Кожного разу, йдучи на роботу, я проходив мимо закинутого приміщення ще радянської їдальні. Воно знаходилося в центрі житлового масиву впритул до багатоповерхівки. Хтось його, видно, викупив, бо була зроблена спроба сучасного ремонту: поставлені нові пластикові вікна. На тому все й закінчилося, приміщення довго стояло без господаря. І от якось бачу — одне вікно розбите. Хоча не моє, але аж шкода стало — вікна величезного розміру, коштують недешево. А далі почалися дива: розбиті шиби з’являлися чи не щотижня. Через два-три місяці приміщення дивилося на людей лише порожніми рамами з жалюгідними уламками скла…
Кожного разу, йдучи на роботу, я проходив мимо закинутого приміщення ще радянської їдальні. Воно знаходилося в центрі житлового масиву впритул до багатоповерхівки. Хтось його, видно, викупив, бо була зроблена спроба сучасного ремонту: поставлені нові пластикові вікна. На тому все й закінчилося, приміщення довго стояло без господаря. І от якось бачу — одне вікно розбите. Хоча не моє, але аж шкода стало — вікна величезного розміру, коштують недешево. А далі почалися дива: розбиті шиби з’являлися чи не щотижня. Через два-три місяці приміщення дивилося на людей лише порожніми рамами з жалюгідними уламками скла…
Мимоволі згадав відому «теорію розбитих вікон» — я став свідком реальної дії цього цікавого феномену. У чому ж він полягає?
Теорія розбитих вікон
Цю теорію сформулювали Джеймс Вілсон і Джордж Келлінг у 1982 році. Відповідно до неї, якщо хтось розбив скло в будинку й ніхто не вставив нове, то незабаром жодного цілого вікна в будинку не залишиться, а потім почнеться мародерство. Іншими словами, явні ознаки безладу й недотримання людьми прийнятих норм поведінки провокують оточення теж забути про правила. Якщо на стіні з’явився якийсь напис чи графіті, і його не замалювали, згодом вся стіна буде розмальована. Якщо хтось безкарно пройдеться по газону, через короткий час там з’явиться нова стежка. Достатньо не прибрати кілька папірців чи порожніх пляшок — чекай там ближчим часом купу сміття. Якщо ж вести послідовну боротьбу з цими дрібними правопорушеннями, можна попередити більш серйозні порушення та злочини.
Класичним і яскравим прикладом реальної дії теорії розбитих вікон є історія з нью-йоркським метро. Рудольф Джуліані, який став мером Нью-Йорка в 1994 році, і новий комісар нью-йоркської поліції Вільям Браттон оголосили боротьбу з такими дрібними порушеннями, як графіті й безбілетники в метро, жебрацтво, бійки гумовими кийками й т. ін. Те, на що раніше не звертали особливої уваги, стало неприйнятним. Незважаючи на критику й насмішки, Джуліані послідовно боровся з «розбитими вікнами», у результаті кількість злочинів у місті скоротилося з 2200 до 1000 на рік, а жителі міста отримали чисте й безпечне місто, а також впевненість у здатності поліції справлятися не тільки з дрібними правопорушеннями, а й з важкими злочинами.
Українські вікна
А тепер дозвольте сказати неприємну річ: Україна — територія розбитих вікон.
Як це неприємно, але потрібно визнати, що це так. Ми звикли до сміття на вулицях та скверах, до розбитих доріг, до матюків на кожному кроці, до молодих людей з пляшками пива в руці, до нехтування правилами дорожнього руху як з боку водіїв, так і пішоходів… Перелік можна продовжувати до безкінечності. Так, ми можемо вголос обурюватися цим, але ніхто не збирається реально щось змінювати. Більше того, ми, обурюючись, самі робимо те, за що критикуємо інших. Серед українців популярною є фраза-виправдання: «А я що, біла ворона? Та всі ж так роблять!» Ще одним виправданням є: «А чого-то я маю цим перейматися? Є міліція, є відповідні служби, нехай слідкують за порядком». У нас, як правило, винні президент, прем’єр, депутати, чиновники, але не ми. Так, їхня вина є, але ніхто не знімав з нас особисто відповідальності за дотримання елементарних правил громадської поведінки.
Іншими словами, ми особисто причетні до цього хаосу та безладу в країні. Але ми не визнаємо цього з однієї причини: нам здається, що наш один камінчик, який ми кинули в бік уже раніше кимось побитого вікна, — це дрібниця, яка не варта того, щоб її обговорювати. Але якщо сотні людей кинуть по одному камінчику? І якщо сьогодні ми залишимося безкарні за маленький камінчик, на що наважимося завтра? Може, комусь здатися дивним, але часто причиною того, що хтось потрапляє у в’язницю за вбивство чи розбій, є те, що колись ніхто не притяг потенційного злочинця до відповідальності за цигарку, кинуту просто під ноги, чи папірець, викинутий з вікна автомобіля, чи за витоптані газони.
Що спільного з економікою країни та підлогою в під’їзді?
На початку 1990-х років, коли відкрилися залізні двері в західне суспільство, для нас багато чого в ньому було незвичним та дивним. Пригадую замітку одного журналіста, який, проживаючи в одному з багатоквартирних будинків Стокгольма, звернув увагу на те, як там мили сходи. Прибиральниці як такої не було, мешканці самі по черзі, а то й без черги, прибирали площу загального користування. Якось він побачив, як миє сходи його сусідка. Він ніколи ще не бачив, щоб хтось так ретельно «видраював» кожен квадратний сантиметр, кожну щілину, навіть там, де ніхто не бачить і де немає потреби прибирати. Робота, яку наша радянська прибиральниця робить за десять хвилин, тут робилася півтори години. Він пригадав, що й раніше ніколи не бачив жодного сміття, бруду чи поломки в будинку, і тепер зрозумів чому. Порівнюючи це з нашими радянськими під’їздами, він закінчив свою розповідь словами, які я пам’ятаю й досі: «Тепер я зрозумів, чому Швеція одна з найбільш розвинутих, багатих та соціально привабливих країн — тому, що там дуже ретельно миють підлогу в під’їздах».
Тепер я розумію, в чому проблема України — українці не вміють мити підлоги. Як і не вміють не смітити на вулиці, не їздити машинами по газонах, дотримуватися правил дорожнього руху, добросовісно та правильно будувати будинки, класти асфальт, лікувати хворих, вчити в школі дітей. Не вміють не давати з будь-якої нагоди хабарі, вирішувати справи не «по блату».
Тепер я розумію, чому чиновники та й держава загалом такі корумповані та нерідко злочинні. Бо ми, прості та, на перший погляд, добропорядні люди, дозволяємо собі дрібні правопорушення та байдуже ставлення до дрібних недоліків. Байдужість до сміття під ногами чи до лайки в автобусі породжує байдужість до більш серйозних злочинів. «Ну, всі ж так роблять, усі так живуть…»
Що ж, теорія розбитих вікон працює.
Розбиті вікна та святість
Коли ж говорити про цю проблему з християнської точки зору, варто зауважити, що саме з таких «дрібниць», як нам іноді здається, починається наша особиста святість. Ми ведемо серйозні розмови про біблійну святість, слухаємо правильні проповіді з правильно підібраними місцями Святого Писання щодо святості. Ми можемо пояснити з богословської точки зору, що таке святість. Більше того, ми можемо навішувати власні ярлики щодо оточуючих: «Отой чоловік — святий, а отой — ні». Ми знаємо, як повинна одягатися, що носити, що не носити «свята» людина, що читати, що дивитися, куди ходити. І в той же час у житті віруючих людей є величезна кількість «дрібниць», на які ніхто не звертає уваги, з якими звиклися, які сприймаються як належне. Християни спокійно можуть обманювати державу та оточуючих, приховуючи власні доходи, не декларуючи їх, і ще й вимагати державну допомогу. Спокійно дають хабарі, розраховуються за півціни з ДАІшниками за порушення правил дорожнього руху. Можуть не дотримуватися обіцянки, хитрувати в бізнесі, «кинути» при розрахунках.
Але навіть не це страшне. Страшне те, що подібні речі сприймаються як норма: «Ну, то ж усі так роблять, усі так живуть». Страшне те, що навіть у церквах ніхто на це не звертає уваги. Ви чули коли-небудь, щоб у євангельській громаді когось вилучили, скажімо, за плітку, за порушення правил дорожнього руху, за жуйки на богослужінні, за неповагу до старших, за хабар чиновнику? Та що там вилучили — про це навіть не говориться, це не вважається чимось крамольним. Ну, ніхто не оправдує подібних речей, але й карати також ніхто не спішить. На жаль, часто, крім одягу та щонедільного відвідування церкви, віруючі в звичайному, щоденному житті мало чим відрізняються від невіруючих. Такі ж малокультурні, неввічливі, звиклі до дрібних правопорушень, байдужі до «розбитих вікон» навколо, та й самі не проти кинути туди свій камінець…
Усе складається з дрібниць. Одне розбите й вчасно не засклене вікно провокує на подальші протиправні дії. Безкарність за дрібниці породжує більш серйозні порушення. Нехтування елементарними нормами поведінки в суспільстві опоганює святість віруючої людини. Християнин повинен бути зразком в усьому: як щодо дотримання заповіді «не вбий», так і щодо правил: «не сміти», «не ходи по газонах», «не давай хабара», «не перевищуй швидкості», «не обманюй покупця», «будь добросовісним працівником», «не халтур», «не пліткуй».
Дрібниці, скажете? Ні! Запам’ятайте: за першим розбитим і вчасно не заскленим вікном святості буде друге, третє… А в кінці — розграбована й знищена душа та опоганена особиста святість.
Закон совісті
Апостол Павло каже до Тимофія: «Будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості!» (1Тим.4:12). Святість християнина, попри її богословські визначення, має чисто практичний вимір. Вона повинна проявлятися без винятку в усьому: як у недопущенні «великих» гріхів, так і в дрібницях, із яких складається щоденне життя людини. Чому німці вважаються одними з найбільш законослухняних громадян? Бо там велику увагу приділять недопущенню дрібних правопорушень. Іноді ми глузуємо з їхніх «дрібних» законів, але вони є запорукою дотримання законів серйозних.
Про це казав Ісус. Передаю своїми словами суть Нагірної проповіді. Хочеш не чинити перелюбу? Не допускай хтивих думок. Хочеш не стати вбивцею? Не думай про брата погано. Хочеш не стати злодієм? Заплати за проїзд в маршрутці, навіть коли ніхто й не контролює. Ісус учить віруючих не просто дотримуватися певних офіційних правил, а й керуватися законом совісті. Християнин повинен жити й чинити згідно з чистим та святим сумлінням, яке ми отримали в момент народження згори. Святість, навіть у дрібницях, повинна стати нашою суттю, нашим внутрішнім вказівником. Якщо ми живемо в суспільстві, у якому не працюють державні закони, усе просякло корупцією, брехнею та насильством, — це не значить, що ми повинні підлаштовуватися під це беззаконня. Ми своїм чистим сумлінням повинні стати вище тих проблем. Тут повинна працювати наша совість. Але якщо ми йдемо на дрібні поступки, на компроміс, коли легковажно ставимося до дрібних «грішків» — спрацьовує «теорія розбитих вікон».
«Майте добре сумління, щоб тим, за що вас обмовляють, немов би злочинців, були посоромлені лихословники вашого поводження в Христі» (1Пет.3:16).
Стати світлом і сіллю для суспільства — першочергове завдання церкви. Прості люди не в змозі перемогти монстра державної корупції, беззаконня й загального морального та духовного розладу. Але це можна зробити, змінюючи себе та своє ставлення до ракових пухлин суспільства. У сучасних умовах Україні може допомогти правильна позиція віруючих — тих, хто люстрацію та зміни на краще розпочали з себе. Розпочали з дрібниць, прибравши свою вулицю, переставши обманювати один одного, навчившись ввічливості, добросовісному ставленню до своїх обов’язків. Коли ми будемо чорне називати чорним. Коли не будемо байдуже проходити мимо розбитих вікон. Коли відмовимося пристосовуватися до комфорту ціною компромісів. І тоді наше слово про спасіння в Ісусі Христі знайде відгук у серцях посоромлених грішників, які бачитимуть наше святе поводження у Христі.