в 1926 р. була донька диякона німецької лютеранської громади Станиславова Олександра Кісса – Ольга. Згодом вони побралися.
Будучи пастором, чоловік активно долучився до лютеранської місії. Організаційно лютерани Галичини спершу перебували у спілці з кальвіністами. У 1925 р. було створено Українську Церковну Раду, яку незабаром перейменували в Українську Євангельсько-Авґсбурзьку місійну Раду. Це був крок, завдяки якому лютерани згодом стали самостійними у формі УЄЦАВ. У той період серед галицьких протестантів виникли деякі суперечки. Зокрема, кальвіністи критикували Теодора Цеклера, з яким Теодор Ярчук тісно співпрацював, адже саме Цеклер очолював Союз євангельсько-авґсбурзького і гельветського визнання. Внаслідок розходжень, із названого Союзу виділилася Українська Євангельсько-Реформована Церква – кальвіністи. Втім, певні дискусії не означали повний розрив, бо і в створеній 1927 р. Євангельській місійній раді (Львів) кальвіністи, лютерани та євангельські християни-баптисти були разом. Оформлення конфесійних структур різних протестантських напрямків в Галичині відбувалося поступово.
«Служебник» за редакцією Теодора Ярчука, який побачив світ у 1933 році
Аби забезпечити релігійні потреби українських лютеран, Теодор Ярчук переклав з німецької і в 1929 р. видав «Малий Катехізис доктора Мартіна Лютера». У 1933 р. він видав у власному перекладі «Євангелицьке визнання віри», тобто «Авґсбурзьке визнання віри». Того ж року у Станиславові під редакцією Ярчука вийшов «Служебник для українських євангельських громад Авґсбурзького віросповідання». В цьому виданні він вмістив євангельський варіант Літургії св. Івана Богослова, недільні і святкові читання Апостолів та Євангелій, опис свят і обрядів на весь рік. Служебник Ярчука теперішній єпископ Української Лютеранської Церкви (УЛЦ) В’ячеслав Горпинчук охарактеризував як його найвизначнішу працю. Взірцем для створення цього служебника для пастиря Ярчука слугував служебник УАПЦ. Наскільки високо лютерани оцінюють цю справу Ярчука, свідчать слова ректора Української лютеранської богословської семінарії Святої Софії Давида Джея Вебера з перевидання служебника у 1997 р.: «Таким чином він зробив для Східної Церкви те, що Мартін Лютер зробив для Західної Церкви, коли в 1523 році підготував “Formula Missae”, євангельський перегляд Римської меси того часу».
Теодор Ярчук з парафіянами УЄЦАВ
Того ж 1933 року за упорядництвом Теодора Ярчука вийшов «Український євангельський співаник», в якому пастор не тільки зібрав пісні з нотами, а й чимало з них сам переклав з німецької мови на українську. У 1938 р. під його редакцією і в його перекладі з німецької виходять ілюстровані «Біблійні історії Старого і Нового Завіту». До 1939 р. пастор підготував до друку ще й «Український євангелицький требник», але через запровадження радянського режиму це видання не побачило світ. Відомо, що під час роботи над Требником Ярчук взорувався на Требник київського митрополита Петра Могили.
Загалом описана діяльність значною мірою спричинилася до становлення УЄЦАВ саме як лютеранської спільноти східного обряду, що є унікальним явищем у лютеранстві. Ярчук заслужив серед лютеран звання одного з «отців-засновників» УЄЦАВ, яка поступово оформилася на межі 1920–1930х років.
Село Озеряни. Освячення лютеранської церкви 12 липня 1937 р.
У 1930-х роках громади УЄЦАВ існували в 36 населених пунктах, а ще в п’яти діяли проповідницькі станції і недільні школи для дітей. Усі вони розташовувалися переважно на Івано-Франківщині і Тернопільщині, і частково на Волині.
В галицьких околицях тоді періодично виникали суперечки між греко-католиками і лютеранами. Третьою стороною, що мала власні інтереси і не могла стояти осторонь протистояння конфесій, до яких належали українці, була польська влада. Так, із донесення станиславівського воєводи Жиґмонта Яґодзінського до Міністерства внутрішніх справ у Варшаві за 24 травня 1933 р. знаємо, що місцева світська влада побоювалася, аби єпископ Григорій Хомишин, який був лояльним до держави, не запідозрив її у підтримці протестантизму в Станиславівській греко-католицькій єпархії. Підставами для цього могли стати діяльність на цих теренах польського євангельського пастора Стефана Скірського і полковника Міністерства військових справ Крамарчика. На відповідних речах уже зупинявся дослідник Олег Єгрешій. Тут же слід додатково зазначити, що Яґодзінський вважав діяльність Скірського виправданою серед німців на шкоду місії Теодора Цеклера, але побоювався підтримати її серед греко-католиків. Зі слів воєводи зрозуміло, що Скірський натомість прагнув діяти саме серед українців.
Картина міжконфесійних і державно-церковних взаємин 1930-х років у Галичині була складною і накладалася на проблему польсько-українських взаємин, зокрема, прагнення Польщі колонізувати українську Галичину і боротьбу українців за щонайменше національну автономію краю. Також відчутною була потенційна небезпека зі Сходу, з комуністичного СРСР, що суттєво впливала на суспільні дискусії в Галичині. Не могли стояти осторонь всіх цих справ і лютерани, що згодом використає радянський режим по відношенню до Ярчука.
Вівтар церкви УЄЦАВ у Станиславові
1 листопада 1934 р. Теодор Ярчук з дружиною переїхали у помешкання в Станиславові при лютеранській церкві на вул. Галицькій, 108. Первісно це був недобудований дім товариства «Просвіта», який лютерани викупили і завершили. За СРСР цю будівлю конфіскували. В наші дні це Народний дім «Княгинин» по вул. Галицькій, 40. До слова, у 2000-х роках лютерани зверталися до місцевої влади і суду, прагнучи повернути церкву. Але, незважаючи на архівні документи і постанови про повернення колишнього церковного майна його власникам, прийняті в часи незалежної України, будівлю не передали УЛЦ.
І от уже зі Станиславова пастор продовжив свою місійну та проповідницьку працю по всій Галичині, а також на Волині. Примітно, що лютерани й кальвіністи в ті часи активно налагоджували співпрацю з місцевими осередками «Просвіти», де часто гуртувалися і представники їхніх громад. Зі свого боку, єпископ Григорій Хомишин через це, а також через випадки поширення радикальних політичних поглядів серед просвітян, з настороженістю тлумачив цю організацію. Зокрема, в пастирському листі «Пекучі справи сучасності» (1930) він вказав, що деякі громадські організації, як «Просвіта», стають осередками ширення сектанства. Не в останню чергу єрарх мав на увазі саме лютеран. Показово, що й батько пастора Ярчука в Іванківцях, який пройнявся поглядами сина, став членом-засновником осередку «Просвіти» в рідному селі.
А тим часом Теодор Ярчук активно друкувався у протестантській пресі, наприклад, часописі «Українська реформація». Він був гострим публіцистом з виразним індивідуальним стилем, а також автором художніх творів, в яких популяризував протестантизм. Серед оповідань Ярчука можна назвати, наприклад, «Сирітська доля» і «Курці» (обидва 1930). Згодом Ярчук став редактором часописів: місячника «Стяг», двотижневика «Прозри» і молодіжного журналу «Новий Світ». Серед брошур і книг авторства пастора – «Апостол Петро» (1930), «Бичівники» (1931), «Вогонь на єретиків» (1931), «Бери і читай» (1931), «Слідом за мною» (1931), «Ксьондзівські найми» (1931), «Проблески серед темної ночі» (1931), «Чого вимагають від нас нинішні часи» (1932), «Хто такий Мартін Лютер» (1937).
Станиславів, лютеранська церква
На момент приходу в Галичину Червоної армії Федір Ярчук був пастором у Станиславові й редактором названих вище періодичних видань. Проживав за адресою Галицька, 108. Згідно з переписом населення Станиславова за 1939 р., там же мешкали його дружина Ольга Ярчук (15 лютого 1907 р.н.) і Михайло Ярчук (16 серпня 1921 р.н.). Останній вказаний в якості сина Теодора Ярчука, який тимчасово поселився за вказаною адресою 16 березня 1937 р. і був гімназійним учнем. Що цікаво, якщо Ольга Ярчук вказана у переписі населення як євангеличка Авґсбурзького віросповідання, то Михайло – як греко-католик. Між Ольгою і «сином» Теодора Михайлом було всього 14 років різниці у віці. Імовірно, що Михайло міг бути не сином, а племінником Ярчуків або подружжя всиновило хлопця. Ольга Ярчук працювала машиністкою набору текстів, але за совітів стала безробітною. Відомо також, що на час приходу радянських військ, його батько Іван вже не жив: він помер 1 червня 1936 р. у віці 83 років в рідному селі Іванків і його хоронив син – Теодор Ярчук.
Лютеранський хор із с. Камінне теперішнього Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.
Одразу, з приходом в Галичину «визволителів» восени 1939 р. особою лютеранського пастора зацікавилося Управління НКВД в Станиславівській обл. Арештувати лідера українських лютеран постановив співробітник оперативної чекістської групи лейтенант держбезпеки Востоков на таких підставах (тут і далі цитати мовою оригіналу з виправленням пунктуації):
«Ярчук Федор Иванович в течении ряда лет проводил активную контрреволюционную деятельность, направленную против Советского Союза и коммунистической партии. Будучи редактором станиславовской реакционной газеты “Стяг” и др. изданий подобного характера помещал на страницах этих газет контрреволюционные клеветнического характера статьи о Советском Союзе. Так, например. в 10 номере газеты “Стяг” от 10 октября 1934 года была напечатана передовица под заголовком “Московская тюрьма народов”, содержание которой было исключительно контрреволюционного клеветнического характера против национальной политики советской власти. В этой статье было написано, что в Советском Союзе все национальности угнетены, и одновременно в этой же статье поднимался вопрос об отделении Украины от Советского Союза. В номере 8 от 5 июля 1934 г. Была напечатана статья под заголовком “Недоля евангелической (литерськой) церкви в Совитской России”, в которой протестанты призывались к борьбе против советской власти. В 19 номере этой же газеты от 1934 г. В разделе “Что делается по свету” была напечатана статья против Коминтерна и. т. п.».
Надалі перших два речення цієї цитати переходитимуть з документа в документ радянських органів в якості обвинувачення Ярчука.
Візу «Согласен» на постанові про арешт пастора поставив начальник оперативної групи другого управління держбезпеки молодший лейтенант держбезпеки Горшков. Постанову на арешт затвердив начальник оперативної чекістської групи полковник Савченко, а санкціонував арешт прокурор відділу військової прокуратури (прізвище не вказане – авт.) 25 жовтня 1939 р.
Ярчукові інкримінували порушення пунктів 10 і 11 статті 54 Кримінального Кодексу УРСР. Під пункт 10 підпадала антирадянська пропаганда і агітація, а під пункт 11 – участь у контрреволюційній організації. За такі дії кодекс передбачав позбавлення волі на термін не менше 6 місяців і аж до розстрілу, оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і позбавленням громадянських прав.
Ордер на арешт Ярчука та проведення в нього вдома обшуку під №22 був виданий тому ж Востокову. Арешт і обшук відбулися 27 жовтня 1939 р. При цьому була присутня 32-річна дружина пастора.
Титул одного з випусків лютеранського двотижневика «Прозри». Цей часопис при арешті Теодора Ярчука вилучили в якості доказу
Під час обшуку на Галицькій у пастора виявили дві друкарські машинки: «Underwood» і «Mercedes», 29 фотокарток, чотири примірники часопису «Стяг», 53 примірники журналу «Християнський союз», 23 примірники часопису «Шлях» і чотири – «Церква і народ», дев’ять редакційних печаток «Стягу» і «Прозри», книгу пастора Мунда (про останнього, як німця, на допитах питатимуть). Приміщення редакцій лютеранських часописів, склад періодичних видань і літератури, а також типографію тоді опечатали.
Допити пастора Ярчука відбувалися у Станиславові 24 жовтня, 13, 15, 20 листопада, 14 грудня. Їх проводили співробітники НКВС Устінов і Зубарєв. Про що б не йшлося під час цих вимушених розмов, питання слідчих регулярно і з різних боків стосувались джерел фінансування, поїздок пастора до Німеччини і Швеції, а також політики: в діяльності арештованого постійно шукали політичне підґрунтя, особливо через зв’язок з німцями. Ці нюанси виглядають показовими на тлі підписання в серпні 1939 р. пакту Молотова–Ріббентропа про дружбу між тоталітарними режимами: СРСР та Німеччиною, і їхнього поділу Польщі у вересні того року. Союз диктаторів був, звісно, позірним, і потенційних «шпіонів» союзника вони старалися вирахувати. Запитували ув’язненого і про можливі зв’язки з «Організацією Українських Націоналістів» та «Фронтом Національної Єдності», але він заперечував такі знайомства.
12 листопада 1939 р., перед другим допитом, одному з чільних лідерів українських лютеран офіційно пред’явили звинувачення в порушенні згаданих пп. 10 і 11 ст. 54 КК УРСР. Таким був результат розгляду слідчих матеріалів співробітником Станиславівського управління МВС Михайлом Зубарєвим. Згідно з протоколом допиту того дня, Ярчук визнав себе винним у наклепництві і контрреволюційній діяльності вже на початку розмови із Зубарєвим.
Шукаючи вину ув’язненого, слідчі аналізували матеріали періодичних видань, які виходили під редакцією Ярчука: шукали статті «контрреволюционного характера, направленные против Советского Союза и коммунистической партии». Їхню увагу привернув «Стяг». Як наслідок, 16 грудня 1939 р. до справи долучили підбірку публікацій, що мали б свідчити про злочини. Наприклад, стаття «Огида» (1938 р.) у слідчій справі охарактеризована як така, «в которой излагается клевета по адресу руководителей партии и правительства, карательных органов и трудящихся СССР». У статті «С большевистского рая» (1936), писали слідчі, «автор призывает к борьбе против коммунизма и Советского Союза». Статті «Московська тюрма народів» (1934 р.), «Рай без Бога» (1937 р.), «Ліґа Націй і большевики» (1934 р.), «Голод в Україні» (1934) та інші просто названі наклепницькими. Більше того, і в свідчення Ярчука слідчий вписав слова: «В газетах, выпускавшихся мной, печатались статьи клеветнического характера о Советском Союзе. Так, например, были статьи о том, что в Советском Союзе преследуется религия…».
Одна з «наклепницьких» статтей, за які судили Ярчука, розповідала про Голодомор 1932–1933 років
Назв статей із лютеранської преси в текстах допитів Ярчука дуже багато. Його по кілька разів перепитували, хто саме давав вказівки писати про СРСР, детально з’ясовували авторів (крім себе пастор згадував колишнього сотника Армії УНР Юхима Фолюшняка і Ярослава Гнипа) та джерела інформації. Щодо останніх, то Ярчук твердив: не володів інформацією, а те, що публікував, брав з іншої української і польської преси. Як записав (невідомо, чи дослівно) слідчий слова пастора 20 листопада 1939 р., «читая все это, я пришел к выводу, что в Совестком Союзе жизнь – настоящий ад».
Доволі несподіваними, з огляду на довоєнну полеміку лютеран із греко-католиками, виявляються свідчення Теодора Ярчука, що він активно використовував в якості джерел саме видання ГКЦ:
«Печатать клеветнические статьи против Советского Союза, я задания не получал ни от кого. Печатал эти статьи по своей собственной инициативе. Я исключительно основывался на статьях, напечатанных в газетах “Новая Зоря” – орган епископа Хомишина, “Мета” – орган митрополита Шептицкого, “Украинский Бескид” – орган епископа Коциловского в Перемишле, “Миссионер” – орган монахов в Жовкве и т.д. Все эти газеты писали клеветнические статьи против Советского Союза».
З протоколів допитів можна здогадатись, які методи впливу і переконання застосовували співробітники НКВС. За аналогією зі свідченнями в’язнів, які пройшли такі слідства, знаємо, що радянські функціонери застосовували жорстокі фізичні тортури і методи психологічного тиску. Бувало, що під шаленим тиском люди свідчили і проти себе самих, і проти рідних – робили це, аби якнайшвидше припинити знущання.
Обвинувальний висновок слідства у кримінальній справі Теодора Ярчука датований днем 23 грудня 1939 р. А 13 січня 1940 р. прокурор відділу Станиславівської області у спецсправах Лемешко передав її до обласного суду. До справи додали пакет речових доказів – 15 примірників «Стягу».
Публікація у «Стягові» про смерть дружини Сталіна, яка привернула особливу увагу слідчих НКВС і суду над Ярчуком
Судове засідання відбулося 17 лютого 1940 р. під головуванням судді Владимірова. Обвинувачем був прокурор Бобрицький. Прізвище адвоката пастора – Гладін. Особливе місце в обговоренні на судовому засіданні, як свідчить його протокол, посіло питання публікації у «Стягові» замітки про смерть дружини Сталіна (див. ілюстрацію – ред.):
«Питання: Хто писав за дружину тов. Сталіна, яка вмерла від свого мужа? Відповідь: Я то не писав, тилько Шлапішняк. Питання: Скажіть, що там було написано? Відповідь: Там було написано, що жінка тов. Сталіна, будучи незадоволена зі свойого мужа і муж постановив її убити. Питання: Скажіт, з відки ви брали такі огидні кламства? Відповідь: Я то не писав, то писав тилько Шлапіняк. Питання: Але ви з’являлися редактором? Відповідь: Так, я був редактором. Судове свідоцтво закінчено, надається слово прокурору, який пояснив, що перед нами людина, котра є вороже налаштованою проти радянського уряду. Він твердить, що ті газети писав хто інший, але він знаходиться відповідальним редактором, і він сам підписав тії газети, то як він може бути невинний. Тому вважаю, що скоєний злочин є цілком доведений: ст. 54-10, 54-11 КК, і тому прошу винести вирок розстрілу».
Адвокат пастора пояснював, що розстріл у подібних випадках не може бути покаранням і просив суддю присудити м’якше покарання.
Вирок Ярчукові винесли того ж 17 лютого 1940 р. за ст. 54, ч. 10 КК УРСР: «засудити його на десять років далеких таборів Союзу, конфіскувати належне йому майно, позбавити політичних прав на п’ять років після відбуття покарання». Ув’язненому дали п’ять днів на оскарження.
21 лютого 1940 р. Теодор Ярчук звернувся до Верховного Суду УРСР з проханням пом’якшити вирок. Серед аргументів він навів те, що «стався протестантом, щоби поборювати папежську церкву на наших землях»; видавав «Стяг» не як політик, а тому, що вважає головним своїм завданням «боротись з католицькою церквою на церковному полі»; «Стяг» редагував не він, а спершу Юхим Фолюшняк, а потім Мирослав Гнип; статті, які він писав про СРСР, створив «підо впливом заїлих нападів на СРСР зі сторони так українських, як і польських, так націоналістичних, як і т. зв. “соціялістичних”, так світських, як і церковних часописів». Як вираз відчаю і наслідок нелюдських «методів фізичного впливу» слід розуміти його слова з цього прохання:
«Тепер я сиджу разом з гнобителями польськими, саме тоді, коли цілий український народ під мудрим проводом великого вождя народів Йосипа Віссаріоновича Сталіна засів у народів вольних колі й уся українська земля гомонить радісними піснями. До вини я признався вповні й признаю, хоча був оклевечуваний клеветник, але я робив кривду Совітському народові несвідомо, а не зо злоби, тому прошу Найвищий Суд УРСР це узгляднити та облекшити мою кару й уможливити мені, щоб я стався свідомим корисним членом Совітського Народу хоча в старості моїх літ».
Теодор і Ольга Ярчуки в день їхнього весілля
Свій протест на вирок суду подала також прокуратура. 19 квітня 1940 р. прокурор УРСР Леонід Яченін звернувся у справі Ярчука до Судово-кримінальної колегії Верховного Суду УРСР, аргументуючи тим, що обласний суд, розглядаючи її, порушив Кримінально-процесуальний кодекс. Зокрема, як писав прокурор, суд неправильно кваліфікував справу за ст.54-10, ч. 1, тоді як треба було за 54-10, ч. 2; органи слідства не вказали частину ст. 54-10; в обвинувальному акті відсутня інформація щодо порушення ст. 54-11; як наслідок, аналогічні помилки допустив суд.
19 квітня 1940 р. Кримінальна колегія Верховного Суду УРСР ухвалила «кассату Ярчука залишити без задоволення. Протест прокурора задоволити, вирок облсуду від 14.ІІ.40 року скасувати та справу передати на новий розгляд зі стадії попереднього слідства в иншому складі суддів».
Відтак Теодора Ярчука знову допитували 23 травня 1940 р. Новий обвинувальний акт, датований 27 травня 1940 р., врахував зауваження прокуратури: його діяльність кваліфікували, як таку, що підпадає під ст. 54 п. 10, ч. 2 і 54 п. 11, ч. 2 КК УРСР.
Підготовче засідання Станиславівського обласного суду в справі лютеранського пастора під головуванням судді Дмитренка відбулося 1 червня. Прокуратуру представляв згаданий вище Лемешко. Як і під час першого розгляду, цього разу слухання вирішили робити закритими, але тепер – ще й без участі свідків. Слухання у справі за головування судді Дмитренка, прокурора Бобринського і без адвоката (відповідна графа не заповнена) відбулося 8 червня і того ж дня був оголошений вирок: розстріл і конфіскація майна з правом оскарження протягом п’яти діб. Того ж дня Ярчук звернувся до Верховного Суду УРСР з проханням про пом’якшення покарання. На чотирьох сторінках цього звернення він повторював свої попередні аргументи, а також писав, що вже к лютому 1935 р. хотів покинути редакторство «Стяга» і переселитися до Луцька. Зламаний фізично, 44-річний чоловік писав також:
«Якщо нанесена мною кривда Урядові СРСР може бути направлена моєю кров’ю та смертю, я охотно віддам їх. Коли ж цю кривду можливо направити хоча б найтяжчою фізичною працею, я приготований совісно сповнити вложену на мене Совітським Народом кару, бо до самої смерти почуватисьму вдячний зглядно Совітського Народу та його Властей за це, що своєю могутньою рукою через прихід Червоної Армії в Західну Україну припинили масове вбивання українських селян і робітників, яке започаткували вже були втілювати польські війська».
Також Теодор Ярчук звертався про помилування до Президії Верховної Ради УРСР.
Касаційну скаргу пастора розглянули, але відхилили. Таке рішення 1 липня 1940 р. прийняла Судова комісія Верховного Суду УРСР у кримінальних справах. У свою чергу Президія Верховної Ради розглядала питання 24 серпня, і теж відхилила прохання.
11 вересня начальник Станиславівської тюрми отримав копії вироку, ухвали Верховного Суду і виписки з протоколу засідання Президії Верховної Ради для їх виконання. 8 листопада 1940 р. Теодора Ярчука розстріляли, про що свідчить довідка за підписом начальника першого спецвідділу Управління НКВС в області лейтенанта держбезпеки Елістратова. Імовірне місце розстрілу пастора, як припускають в УЛЦ, – урочище Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська, де органи НКВД вбили сотні невинних людей. У 1998 році тут було відкрито меморіальний комплекс.
Довідка про розстріл Теодора Ярчука 8 жовтня 1940 року
29 листопада 1940 року справу Ярчука здали на зберігання в архів. 2 липня 1953 р. її у зв’язку з «оперативною потребою» затребували звідти, але 6 липня повернули назад. Дружину Ярчука Ольгу у 1940-му виселили із Західної України на спецпоселення і, можливо, у 1953-му справу переглядали у зв’язку з її поверненням звідти. Відомо, що Ольга Ярчук дійсно повернулася до Івано-Франківська. Також у 1939 р. НКВД розшукувало Теодора Цеклера, але він встиг виїхати до Німеччини у грудні 1939 р. разом з дружиною та багатьма іншими галицькими німцями.
Українську Євангельську Церкву Авґсбурзького Віросповідання в СРСР ліквідували. Вона відновилася в Україні під назвою Українська Лютеранська Церква лише після падіння тоталітарної системи. День пам’яті Теодора Ярчука УЛЦ щороку вшановує 25 травня, тобто в день його народження.
Вибрані джерела і література