Прогрес науки і техніки — одна з характерних ознак сучасної цивілізації. Мабуть, в нашій історії не було століття, подібного ХХ, — коли так разюче змінилися обставини людського буття. Побут, транспорт, засоби спілкування, способи проведення дозвілля (насамперед завдяки телебаченню та Інтернету) стали зовсім іншими.
Прогрес науки і техніки — одна з характерних ознак сучасної цивілізації. Мабуть, в нашій історії не було століття, подібного ХХ, — коли так разюче змінилися обставини людського буття. Побут, транспорт, засоби спілкування, способи проведення дозвілля (насамперед завдяки телебаченню та Інтернету) стали зовсім іншими.
Але існує спільнота, яка, як бачиться, різко контрастує з таким швидкозмінним характером життя. Це — Церква. Здається, все в Церкві віддалене від сучасності — і храми, і одяг священно- та церковнослужителів, і стиль спілкування, і звичаї.
Протиставлення суєтності сучасного світу злагодженій гармонії світу духовного підштовхує нас до різкості оцінок. Віруючим сучасна цивілізація та технічний прогрес видаються явним злом, оскільки віддаляють людей від традиційного християнського укладу, ставлять підступні пастки на шляху до спасіння. Сучасній світській людині звичаї та стиль церковного життя уявляються явним анахронізмом, оскільки нібито неадекватні сучасності. І тоді духовний пошук, який є внутрішньою, іманентною властивістю кожної людини, часто приводить людину до тих релігійних груп, які декларують свою «прогресивність» та віддаленість від «ретроградної» консервативної традиції.
Як правильно поєднати традиційний християнський консерватизм із відкритістю до сучасності? Як уникнути спокуси апріорного осудження технічного і наукового розвитку — невід’ємної властивості цивілізації? Про це піде мова у нашій статті.
Склалося так, що вже близько півтори тисячі років темпи наукового прогресу людства задає саме християнська європейська цивілізація (відлік беремо від періоду згасання античності). Наскільки це закономірно чи, можливо, випадково? Адже стартові умови різних цивілізацій людства у V—VI ст. (тут можна згадати й Індію, і Китай, і доколумбову Америку) були приблизно однаковими.
Існує достатньо точна відповідь на це питання. В різних язичницьких цивілізаціях — як у дохристиянських, так і у більш пізніх — сприйняття часу було статичним або циклічним. Через це завдання розвитку, удосконалення суспільства не осмислювалося, воно просто не було поставлене. А що ж християни? Можливо, і вони заклик Христа до повної досконалості («будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5: 48)), до єднання з Богом сприймали лише як завдання для окремої особистості чи громади?
Ні, історія засвідчує, що час у християнському суспільстві сприймається як стріла з визначеною ціллю, а тепер, або нині, переживається як загострена колективна відповідальність перед неминучим і дуже скорим пришестям Спасителя. Потрібно встигнути! І тому в кожну епоху християнське суспільство прагне скласти достойний звіт перед Ним, створюючи шедеври, які ніби й не мають явного практичного значення.
Тут у першу чергу йдеться про Високе Середньовіччя, коли й у Візантії, і на Русі, і в Західній Європі людство через творчість своїх геніїв віддає хвалу Творцю: візантійська та руська ікони, григоріанський хорал та знаменний розспів, готичні собори та візантійська Софія. Але й при переході до Нового часу праця видатних мислителів та вчених не була ані простою цікавістю, ані засобом себе прогодувати, а, швидше — способом релігійного пізнання Божого світу. Люди, яких вважають творцями сучасної науки, — починаючи від Коперника та Паскаля, через Ньютона, Лейбніца, й аж до Гауса, Карла Ліннея, Менделєєва, Пулюя та навіть Дарвіна — були віруючими, і часто — глибоко віруючими.
Звичайно, тут опонент завжди знайде підстави для заперечень — згадавши інквізицію, суди над Галілеєм та Джордано Бруно тощо. Так, без помилок та наївної впевненості, що схоластичні богословствування та мудрування на кшталт древнього Аристотеля здатні відповісти на всі запитання (чим зловживали здебільшого на християнському Заході), не обходилося. Були навіть злочини. Але найголовніше: християнська віра дає людині внутрішню свободу до пізнання світу Божого, і християнство дало людству світлу надію на те, що Творець благословляє пізнавати і творити Своєму створінню — людині, а пізнання світу, його преображення згідно з осягнутими Божими законами і є такою благодатною людською діяльністю.
Чи можна сказати, що наукова та технічна творчість — безумовно блага справа? Звісно, ні. Смертоносні винаходи XX ст. поставили нас перед загрозою загального знищення. Наука, прогрес жодною мірою не є панацеєю, що запобігає моральній деградації. Але, на наш погляд, вони не є і прискорювачами занепаду цивілізації. Технічний прогрес жодним чином не зупинити. І кам’яну сокиру, і порох, не кажучи вже про розщеплений атом, можна використати з різною метою. Високоосвіченого знавця технічних наук (як і малоосвіченого робітника) віддаляє від Бога не освіта чи її відсутність, а пиха, егоїзм, духовна бідність, нездатність прийняти власні таланти як Божі дари, за які ми несемо відповідальність.
Тому діалог Церкви з наукою, особливо з її переднім краєм — там, де вчені намагаються «зазирнути за обрій» (звісно, з шанобливим усвідомленням обмеженості людського розуму перед Божою премудрістю), є потрібним і важливим. Адже лише в Церкві сповна відкривається Той, Хто є Творцем усякого знання і незбагненних таємниць…
Прот. Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ