Православні церкви часто проходили складний шлях, аби набути повної самостійності. З огляду на останні події, ця тема набула неабиякої актуальності. Про процес набуття автокефалії Радіо Свобода поговорило з істориком церкви Іриною Преловською.
Православні церкви часто проходили складний шлях, аби набути повної самостійності. З огляду на останні події, ця тема набула неабиякої актуальності. Про процес набуття автокефалії Радіо Свобода поговорило з істориком церкви Іриною Преловською.
Учасники хресної ходи «За єдину помісну церкву» з нагоди 1030-річчя хрещення Русі-України. Київ, 28 липня 2018 року
– Православні церкви часто непросто йшли до того, аби набути повної самостійності, здобути автокефалію. Та ж Московська церква у 1448 році стала автокефальною в односторонньому порядку. І до того, щоб її автокефалію визнали, вона йшла понад 140 років.
– Актуальність цієї події зумовлюється тим, що нещодавно сталось на синоді у Російській православній церкві у Мінську. Тому що події повторюються мало не один в один.
Невдовзі після того, як відбулася Ферраро-Флорентійська унія у 1439 році, митрополит київський Ісидор повернувся не до Києва, як мав, а до Москви і московському князеві Василю Темному вручив грамоту за підписом папи Римського Євгенія IV. Цей документ справив на московських православних таке враження, що вони Ісидора двічі ув’язнювали, поки він не втік за кордон.
Після цього з переляку, що нічого страшнішого за унію з Римо-католицькою церквою бути не може (а незабаром після 1448 року ще й османи захопили Константинополь), у Москві вирішують: якщо весь світ збожеволів і центр православ’я всесвітнього з Константинополя впав, через їхні гріхи, то тепер осердям всесвітнього православ’я стане Москва, яка буде до смерті твердо виявляти «твердость в вере».
На думку московських богословів і істориків, такі дії виправдали себе не на сто, а на двісті процентів. Адже, замість перебувати в ізоляції й занепадати, вони вигадали теорію «Третього Риму». І в підсумку, в 1589 році під час візиту Константинопольського патріарха Єремії ІІ до Москви, вони отримують п’яте місце у диптиху вселенського православ’я і стають Московським патріархатом.
– Тобто через понад 140 років ця історія дійшла до логічного завершення: Константинопольський патріарх висвятив першого Московського.
– У тому й справа. Й офіційна історія Російської церкви митрополита Макарія Булгакова розповідає про це у мажорно-піднесених тонах. І мені здається, що сьогодні це слугує для них підставою вважати, що вони роблять не гріх і помилку, самоізолюючись від світу й тим більше оголошуючи Константинопольський патріарх не чинним і гріховним, а, навпаки, очікують великого піднесення морального, через те, що вони від’єднуються від схизми, гріха й зради.
– Коли я досліджував питання автокефалії і нових патріархій, мене найбільше вразила історія з життя Сербської православної церкви. Там у певний період скасували патріархію. Але потім сербський хлопчик, якого забрали у яничари, став великим візиром Османської імперії Мехмед-пашею Соколовичем. Але він не забув родичів. Його чи то рідний брат, чи то двоюрідний – Макарій Соколович – був священиком. Мехмед-паша, маючи вплив на Константинопольського патріарха, домігся, щоби той висвятив нового патріарха Сербської церкви, яким став Макарій Соколович.
– В українців дещо однобоке уявлення про яничарів. Вони утворювалися не тільки шляхом захопленням у полон. Це був і варіант для християнських дітей-сиріт, хлопчиків – шанс дістатися величезних успіхів.
– Зробити таку приголомшливу кар’єру. Стати великим візиром в Османській імперії було дуже не просто.
– На це й був орієнтований інститут яничарів: безрідні хлопчики ладні були війною здобувати собі кар’єрний успіх.
Утім, повернімось до церковної історії. Найбільш цікавими виглядають історії Грузинської, себто Іберійської, та Болгарської церков, які мали автокефалії ще у першому тисячолітті.
Грузія попросила російського протекторату в царя Олександра І для захисту від перських набігів у 1806–1811 роках. Нібито Грузія, як за Богдана Хмельницького Україна, потерпала від ворогів, які загрожували знищити цю країну.
Утім, росіяни швидко підпорядкували собі останнього грузинського царя. А його молодший брат іще за життя батька був проголошений католікосом-патріархом Іберійської церкви, маючи всього 25 років.
Коли прийшли російські війська, вони зіштовхнулись із проблемою: що робити з автокефальною Іберійською церквою, яка ще з IV століття входить в усі диптихи вселенського православ’я?
Спочатку вони з 13 грузинських єпархій створили дві. Причому було сказано, що ніякої автокефалії бути не може.
Тим часом молодого католікоса Антона запросили у Санкт-Петербург нібито для консультацій. Він там побув і несподівано помер через рік, не повертаючись додому.
Грузини ледь не повстали через такі дії. Тоді їм зробили чотири єпархії й спеціальну грузинську синодальну контору, а потім до початку ХХ століття ніяк не могли нагнути до кінця, щоб вони забули про свою автокефалію.
– Тобто патріарх помер, а нового не обрали?
– А ви вже входите у синодальний устрій (у 1721–1917 роках на чолі православної церкви в Російській імперії стояв не патріарх, а урядовий орган, Святіший синод – ред.) – які патріархи?
Це підпорядкування відбулося з такими ж залякуваннями, як це трапляється зараз там, де вступає у права РПЦ на місці колишніх церковних утворень. Усе попереднє знищується, особливо документація, а вам проголошується, що ви відповідна частина РПЦ і мусите підлягати церковно-адміністративному устрою.
– Як Грузинська православна церква повернула собі автокефалію?
– О, це така історія! Два вихованці Київської духовної академії – Лонґіноз (Окропірідзе – ред.) і Кіріон у чернецтві (в миру Ґіорґі Садзаґлішвілі – ред.), самі грузини – стали єпископами. І коли настав 1917 рік, вони під приводом відродження Грузинської церкви спровадили митрополита Платона, який категорично відмовився вивчати грузинську мову і переходити на грузинське богослужіння. То він втік до Петрограда, бо був неспроможний із ними домовитися.
Але Кіріона ІІ, якого проголосили католікосом-патріархом у 1917 році, несподівано після богослужіння зарізали прямо у храмі в 1918-му. Відтак його сподвижник Лонґіноз став католікосом-патріархом (під його чернечим іменем як Леоніде II – ред.), щоправда, самопроголошеним із точки зору Московського патріархату (так само і з погляду Вселенського патріархату – ред.). Між іншим, саме до нього звернулися потім представники майбутньої Української автокефальної православної церкви, намагаючись отримати висвяту, але там трохи не так пішло.
Друга історія так званої Болгарської схизми 1872 року. Вийшло так, що Константинопольський патріарх не погодився з рішеннями предстоятеля й керівництва Болгарської церкви, проголосив анафему для всіх. І вони трималися дуже довго у цьому протистоянні, тому що там виникає проблема етнофілітизму – що важливіше у церкві: національне, християнське чи власне православне?
Виходить так, що найголовніша проблема у стосунках з Російською православною церквою – коли вона повністю приховує те, що стосується національного, кажучи, що у православної церкви національностей немає. Хоча мова богослужіння буде російська.
– А чим завершилося між Болгарією та Константинополем?
– Це дуже цікаво, але усі подробиці поки що не відомі.
– Тобто – невідомі? То було аж у ХІХ столітті, а тепер уже ХХІ.
– Докладно описані їхні стосунки, як болгари мужньо трималися, як тримався болгарський уряд, обстоюючи те, що у Болгарії мусить бути автокефальна Болгарська православна церква.
Історик Української православної церкви Іван Власовський у книзі, присвяченій канонічному устрою, пише, що ніколи і ніде жодна церква-матір спокійно і просто не відпускала свою церкву-дочку, та ще й надаючи їй автокефалію. Завжди виникали перепони. З миром ніколи й нікого не відпускали.
А ця історія завершилася 1945 року втручанням радянських спецслужб, які, формуючи пояс радянських сателітів навколо СРСР, несподіваним чином владнали цю ситуацію. Тоді були зняті усі ці прокляття й анафеми, і Болгарська автокефальна церква почала існувати далі.
– А як вони домоглися, щоб Константинополь зняв анафеми?
– А я не знаю.
– Чому ж ви тоді кажете, що це саме радянські спецслужби зробили? На підставі чого?
– Це сталося у 1945 році. А визнання автокефалії невизнаної доти Грузинської церкви у 1943 році (Московським патріархатом; Вселенський патріархат визнав її нову автокефалію 1990 року, теж іще за радянських часів – ред.) також сталася за невідомих причин, це не афішується й не публікується.
За тих самих обставин відбувається втручання СРСР у справи польської автокефалії. У 1948 році було інспіровано рішення Московського патріархату, де синод, розглянувши питання польської автокефалії, ухвалив надати їй автокефалію документами, які ніколи ніде не згадувалися, не публікувалися (цього рішення також не визнав Вселенський патріархат, який сам надав Польській церкві автокефалію ще 1924 року – ред).
Навіщо Радянському Союзові було розв’язувати попередні скандальні або конфліктні ситуації, надаючи автокефалії у соціалістичних або просоціалістичних країнах? Це ніде не пояснюється, просто у всіх джерелах констатується факт: так сталося.
– До речі, Польща – це традиційно католицька країна. А як там виникла православна та ще й автокефальна церква?
– Наступного року буде річниця утворення Речі Посполитої в 1569 році внаслідок Люблінської унії. Тоді Велике Князівство Литовське, де була більшість православних, поєдналося з короною Польською, де більшість була римо-католиками. І виникла мішана держава, де були вже мільйони православних українців і білорусів.
Спочатку намагалися утворити унійну церкву у 1596 році, але православні залишилися при своїй думці. Майже утворили під омофором Константинопольського патріархату у 1791 році самостійну автокефальну митрополію польську. Тоді був Пінський собор українців і білорусів. Але Росія під приводом захисту православних ввела свої війська.
– Тоді якраз відбулися три поділи Польщі.
– Вони відбулися внаслідок. І проект Константинопольського патріархату на польських землях для православних виявився знищеним військовою російською силою. Після цього настала російська синодальна доба для цих людей. Коли Польща відродилася у 1918 році, постало те саме питання: що робити з православними українцями й білорусами? Тоді їх було понад два мільйони, за підрахунками українських парламентарів у польському Сеймі.
У 1922 році почалися перемови з Константинополем, які увінчалися успіхом, попри те, що змінилося аж чотири Вселенські патріархи за цей час. Синодальний канонічний томос підписаний 13 листопада 1924 року, а привезли його з Константинополя аж у вересні 1925 року в кафедральний собор у Варшаві й урочисто вручили. І ця церква називалася Польська автокефальна православна церква з 1924 року.
Попри пресинг та намагання більшовиків знищити російське православ’я, московські патріархи й місцеблюстителі до останнього наполягали на тому, що це не канонічна автокефалія, яку не треба визнавати. У 1948 році вони свого досягли. Ми не знаємо усіх обставин, але знайшлося листування служб безпеки у Державному архіві Російської Федерації. Діонісія, який став митрополитом Варшавським і всієї Польщі за цим томосом, російські представники звинуватили у колабораціонізмі й вже винесли постанову його розстріляти. Але втрутилися англійці, і йому дозволили доживати під Варшавою без можливості впливати на церковні справи. А куди подівся той томос і який він вигляд мав, досі ніхто не опублікував. Є тільки український переклад з французької, який опублікований у діаспорі в США, і російський, який вийшов у Варшаві того ж 1924 року. Оригіналу не бачив ніхто, так само, як і того рішення Московського патріархату.
– В яких статусах зараз ці православні церкви: Грузинська, Болгарська й Польська?
– Мають свою самостійність, визнаються у вселенському православ’ї та перебувають у тому полі, але своїх документів вони ніколи не публікували. Принаймні, у нашу наукову площину такі ніколи не потрапляли.
– Але вони визнані, канонічні?
– Тепер так. І в України є такий самий шанс.
– Усі ці церкви пройшли через те, що їхню автокефалію схвалили в Константинополі?
– Вони спочатку дуже сильно боролися, і там неабияку роль відіграла РПЦ, її синод і політичні структури. Потім все більш-менш заспокоїлося. Але ми не маємо можливості аналізувати докладні обставини, як це сталося, на підставі яких документів усе відбулося. Відомі лише загальні історичні відомості. Єдиний документ – томос 1924 року, який діаспора переклала українською мовою.
– Виходить, був конфлікт між Константинополем і певною церквою, який вирішували без особливих офіційних заходів, непомітно зникав?
– Непомітно – для загалу. Насправді, це відбувалося внаслідок великих політичних перемов. Але в цілому ми розуміємо так, що спочатку був конфлікт, а потім його не стало.
– Вирішували все у непублічний спосіб.
– Абсолютно! Зараз навіть собор, який має отримати цей томос і проголосити єдину православну церкву в Україні, оголошується архієрейським. Тобто ні ви, ні я туди не потрапимо. Ми прочитаємо тільки рішення або резолюцію цього архієрейського собору, як вже готове рішення після усіх дебатів.
– Це відповідає традиціям православ’я?
– Ні. До речі, Болгарська церква називається Соборна народноправна, після вирішення тієї так званої схизми. В Україні з часів Речі Посполитої виникла традиція народоправства, коли до соборів долучалася уся церковна спільнота: не лише духівництво, а й віряни – нехай з числа найбільш великих достойників, але вони були присутні. І це було соборноправним рішенням.