У листопаді відзначають початок будівництва Софійського собору у Києві

Давньоруські літописи згадують закладення Святої Софії під 1017 і 1037 роками і називають її засновником великого київського князя Ярослава Мудрого. Новітні дослідження довели, що насправді собор засновано хрестителем Русі, великим київським князем Володимиром Святославичем (980 — 1015), а завершено його сином і спадкоємцем на київському престолі Ярославом Мудрим (1016 — 1018; 1019 — 1054), зазначають у Національному заповіднику «Софія Київська».

Свідок появи Софійського собору митрополит-русич Іларіон Київський у своєму «Слові про Закон і Благодать» говорить, що у цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира, як Соломон — Давидове у будівництві Єрусалимського храму.

Найдавніші написи-графіті на фресках Софії, що містять дати 1018, 1019, 1022 і 1023 роки, чітко позначають верхню хронологічну межу побудови собору, який виник у другому десятиріччі ХІ століття. Співставлення даних графіті й днів освячення Софійського собору, що збереглися в давніх Святцях, дозволило точно датувати виникнення собору 4 листопада 1011 р. (заснування) — 11 травня 1018 р. (завершення).

У старому Києві знали, що Свята Софія — творіння Володимира Святого. Джерела зафіксували стійку київську традицію, що говорила про створення Софії Володимиром.

Найбільш значимим є те, що в самій Софії вказувався точний час її заснування — це 1011 рік. Йдеться про ктиторський напис митрополита Петра Могили, виконаний на його замовлення в 1634 році на попружних арках центральної бані собору. Напис стверджував, що Софійський собор почав будуватися в 1011 році. Ця ж дата стояла в титульному написі (імовірно, кінця XVI ст.) над входом у собор та в статистичних «Описах Київського намісництва» 70 — 80-х рр. XVIII ст. Дата 1011 рік як час заснування собору фігурує також в рукописі «Катедральный Киево-Софийский монастырь и его наместники», складеному кафедральним писарем Яковом Вороньковським близько 1770 року.

Отже, дата 1011 рік визнавалася аж до кінця XVIII ст. Лише після 1795 року, з утворенням Київської губернії, коли царським урядом було уніфіковано всі офіційні дати щодо включених до складу Російської імперії українських земель, стверджується «хрестоматійна» літописна дата 1037 рік. Вона якнайкраще влаштовувала царат, адже пов’язувалася зі встановленням Ярославом самодержавства. Згідно літописам, у 1036 році, коли Ярослав став «самодержцем Руської землі», він переміг печенігів «на полі поза градом», а в наступному 1037 р. начебто заснував на цьому місці Софійський собор, за тлумаченням істориків, як «пам’ятник слави руського оружжя».

Дата 1037 рік відповідала й ідеологічним запитам радянської імперії з її постулатом «Київська Русь — єдина колиска трьох братніх народів». Адже саме цей рік визнавався кульмінаційним у формуванні імперії Рюриковичів, позначеним майже одночасною появою в середині ХІ ст. у її головних центрах трьох Софійських соборів — у Києві, Новгороді і Полоцьку. Але Софія Київська давніша й величніша за своїх тезок, які намагалися рівнятися на неї, повторювати її.

У 2011 році за рішенням ЮНЕСКО і Указом Президента України на міжнародному і державному рівнях урочисто відзначали 1000-річчя заснування Софії Київської. Цей ювілей має велике значення для історії України. Поява Святої Софії у другому десятиріччі ХІ ст. засвідчує, що державність і культура Київської Русі досягли свого апогею вже за Володимира, і саме з Києва поширилися східнослов’янськими теренами.

У Софії Київській розповіли, як оберігали святиню від російських ракет. Національний заповідник був однією із пріоритетних цілей для ворожих ударів.