«Росія – це той ворог, який ніколи не заспокоїться. Це імперська держава, яка буде завжди тиснути і давити. Наше завдання – цю імперію розвалити. Це важко. Але хіба ми колись вірили, що Радянський союз розвалиться? Чи Українська Греко-Католицька Церква вийде з підпілля і зможе нормально функціонувати? – Ми ніколи так не думали. Але це сталося. Ми забуваємо про момент зв’язку з Богом, і дуже покладаємося на допомогу Заходу, на зброю. Але якщо довіримося Богові – Він допоможе», – Михайло Бонис, військовослужбовець, випускник УКУ.
Джерело: УКУ
Михайло – військовослужбовець, командир взводу безпілотних авіаційних комплексів, позивний – «Бук». До початку повномасштабного вторгнення росії на територію України працював у Центрі Шептицького УКУ, у підрозділі, який займався культурними проєктами, та в Деканаті студентського життя. Випускник Філософсько-богословського факультету УКУ і Бізнес-школи УКУ. Батько двох дітей. З початком великої війни приєднався до Збройних Сил України.
Михайло воював у 125-й бригаді Територіальної оборони у складі роти контрдиверсійної боротьби. Пройшов багато гарячих точок війни, брав участь у обороні Бахмута. Зараз займається аеророзвідкою – керівник підрозділу, який практично весь час перебуває на нулі.
Команда УКУ зустрілася з Михайлом під час експедиції проєкту «Малі історії Великої війни» на Схід. Говорили про оборону Бахмуту, складнощі служби, фізичну підготовку і її важливість, присутність Бога на війні та потребу капеланів і психологічного супроводу бійців.
— Михайле, розкажи про свій шлях до війська.
— Зараз я є командиром взводу безпілотних авіаційних комплексів. Це новий підрозділ, який був створений у липні 2024 року. До того, понад рік був командиром розвідувального взводу в 219-му окремому батальйоні. А починав із 125-ї бригади Територіальної оборони у складі роти контрдиверсійної боротьби.
Спочатку нас набирали як «спортсменів», ми виконували дрібні завдання на Заході України. Ми з хлопцями вирішили, що нам таке не цікаво, бо прийшли добровольцями і хочемо щось зробити суттєве – всі перевелися в розвідку у 219-й батальйон, який базувався на Харківщині. Відтоді так і працюємо.
— Хто є твоїми побратимами і посестрами? Чи є у вас спільні цінності?
— Спільні цінності можна формувати, бо є загальнолюдські цінності, а є – в кожного свої. Зі мною служать різні люди – індивідуалісти, сильні, яскраві, складні – тому треба вміти з ними працювати.
Є хлопці з Луганська, з Донеччини. Мій досвід навчання в семінарії допомагає зрозуміти людей, їхню людську природу, і звести їх разом.
Моя права рука – побратим «Каспер». Чому Каспер? – Бо його не видно ніколи. Він сам айтівець, дуже самозарадний, але закрита в собі людина, яка назовні не комунікує ні з ким. Натомість технологічні моменти зробить ідеально. Найкращі антени, прошивки, які треба виставити, навести – він це зробить, і все буде найкраще. У Бахмуті були наші перші польоти і там нас накрили мінометами – старлінк перебили, «Каспер» вибіг швиденько, все скрутив, і ми далі підняли «пташку».
Тож, комунікацію у підрозділі з людьми я беру на себе, але технологічні всі штуки закриває «Каспер».
— Пригадай напрямки, бої, які вдалось пройти. Що було найскладнішим?
— Спочатку працювали на Харківщині, на кордоні навпроти Бєлгорода. Ми знали, що регулярно раз на тиждень буде мінометний обстріл, час від часу щось прилетить і треба знайти укриття, прикрити мінування, вийти в сіру зону, здобути якісь дані – це був «розслабон». Після того нас перевели в Бахмут – там було досить важко. Бахмут був найскладнішим.
Зима, січень 23-го року [битва за Бахмут, коли російська армія посилила штурм на місто, – ред.], ми не були психологічно готові до того, що нас чекало. Ми не мали ні сил, ні засобів для того, щоб працювати у Бахмуті. Зазнали дуже великих втрат, багато хлопців загинуло, багато зникли безвісти. Один бій міг тривати кілька діб: сильні обстріли, атаки, контратаки. Часто творився хаос, свої своїх накривали артилерією, командування було не зовсім готове, бувало нам давали істеричні команди по рації: «Ідіть і вбийте їх, контратакуйте».
Відчувалася постійна напруга, не було можливості розслабитися, відпочити, було холодно. Нас атакували «вагнерівці» [ПВК «Вагнер» – російська військова структура, до складу якої входять найманці, – ред.]. Вони йшли – ми їх клали, а вони продовжували йти. Стало зрозуміло, що потрібна якась тактика, стратегія, треба придумувати якісь варіанти, щоб вижити і відбити атаку.
Тоді я працював на позиції «Бандера» – це була територія шиномонтажу. Ми зробили собі там пункт спостереження на висоті п’ять-шість метрів. Кожен з нас там жив добу, а спускався лише на дві години поспати.Одного разу хлопчина зачепився за гілку і висів там поки його не зняли. Адже зима, на ньому БК [бойовий комплект, – ред.], бронежилет, купа всього – він завис і вже просто сили не мав вивернутися і злізти звідти.
Ми перебували в Бахмуті до двох місяців, втрати нашого батальйону були вкрай великі. Нам, фактично, пощастило, бо нас вивели звідти, а інші підрозділи залишилися, і їх стало ще менше, ніж нас. Ми чудом встигли вийти, перемерзли всі, було багато травмованих. Я зірвав собі спину, бо відчергував, відвоював, потім евакуацію проводив і треба було ще «БК закидувати»; ящики величезні носити.
Після Бахмуту нас перевели на Сіверщину в місто Сіверськ, там під час штурмів теж багато загинуло наших хлопців.
— За свідченнями військових, у Бахмут кидали дуже багато підрозділів, які не знали, що таке міський бій, були не готові, не знали як діяти, скупчувались, робили хаотичні дії. Чи були готові ви до такого бою у польових умовах, чи швидко зорієнтувалися, як діяти в місті?
— Ми потрапили в розвідку. До розвідувального відділення додали окреме відділення і я був його командиром. У нас не було досвіду боїв загалом і наш батальйон не був готовий до того, але мені здається, що і наша армія не була готова до Бахмуту. Створився міф про фортецю Бахмут.
Ми – ТРО [Сили територіальної оборони, – ред.], нам дали величезну ділянку, без налагоджених зв’язків, з іншого боку від нас стояли НГУ [Національна гвардія України – ред.], з іншої сторони – ще хтось, з ким ми не мали контакту. Мені перший раз показали на карті точку і сказали: «От ти йдеш сюди, там кілька кілометрів треба пройти, і ти маєш зайти на наші позиції». Ми йшли-йшли і вийшли просто на позиції «НГУшників». Заскочили до них в окоп і хлопчина, який там був налякався – автомат на нас наводить; ми налякались, бо не знали хто це є. Частина позицій там уже була захоплена росіянами – і ти не знав куди йти. В такому хаосі треба розуміти, що ми несемо масові втрати через некерованість ситуації. Не було чіткого командування. Коли є наказ тримати позиції – всі тримали, потім не було кому тримати, тоді здаємо позиції.
Мій командир у Бахмуті під час бою витягнув одного пораненого хлопчину, другого і пішов сам відбивати позицію. На жаль, його розстріляли з кулемета. Ми не могли забрати його тіло, бо просто не було можливості підійти. Там засіло кілька російських кулеметників і крили цілу вулицю. Вважаю, його вчинок був мегагероїчним, він зараз числиться зниклим безвісти, бо нам так і не вдалося забрати його тіло.
Багато тіл наших воїнів росіяни заміновували, тобто коли ми приходили, аби забрати тіла побратимів, бачили, що вони заміновані і розуміли, що не маємо можливості їх розміновувати. Тому залишали їх там. У нашому списку десятки людей зниклих безвісти, знаємо, що вони загинули. А їхні рідні часто надіються, що хтось з них ще повернеться, перебуває десь в полоні.
— Як ти переживаєш втрати на війні побратимів, друзів, знайомих?
— Втрати – це найважча річ, яка є на війні. Я не мав жодного відношення до війни, закінчив Філософсько-богословський факультет в УКУ, навчався в семінарії, у Бізнес-школі УКУ; я розумів, що моє завдання – переображувати цей світ – від образу до подоби (за Іринеєм Ліонським – ред.). Я робив це через освіту, культуру. Прийшовши в армію, розумієш, що в тебе зовсім інші засоби, через які мусиш діяти. З часом втягуєшся в це все, береш на себе відповідальність за інших людей.
Пам’ятаю хлопчину 20-ти років, позивний «Студент» – Олексій; ми разом жили в кімнаті. Мені 40, йому – 20; він міг бути моїм сином. От тільки-що ти з ним працював, готував їсти, сварив за непомиту пательню, а ввечері прилітає ФПВ-дрон і мені дзвонять хлопці і кажуть: «Студента» нема…
Командир повинен винести тіло свого бійця сам – це його місія. Ти йдеш за ним, шукаєш, а там дощ – розумієш, що вибух був великий – просто збираєш його частини тіла…, бо треба буде передати щось рідним. Його рідні дзвонять до тебе, плачуть… А ти маєш їм пояснити що сталося. У них істерики… І в тебе самого істерика…
Зі всіх сторін видзвонюють: «Що там в тебе робиться?». Дзвонить «речовик» [сержант з матеріального забезпечення, – ред.], бо треба списати майно. Треба також продумати місію, стратегію, як тіло витягнути і як замінити людей на цю позицію, адже завдання ніхто не скасовував.
Це все в тебе в голові і ти розумієш, що тобі дуже погано, але відкладаєш свої хвилювання на потім: «Я собі пізніше буду це переживати, а зараз всі розгублені, треба роздати завдання». Якщо ти цього не зробиш, то всім буде дах зносити. Потім – довго-нудно горюєш, переживаєш, згадуєш: «”Студент” загинув»…
На війні весь час зустрічаєшся з втратами. Мені ці люди часто сняться: з ними розмовляєш, працюєш, переживаєш за них. З однієї сторони, це плюс, бо ти ніби далі маєш якийсь зв’язок з полеглими.
— Що допомагає заспокоїтися, почерпнути енергію?
— На війні немає можливості кудись піти. Просто є розуміння, що Бог має якийсь задум щодо тебе. Мені простіше, бо в мене богословська освіта, я вірю, тож мені легше переживати складні моменти. Я розумію, що життя не закінчується тут, що Бог дасть сили завжди. Він не дасть тобі такого хреста, що тебе завалить і примне. Ти маєш можливість тягнути свій хрест, бо з тобою завжди поруч Бог. Він проявляється в різний спосіб, скільки разів було таке. До прикладу, було так, що нас накрили пакетом градів, і ти кричиш до своїх: «Швидко в підвал», адже ми без антен працювали і просто орієнтувалися на поверхні. Побратим побіг у підвал, а ти біжиш і думаєш: «Треба забрати дрони», адже це майно. Якщо дронів не буде, не зможеш працювати. Вибігаєш за дронами, і тут прилітає, вибуховою хвилею просто підіймає і заносить. У польоті залітаєш в той підвал. Так я отримав контузію. Прилетіло в мене за спиною за 3 метри в сарай – від будівлі нічого не лишилось. Від мене би теж нічого не мало лишитися, але я залетів прямо в погріб. Впевнений, що це не випадковість.
Таких багато випадків. Важливо, аби було розуміння, що ми зараз виконуємо важливу місію – захищаємо свою країну. Я хочу, щоб мої діти жили в Україні. Моя бабця була зв’язковою в Українській повстанській армії (УПА) і виховувала мене так, що за Україну можна вмирати, терпіти, треба працювати. Для мене це нормально: війна почалась, ну окей, будемо працювати.
Для мого ментального здоров’я важливий спорт. Якщо я потренувався – стає легше фізично. У мене у взводі всі хлопці також займаються спортом. Пояснюю їм – якщо в тебе не буде здоров’я, ти швидко втомишся, будеш мати травми, або не зможеш гексакоптер [різновид дрона – ред.] піднімати, БК носити. Просто не зможеш нормально функціонувати.
— Що тебе мотивує і демотивує?
— Військові – дуже прямолінійні, в них все дуже чітко за правилами. Основна мотивація чому я тут – відповідальність за людей. Я не хочу потім виносити бійців і пояснювати батькам…. Краще нехай в мене будуть 300 [поранення, – ред]. А як загине – то дуже важко.
Демотивує багато чого, але то ж людська природа така, – ми всі помиляємося.
— Як ти бачиш закінчення цієї війни?
— За якийсь період ми змушені будемо сісти за стіл переговорів, питання в тому – з чим сідати. Наше покоління б’ється, щоби нашим дітям не довелося через 10-15-20 років оце все терпіти, бачити. Дивлюсь по своїх дітях, вони все-таки живуть у набагато кращих умовах, ніж були у мене. Мені не так важко бути в окопі чи переїжджати постійно, як молоді зараз; їм набагато важче адаптовуватися, бо вони звикли до комфорту.
Росія – це той ворог, який ніколи не заспокоїться, бо він ментально такий; це імперська держава, яка буде завжди тиснути і давити. Нам треба Росію якось розвалювати. Це буде важко, але хіба ми колись вірили, що Радянський союз розвалиться? Чи що Українська Греко-Католицька Церква вийде з підпілля і зможе нормально функціонувати? Не думали. Але сталося якось. Ми забуваємо про момент зв’язку з Богом, дуже покладаємося на допомогу Заходу, на зброю, але якщо ми довіряємо Богові – Він допомагає.
На фронті зараз є потреба близько у 40 капеланах, їх просто немає. Коли я був у відпустці, то приїхав в семінарію і мав зустріч з усіма семінаристами. Я їм сказав: «Хлопаки, як ви собі уявляєте своє служіння? – Прийшли в семінарію, хочете бути пастирями, служити, – ну то дивіться, є понад мільйон людей, які служать і про Бога не чують. Розумію, що ви хочете на Львівщині служити, бо тут класно, але там [на Сході] люди вмирають».
— Як робота капеланів чи розмови з капеланами допомагають військовим?
— В армії є офіцер з морально-психологічного забезпечення, але він десь далеко і займається якимись папірчиками, тобто він часто не працює з бійцями безпосередньо. Часто командир бере на себе це завдання і має дбати за те, щоб в нього було все окей у команді, розрадити чи допомогти бійцеві. Саме тут капелан багато міг би допомогти. Коли виходимо на позиції, то є висока ймовірність уже не повернутися. Думаю, було би добре і легше, якби ми мали духовний супровід. Навіть атеїсти, коли потрапляють під обстріл, починають молитися. У такі моменти хочеш вірити, що є щось більше, що захистить і допоможе.
— Як змінюється образ ворога?
— Ворог – це загальне зло, з яким треба боротися. Росіяни – люди, які прийшли тебе вбивати, нищити, плюндрувати твою землю, твоїх людей. Якщо вони будуть мати можливість, то убʼють тебе і не тільки тебе. Я не маю так багато ресурсу, щоб їх ненавидіти, я не готовий плекати свою ненависть, бо маю дуже багато всього, що треба зробити.
— Чи змінила тебе війна?
— Я дуже сподіваюсь, що якісь внутрішні зміни не відбулися, а далі буде видно. Психологи, які досліджують війну, говорять, що 45 днів на бойових призводять до незворотних змін у психіці людини.
— Чи тригерить тебе цивільне життя?
— Тішуся, коли зайду у Facebook і бачу, що в когось є можливість жити нормальним життям, бо ми для того тут стоїмо, щоб хтось нормально міг жити.
З іншої сторони, розумієш, що може все змінитися. З частиною людей важко спілкуватися, бо коли тобі пишуть «Привіт. Що там? Коли це вже закінчиться?», то ти думаєш: «А скільки і що ти зробив для того, щоб це закінчилося?». Треба бути готовими до того, що може бути гірше і кожному включатися.
Однак є велика частина людей з цивільного життя, які розуміють мене, це близькі по духу люди, по цінностях, і приємно з ними спілкуватися – наприклад, деякі люди з УКУ. Розумієш, що це та близькість, ти маєш приємні спогади – це тримає і багато значить для мене.
— Які маєш плани після війни?
— Думаю, мрію, вірю, що колись це все закінчиться. Дуже хочу побути з сім’єю, я з ними не набувся, стільки часу пропускаю. Розумію, що я втрачаю…
Хотів би працювати.
Частина хлопців пішла з армії, але ми з ними зустрічаємося. Розумію, що їм важко зараз адаптуватися у цивільному житті. В армії простіше, бо тобі дають завдання, де все розписано, а в тилу треба самим приймати рішення. Важливо працювати з ветеранами, в нас їх буде дуже багато.
Розмовляла: Леся Владимиренко
Оператор – Петро Дідула
Текст: Ірина Василик, Вероніка Саврук
Монтаж відео: Андрій Папайло