У храмі УГКЦ на Тернопільщині зацвів засушений та полакований терновий вінець

Упродовж двох останніх місяців парафіяни храму св. Миколая-Чудотворця УГКЦ, що у селі Носові на Підгаєччині, почуваються одухотвореними, на великому емоційному піднесенні. У їхньому храмі, на тетрапоті, що стоїть перед самим іконостасом, зацвів один із розміщених там сакральних атрибутів — терновий вінець, що його виготовили із «заморської» декоративної рослини…

Про це повідомляє Високий Замок.

— Наші парафіяни у захваті! — ділиться враженнями священик Василь Яремко. — На колючому вінку, сплетеному із мадагаскарського терну, який давно було висушено, скруче­но, полаковано, помальовано, з’явилися зелені паростки, а на них — ніжні рожеві квіти. До того ж зацвіли вони не весною, а во­сени! Фотографію цього цвіту я показував єпарху Бучацькому Дмитру Григораку, який недав­но повернувся із Собору УГКЦ у Римі. Кажу: «Подивіться, влади­ко, яке у нас маленьке чудо!». А він відповідає: «То не маленьке — велике чудо! Вважаймо, що Бог нам виявив таке милосердя».

Місцеві селяни перекона­ні, що цвіт на сухому віноч­ку — добрий знак. Пов’язують з ним наближення якихось опти­містичних подій для села, для України…

Уперше терновий вінець за­цвів у носівській церкві пе­ред самим Днем Незалежності. Отець Василь благо­словляв у храмі воїна Михайла, який після короткої відпустки повертався на фронт. Завершу­ючи обряд, душпастир підійшов до шафи-купе, щоб узяти освя­ченої води, якою мав окропи­ти захисника України. І раптом звернув увагу, що на віночку, який від Великодня зберігався у цьому гардеробі разом із фело­нами, з’явився якийсь яскравий орнамент. Приглянувся, а там — пуп’янки живих квітів на мертво­му колючому стеблі! Дивина та й годі.

Цікаво, що віночок у носів­ській церкві виготовили місце­вий майстер-столяр і педагоги у квітні із придбаного вазонка ма­дагаскарського терну. За гострі шпичаки у народі його ще нази­вають Христовим терном — вва­жається, що вінок саме із цієї рослини римські воїни одягнули на голову Ісуса Христа, коли зну­щалися з Нього…

Доглядальники сільсько­го храму зберігали виготовле­ний вінець у шафі, де суціль­на темнота. При цьому він не мав доступу до води, не торкав­ся ґрунту, з якого можна було б отримувати поживу. І тут на тобі! — стара лоза без соків життя «відсалютувала» яскравими пе­люстками…

Парафіяни вважають появу квітів на мертвому стеблі сен­сацією. А от ботаніки висувають більш прозаїчну версію. У дикій природі мадагаскарський терен росте у скелястій місцевості, де бракує води. Тому і «навчив­ся» надовго, «про запас», аку­мулювати у собі вологу, завдяки їй у спекотний період виживає. Можливо, щось подібне стало­ся і у цьому випадку: висушена рослина могла увібрати у себе вологу з повітря у храмі. Це на­чебто і пробудило її до життя.