Джерело: Радіо Свобода
10 серпня очільник РПЦ патріарх Кирило офіційно привітав Олександра Лукашенка з перемогою на виборах президента Білорусі. Відразу потому своє «сердечне вітання» оприлюднив екзарх та керівник Білоруської православної церкви митрополит Павло. Це викликало обурення в білорусів, вони ініціювали відкритого листа до Павла, а також організували спільну хресну ходу з католиками та протестантами. Згодом митрополит Павло вибачився за передчасне привітання Лукашенку, а його прессекретар заявив, що єрарх обурений побиттям людей. Шлях від любові до ненависті пройдено за 4 дні. Проте не все так просто.
Виступ глави Білоруської православної церкви митрополита Павла 14 серпня 2020 року
Важко повірити в те, що митрополит Павло здійснив кардинальну зміну світогляду за 4 дні. Скоріш за все, він зрозумів свою помилку у стратегічних комунікаціях і спробував її виправити. Ця помилка полягає у наступному. Керівники православних церков занадто відірвані від народу і занадто близькі до влади. Вони не відчувають проблем, якими живе суспільство. Це призводить до того, що вони й допускають такі заяви та вітання.
Стимул «любити Лукашенка» призведе лишень до реакції – «не любити РПЦ»
Віряни справедливо обурюються і поступово починають відвертатися від цієї церковної юрисдикції. У Московському патріархаті не розуміють, що самі провокують людей полишати лави РПЦ. Московський патріарх Кирило не розуміє, що його патріарший стимул «любити Лукашенка» призведе лишень до реакції – «не любити РПЦ».
Це перша проблема. Друга полягає в тому, що єрархи діють примітивними методами. Таке враження, що якщо патріарх привітав Лукашенко з перемогою, то всі православні, не роздумуючи, повинні це визнати і прийняти Лукашенка президентом. Але це так не працює. Більше того, якщо людина бачить відверту брехню, а результати виборів у Білорусі якраз цим і є, то вона зневажатиме тих, хто цю брехню захищає.
Однак схоже, що здогадуватися про цей «складний механізм» почав митрополит Павло. Він, що називається, почав тримати ніс за вітром. Але все одно протестні настрої лишень збільшуватимуться, а от позиція Московського патріархату не факт, що встигатиме за нею. На це ще й накладається позиція Кремля, озвучена через федеральні ЗМІ. Вона проста – протестувальники це зло, а силові структури забезпечують порядок. Тобто вони ставляться до білорусів зараз так, як до українців зимою 2013-2014 років. Роздратування зростатиме, рівно як і ментальна прірва, а отже питання білоруської автокефалії вже найближчим часом підніматиметься у публічному просторі.
Православні у Білорусі мають усе необхідне, аби здобути автокефалію. Білоруси разом із українцями століттями належали до давньої Київської митрополії. Найдавніші білоруські єпархії – Турово-Пінська та Полоцька вже з початку ІІ тисячоліття підпорядковувалися київській кафедрі. У період становлення Великого князівства Литовського, у XIV–XV століттях ми тимчасово були роз’єданими в рамках Галицької та Литовської митрополій. Але після того, як Московська церква пішла у розкол, Вселенський патріарх Григорій ІІІ реорганізував православ’я у Великому князівству Литовському і постала митрополія Київська, Галицька і всієї Русі. Причому митрополичими осередками були Київ, Новогрудок у сучасній Білорусі та Вільнюс. Так було до 1686 року, коли ця велика митрополія була анексована Московським патріархатом.
Та ось 2 роки тому, восени 2018-го, Вселенський патріарх Варфоломій скасував той акт, яким ця митрополія передавалася в управління Московському патріарху, а отже не тільки Україна, а й Білорусь має право на власне автокефальне буття.
Окрім цього, згадка і натяк на автокефалію Білорусі міститься ще в одному церковному документі – Томосі про автокефалію Польської Церкви (1924 рік).
«Відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами» – йдеться в документі.
Під «Литвою» тут вочевидь мається на увазі Білорусь. Адже, у Великому князівстві Литовському православними були саме білоруси, у той час, як литовці на 90% були і є римо-католиками. Окрім цього, етнонім «литвин» застосовувався до білорусів, у той час, як литовців називали «жематійцями» або «аукштайтами».
Церква Білорусі повинна мати власну автокефалію. Така автокефалія була би вигідна Православній церкві України
А отже, якщо Київська митрополія має свою автокефалію, та одна з двох її складових частин – Церква Польщі має свою автокефалію, то логічно, що і друга її складова частина – Церква Білорусі повинна мати власну автокефалію.
Така автокефалія була би вигідна Православній церкві України (ПЦУ). Це було би встановленням історичної справедливості. Частина Київської митрополії, що спочатку була в її складі, а тепер має автокефальний статус. А не у складі Московського патріархату, що її анексував. До того ж Православна церква Білорусі, вірогідно, першою отримала би визнання саме з боку ПЦУ, у той час, як РПЦ розповідала би про «білоруських розкольників». Це зробило би дві церкви союзниками на міжправославній арені і допомогло відстоювати власні церковні інтереси.
«Православна Церква Білорусі має ті ж самі підстави та право просити Матір-Церкву про Томос, коли на те буде її бажання», – зазначив у своєму звернення до білорусів глава ПЦУ митрополит Епіфаній.
Формально шлях білорусів до томосу відкритий. Питання у волі та бажанні. Простіше кажучи, чи є кому давати майбутній томос? У наших північних сусідів немає такого різноманіття православних церков, які були в Україні. В них просто не існує альтернативи Московському патріархатові. Білоруська автокефальна православна церква (БАПЦ) – не визнана структура, яка має мізерну кількість парафій та послідовників, і то головним чином за межами Білорусі, в еміграції.
Ситуація в Білорусі дещо нагадує Чорногорію. Там теж тотальне домінування іноземної церкви – Сербської. Чорногорія мала досвід автокефального буття і була незалежною до утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Там існує альтернативна Чорногорська митрополія, не під сербами, але вона малочисленна та маргінальна. У Подгориці є політична воля, але президент Джуканович нічого не може зробити, оскільки це не підтримується широкими верствами населення.
Допоки в Білорусі сам народ не захоче автокефальної, незалежної від Москви церкви, цього не вдасться зробити жодному з політиків
Отже, допоки в Білорусі сам народ не захоче автокефальної, незалежної від Москви церкви, цього не вдасться зробити жодному з політиків. Наразі ще не видно яскраво артикульованого бажання «Геть від Москви».
Білоруси сперечаються, чи їм нормально називатися Білоруським екзархатом РПЦ чи варто таки іменуватися «Білоруська православна церква». У Росії вважають, що достатньо і першого варіанту, а національно свідомі білоруси обстоюють другий варіант. Тобто вони навіть не мають того рівня, який є в їхніх українських колег із Московського патріархату!
Але вони лише на початку власного шляху. У нас восени 2013 року за митрополита Володимира (Сабодана) УПЦ (МП) вважалася українською церквою та навіть підписувала звернення на підтримку європейської інтеграції, коли колишній президент Янукович розвернув зовнішньополітичний курс країни на 180 градусів.
Ми вважали, що такою і повинна бути українська церква. Ми не вірили в те, що вона підтримає анексію Криму чи війну на Донбасі, виправдовуватиме російських найманців та відмовлятиметься відспівувати загиблих українських військових. І в січні 2014 року ми точно не думали, що в січні 2019 року в нас буде томос, виданий Вселенським патріархом. Білоруська церковна історія лишень починається і ніхто не скаже, якою вона буде, скажімо, років через п'ять.