Якщо теологія – це «мова про Бога», «наука про Бога», вже самим тим, вона мала б чітко знати де Його шукати, до чого зрештою спонукає методологічна засада auditus fidei (послух істинам віри) – Бог є в Об’явленні, у Святому писанні, у Слові Божому.
Священик Олег ГІРНИК. — "Релігія в Україні", 5 березня 2010 року
Вступ
Минулоріч на релігієзнавчій конференції, котру щорічно організовує Інститут релігії при Музеї історії релігії у Львові, проф. Анатолій Колодний на відкритті пленарного засідання озвучив наступну тезу: завдання очолюваних ним Інституту релігії та Асоціяції релігієзнавців не допустити клекрикалізації академічного релігієзнавства, адже теологія – це смерть релігієзнавства. Теологи, мовляв, нехай йдуть своїм шляхом, не слід їм «пхатись» в академічне релігієзнавство.
Отже, бажаючи заакцентувати свою тезу, проф. Колодний вдався до argumentum ad morti (арґумент, що випливає із загрози смерті) – риторичного вихиляса, що має за мету підсилити силу переконання, прохання, побажання (див.: Проективный философский словарь, 2003). Арґументом ad morti послуговуються з метою блокування суперечки чи діялогу, на симантичному рівні він означає знак «Stop» щодо подальшого дискурсу: далі говорити нема про що, розмова закінчена!
Не вдаватимусь в аналіз мотивів, що спонукали пана Колодного до озвучення, на мою думку, профетичного argumentum ad morti академічного релігієзнавства, оскільки предметом цієї статті не є полеміка з професором. Змушений визнати, професор мають рацію – теологам і справді не слід «пхатись» в академічне релігієзнавство. Що більше, теологам бажано взагалі перестати висувати будь-які вимоги перед державою щодо визнання теології як окремого наукового напрямку. І тут справа не стільки в українському законодавстві, котре не бажає бачити теологію в системі українських вишів, ставлячи в такий спосіб вишколених за кордоном українських богословів на нелегальне становище. Справа в самій теології.
Вже давно триває дискусія про місце теології в системі гуманітарних наук, про її специфіку, завдання та особливий статус. Цікаво, що чим активніше теологія висуває арґументи на користь її присутности в системі державних universitas studiorum ( університетській системі навчання), тим менше є бажаючих її слухати, передовсім в Україні. Для чого ускладнювати систему освіти? Вже існують катедри релігієзнавства в рамках яких при потребі, можна утворити відділення християнського богослов’я. Найбільш радикальні аналітики із табору теологів пропонують піти іншим шляхом: припинити «залицяння» теології із наукою та світськими дисциплінами та скерувати критичний аналіз на саму теологію, висуваючи тезу про «зраду теології». Теологія у ХХ ст., схилившись перед релігієзнавством та іншими гуманітарними дисциплінами, випозичаючи в них термінологію й методологічний підхід, зрадила саму себе. Власне кажучи, релігієзнавство й виникло яко доповнення до чогось, що на певному етапі розвитку перестало бути теологією, перетворившись у її карикатуру. Адже автентична віра, яку покликана формувати теологія, завжди є перемога, подолання «релігії», «релігіє-знавства». Відповідно і Церква – «не религиозное учереждение, – вважає протоєр. Александр Шмеман, – а наличие в мире «спасенного мира». Но ей ужасно хочется быть «религией», и вот она запутывается в «проблемах», для веры не существующих и вредных». «Почему никто этого не видит и не понимает?», запитує Шмеман.
Мова не йде про те, аби теологію «загнати» у своєрідне «ірраціональне ґетто». Найпростіше визначення каже, що теологія – це наука про віру. Однак її «науковість», ґрунтується на цілком відмінних методологічних засадах, аніж наука в її сучасному позитивістичному розумінні заснованих на експерименті даних. Основу теології становлять два методологічні принципи: auditus fidei (послух істинам віри) та intellectus fidei (осмислення віри). Згідно першого принципу, теологія прислухається чи радше вслухається і засвоює Слово Боже, Передання, Церковний маґістеріум (постанови соборів, папські енцикліки), Літурґію. Другий принцип передбачає аналітичний підхід до почутого, що опирається на природній властивості людського розуму – на здатності логічного мислення. Але це не просто інтелектуальне мудрування, сортування понять та ідей за правилами силогізму. Іntellectus fidei (осмислення віри) – це в першу чергу екзистенційне осмислення віри в контексті цивілізації окремого суспільства, народу, котрий влучно сформулював Лев Шестов: «Человек хочет мыслить в тех категориях, в которых он живет, а не жить в категориях, в которых он приучился мыслить: древо познания не глушит более древа жизни». Якщо ж втрачається зв’язок теології з конкретним життям, вона переростає в «ірраціональний містицизм», або «хворобливий раціоналізм», що однаково ведуть до фарисейства.
Починаючи з доби Середньовіччя, а особливо в період Просвітництва (Ілюмінізму), прагнучи за будь-яку ціну перед викликами позитивізму раціонально обґрунтувати право на існування, теологія гарячково кидалася на пошуки точної методи, незаперечного модерного арґументу для доказу існування Бога, історичності особи Ісуса Христа. «Богословие ведь есть наука о вере. А наука должна «доказывать» и, стало быть без разумных доводов обойтись не может, вернее, всегда сводит «откровение» к разумным доводам: богословию нужен не Бог, а verbum Dei и Deus dixit (Слово Божье, Бог сказал)», критично висловився Лев Шестов у праці Афины и Иерусалим. Адже справжнім завданням теології є вказувати як і де можна віднайти повноту Христа. «Но его заслоняют и «поп», и «богослов». Один поставил ставку (беспроигрышную) на вечную нужду человека в «священности», другой самого Христа превратил в «проблему»», занотує в щоденнику протоєр. Александр Шмеман.
Одна за другою поставали витончені концепції, що мали шляхом чисто людського розуміння забезпечити прорив у найглибші тайни Божого існування. Замість покірного схиляння перед Богом теологія все більше нагадувала техніку раціонального контролю уявлення про Бога. Символічно це можна зобразити так: «Theo-логія» переросла у «тео-Logica». В українській релігійно-філософській думці яскравим виразником цієї тенденції став о. Гавриїл Костельник. У неопублікованій праці Льоґіка як техніка людського думання (1942), поєднавши логіку і «нову фізику» (так Костельник називав квантову механіку), намагався обґрунтувати метафізичні та теолоґічні поняття, духовні явища з царини парапсихології. Костельник, прагнучи доказати, що позитивізм, матеріялізм та атеїзм суперечать досягненням сучасних природничих наук, переступив небезпечну межу і фактично став репрезентантом енергетичного монізму – одного із відгалужень позитивізму.
Щоб наново відзискати свою справжню місію і мету існування в сучасному секуляризованому світі, теологія знову має повернутися лицем до «Theos» (Бог), радикально обмеживши втручання «logic-и» в таїнство Боже. Натомість «Logos» (Слово) теолоігї має повернути своє автентичне значення як Божа Мудрість. Сей аспект теології як мудрості, радше як «мудро-слов’я», підкреслив Серегй Аверінцев, даючи назву своєму словнику «Софія-Логос». Адже, теологія, відповідно до методологічного начала auditus fidei (послух істинам віри), непохитно тримається переконання, що правдива Божа мудрість – воплочена в особі Ісуса Христа (1 Кор 1, 24). Софійний аспект християнства переносить теологію із сфери спекулятивного дискурсу у середовище християнського мистецтва. Споглядання фрески «Богородиці-Оранти» Софії Київської надихало Аверінцева (див. статті «Концепція Софії і занчення ікони», «До з’ясування смислу напису над конхою центральної апсиди Софії Київської» та ін.). Теологія у совєму естетичному вимірі більшою мірою є тео-поезія «Ірмолоґіону».
Замість дискусій про fides et ratio (віру і розум) французький богослов Олів’є Клеман ставить питання про віру і красу (див.: Отблески света. Православное богословие красоты, 2004), покликаючись на доказ існування Бога, що переносить акцент із спекулятивної у естетичну сферу і сформульований Павлом Флоренським: «Если есть «Троица» Рублева, значит, есть Бог!». Вслід за Флоренським можемо продовжити перелік: якщо є «Саґрада Фамілія» Антоніо Ґауді, якщо є концерт Пйотра Рубіка «Tu es Petrus»... – значить Бог є! Одночасно неможливо не зауважити і певну закономірність: чим активніше форсувались раціоналістичні концепції теології, докази правдивості християнського об’явлення та існування Бога, тим убогішим ставало християнське мистецтво.
Не лише в добу Середньовіччя, але й тепер переконливіше промовляють склепіння готичних соборів, ніж «п’ять шляхів» доказу існування Бога Томи Аквінського.
Тому,замість питань про концепції, дефініції, контроль канонічних територій, вплив на державні рішення, права і статус у суспільстві, – теологія мусить знову навчитися прислухатись, щоб почути несподівані Божі відповіді на виклики сучасної дехристиянізованої європейської цивілізації. Першочергове завдання теології в сучасному світі – руйнувати мури сформованих релігійних уявлень, за якими ховаються людські претензії й амбіції, що притуплюють реальне відчуття Божої присутности та Божого діяння в історії людства.
Для цього теологія має кардинально змінити свій напрям від theologia supponit Deum (поняття «теологія» вже включає в собі ідею існування Бога) до theologia quaerens Deum (теологія, що шукає Бога). На перший погляд поняття перше є цілком логічне, друге містить термінологічну суперечність (contradictio in terminis). Якщо теологія – це «мова про Бога», «наука про Бога», вже самим тим, вона мала б чітко знати де Його шукати, до чого зрештою спонукає методологічна засада auditus fidei (послух істинам віри) – Бог є в Об’явленні, у Святому писанні, у Слові Божому.
Але специфічність християнства якраз в тому, що воно побудоване не на логічних силогізмах (як цього прагнули схоластики), а на антиноміях. Взяти хоча б догму про Триєдиного Бога та воплочення Сина Божого, котру представники інших релігій називають «скандалом християнства». На ці та інші «догматичні антиномії» християнства свого часу звернув увагу Павел Флоренський, доказуючи, що саме вони свідчать про істинність християнства і покликані зруйнувати сформовані первородним гріхом логічні конструкції розуму (див. «Письмо шестое: Противоречие» у Столп и утверждение Истины,1914).
Важлива також і критика Флоренського сучасної культури, її намагання проголосити автономію від Бога (див. «Записка о христианстве и культуре»). Вцілому нова культура хронічно хворіє на недугу бунту супроти Бога. Не усвідомивши цього, вважає Флоренський, неможливо говорити про будь-які зміни напрямку культури. Однак, «мы так привыкли веровать в культуру вместо Бога (можливо саме тому, представники європейського табору інтелектуальної лівиці та неомарксисти стали видатними культурологами – прим. О.Н.), что большинству представляется невозможным различать понятие культуры и культуры нашего времени, так что указания на необходимость изменить курс культуры отождествляется с призывом к жизни троглодитов». Побудована за законами ліберальної демократії сучасна культура із сповидним, заснованим на принципах «поліонтологічності» та «мультикультуральної поліконфесійності», толерантним ставленням до всіх релігій, – «гораздо безотраднее, нежели прямой вызов воинствующего неверия, который ненавидит, стало быть все-таки признает какую-то силу». «Эти учения, – продовжує Флоренський, – хвалят христианство, и вместе с тем не давая ему никакой области жизни, уничтожая его и как наше внутреннее состояние: ведь если христианство изгоняют отовсюду на том основании, что везде властвуют свои, чуждые духовности, порядки мира сего, своя автономия, то не иначе приходится говорить и о нашей душевной жизни, тоже подчиненной своим законам, тоже автономной и не дающей в себе места благодати. Если мир везде автономен, это значит – он сам в себе абсолютно устойчив (постійні природні катастрофи свідчать про протилежне – прим. О.Г.), есть сам – Бог». Флоренський також висуває принцип theologia quaerens Deum (теологія шукає Бога): «Мы верим, мы убеждены, что под теплою золою полуверия хранится жар истинной веры. Но необходимо разгрести его, необходимо поискать, в каких затенных уголках прячутся духовные явления современного християнского мира» («Вопросы религиозного самопознания»).
Для цього теологія має полишити претензії на статичний табір університетських катедр, що мав забезпечити ілюзію певності комфортним перебуванням під дахом державних вишів, і повернутися ad fontes (до джерел) динаміки номадівської мандрівки праотця нашої віри Авраама. Звичайно, значно приємніше «голосити Радісну вістку» з університетської катедри, перевіреними методами, опираючись на «світло науки» та державні дотації. Адже ж мандрівка «не знаючи куди» є повна небезпек і сюрпризів, проте лише вона провадить в обітовану землю автентичної теології. «Авраам пошел, сам не зная куда идет. А если бы стал проверять – никогда бы не дошел до обетованой земли. Стало быть, проверки, оглядки – «свет» знания не всегда ведет к лучшему, как нас учили и учат думать», вважає Шестов (Афины и Иерусалим). Це розумів не лише Шестов, практично це зреалізував Григорій Сковорода, котрий не долучився до «стовпів неотесаних» - тогочасної богословської академічної еліти, а надав перевагу номадизму мандрівного філософа; добре розумів, що оманливу певність, – яку забезпечувала «богословська катедра» ніби науковими доказами і потребою в суспільстві, – насправді створював світогляд панівної ідеології.
Для теології полишення «оманливої певності» означає її прямування у справжню непевність «світу сего» і реальний світ життя Церкви як Містичного Тіла Христового, як «світу спасінного» а не релігії. На такий крок теологія може відважитись лише у випадку вибору на користь правдивої Мудрості. Євангеліє – непомильне вчення про життя у світі в умовах справжньої непевності. Відповідно, теологія, що «залицяється» до «когось» або до «чогось», особливо до «синів человічеських» та «кязів світу сего», не може претендувати на статус автентичної теології, Божої мудрості, така «теологія» – лише «релігійна ідеологія», «релігіє-знавство». Адже «все, что опирается не на силу Божию, не на опытное богопознание, есть человеческое, только человеческое», вважає Флоренський. «Ми ж говоримо про мудрість між досконалими, – не про мудрість цього віку, ані про мудрість князів цього віку, що загибають, але говоримо про мудрість Божу в тайні, закриту, що її Бог призначив перед віками нам на славу; її ніхто з кязів цього віку не спізнав» (1 Кор 2, 6-8).
Якщо теологічний пошук Бога, пошук реального живого досвіду Бога в Ісусі Христі відсторонить всі світські амбіції, праґматизм та утилітаризм екуменічного та міжрелігійного діялогу, тоді Бог несподівано, тобто попри наші сплановані очікування та сподівання, діятиме як неймовірна сила, котра оновить не лише теологічний дискурс, але й преобразить саме ставлення до людей, історичних подій і природних явищ. Адже «вера христианская имеет своим основанием не рассуждения, не объяснения, не доказательства, а прежде всего силу Божию... Сила Христова, действующая в христианине, есть не роскошь, а первая необходимость, и что о мощи, даваемой христианину, должно говорить не в переносном, а в подлинном смысле», зазначає Флоренський («Вопросы религиозного самопознпния»). Лише за таких умов теологія зможе повернутися у своє справжнє середовище, відновити своє справжнє екзистенційне призначення.
Одни із сучасних протаґоністів атеїзму та «атеологічної думки», французький філософ Мішель Онфрі (Michel Onfray) пише, що автентичний монотеїзм зародився серед пісків пустелі (див.: Traité d’atheologié. Physique de la métaphysique / Атеолоґічні трактати. Фізика метафізики, 2005), себто серед повної відсутності знаків Божої присутності. Саме в такому середовищі Авраам почув Божий голос та повірив ex audi (на слух) і це йому було зараховане за праведність.
Сучасний світ своєю відсутністю знаків Божої присутності теж нагадує пустелю. Отож, в умовах «секулярної пустелі», теологія має перспективу на розвиток як теологія слуху – уявлення про слух Бога як однієї з найважливіших властивостей Його «присутньої відсутності» у сучасному світі (див.: Проективный философский словарь, 2003). Ця тема є дуже близька до свідомості нашого часу, в якому мовчання Бога є «каменем спотикання» християнської віри. Бог мовчить, щоб слухати нас. У своєму слусі Він німий, щоб бути наповненим премудрістю із людських уст. Релігія після атеїзму не може притендувати на «всюдисущий голос». Всепоглинаючий слух – тепер її привілейований locus theologicus (місце теологічного дискурсу). Безбожництво бореться із Словом Божим, а Бог його перемагає Своїм слухом. У своєму мовчазному слуханні Він готує своє останнє слово, що прийде у есхатологічній славі судити цей світ.
Професор Анатолій Колодний помилився вважаючи, що присутність теологів у сфері впливів академічного релігієзнавства завдасть смертельного удару останньому. Якраз все навпаки. Коли теологи перестануть випрошувати у держави визнання та право на катедри в державних вишах, коли перестануть клячати перед державою, а клякнуть перед Богом – саме тоді християнська теологія становитиме потенційну небезпеку для академічного релігієзнавства та «освяченої» ним псевдотолерантного «мульткультуралізму» та «поліконфесіоналізму».
Історично, християнство почало втрачати свою силу після перетворення на державну релігію едиктом імператора Констянтина. В одному із своїх есеїв Йосиф Бродський зазначає, що поряд з легендарним оповіданням про навернення імператора Констянтина, існує більш правдива версія: імператор зрозумів, що він нічого не вдіє з християнами, які розгорнули таку систему харитативної взаємодопомоги та самоорганізації, що переросли у самодостатню, цілком незалежну структуру всередині Римської імперії; зважаючи на те, що кров мучеників лише побільшувала лави послідовників Христа, залишився лише один спосіб взяти християн під контроль – визнати їх як державну релігію (див.: Поклониться тени, 2006). Надати катедри державних вишів християнським теологам – значить зробии їх підконтрольними державі і позбавити їх творчої сили, котра приходить лише тоді, коли «все упованіє своє возлагаємо на Господа». God’s underground (Боже підпілля) – це природне середовище теології, sine qua non (головна умова) її існування.
Свідомий, цей шлях преважкий і ставить перед теологією в Україні низку проблем, в першу чергу практичного характеру. Адже праця вже розпочата, існують богословські заклади, що вишколюють не лише священиків, але і світських теологів. Що робити з армією богословів, за котрими держава не визнає навіть права на вищу освіту, змушуючи їх різними шляхами, правдами й неправдами виборювати це право? (Нещодавно Україну облетіла звістка, що о. Рафаїл Турконяк, провідний бібліїст України, розпочав навчання у Львівському університеті, бо освіта лауреата Шевченківської премії не задовільняє «високі державні стандарти».)
Як не парадоксально, однак саме теологія в цих обставинах мусіла б пригадати те, про що сама навчає: не лише про голос Божий в пустелі, але й про вихід з єгипетської неволі та труднощі що супроводжують на шляху в землю обітовану, а собливо про марність «упованія на синів человічеських», адже в «них ність спасенія». Коли втрачається надія на досягнення результату людськими засобами, тоді вступає в дію сила Божа. Марґінальне середовище, в яке виштовхує держава теологію і разом з нею християнство, насправді слід розглядати як привілейований простір свободи в якому зароджується самоорганізація й акумулюється творчий потенціал. Християнство ж зародилось на марґінах Римської імперії, – не на філософській катедрі Атени, а в яслах поблизу Єрусалиму. Quid ergo Athenis et Hierosolimus? (Що, отже, спільного між Атеною і Єрусалимом?), запитував колись Тертуліан. Лише у такому привілейованому, опозиційному до сучасної ліберальної псевдо-культури середовищі християнство і його теологія мають шанс стати «закваскою», невелика кількість якої пройматиме всі сфери життя суспільного організму, формуючи в ньому не «релігію», а Церкву – середовище «світу спасенного». А «релігією» нехай займаються «академічні релігієзнавці»...