У лоні меча

Коли ми ще були скіфами, то не споруджували ідолів, жертовників і храмів жодному з богів, окрім Арея.

І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш, –
В моїх піснях заграє дзвін мечів…
І ледве ти ім’я своє згадаєш, –
В побідний гімн обернеться мій спів…
(О.Олесь, Даремно все… 1908)

До нас дійшов детальний опис Геродотом скитського ритуалу поклоніння цьому богу, але, маючи лише одне джерело, важко реконструювати його суть. У намаганні витлумачити її, неодмінно ступаємо на непевне поле здогадок, проте індоєвропейська компаративістика дозволяє висувати доволі обґрунтовані припущення.

Батько історії Геродот так описує поклоніння скіфами Аресу/Арею (Іcторія, книга IV, переклад А.Білецького): «В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в'язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі [в оригіналі, «але меншої висоти»]. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п'ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров'ю меч. Туди наверх вони відносять кров, а внизу біля священної споруди роблять таке. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із плечем правицю і кидають відрубане в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини».

В цьому описі багато дивних елементів. Насамперед, вражає розмір жертовника Арея – це квадрат зі сторонами понад 500 метрів (3 грецьких стадії), і його структура – скіфи використовують величезну гору хмизу, але не спалюють її (за свідченням Геродота, вони взагалі не здійснюють вогняних жертвоприношень), лише щороку досипають нове патиччя. Не зрозуміла також ритуалістика людського жертвоприношення з відрубуванням і підкиданням правиці. Ми також не знаємо яким боком встромлено меча на верхньому жертовному майданчику – вістрям чи руків’ям догори? Крім того, виникає питання, чи справді йдеться про жертовник Арею? Можливо, це грецька екстраполяція, адже Геродот подає скіфські назви всіх основних богів їхнього пантеону разом з грецькими відповідниками і лише Ареса наводить виключно грецькою.

В цьому контексті привертають увагу спостереження К.А.Ролінсона, насамперед, посилання на описану в Магабгараті історію меча Асі (Шанті Парва 12, CLXVI).

Оповідь відбувається після битви на Курукшетрі. Бгішма, патріарх роду Куру, лежить на страшному ложі зі стріл, якими наскрізь пробите його тіло. Він втратив боєздатність, але завдяки батьківському благословенню полишить тіло лише за власним бажанням. І перед тим як померти Бгішма прагне завершити справи, пересвідчитися, що держава Гастінапура в надійних руках.

До діда Бгішми звертається один з братів Пандавів Накула, запитуючи яка зброя, на його думку, є найкращою. Сам Накула вважає, що найкращим є меч, адже коли у воїна закінчуються стріли, зламано лук або втрачено колісницю, вправно володіючи мечем він може і далі успішно протистояти численним противникам. Бгішма погоджується і розповідає таку історію.

Асури кидають виклик богам та встановленому порядку речей, знущаються над живими істотами, що змушує втрутитися творця Всесвіту Брагму. Він сходить на вершину Гімалаїв, яка простягається на сотні йоджан (1 йоджана = 8-13 км), та, провівши в медитації тисячу років, вирішує організувати величну церемонію. Зусібіч приходять боги та мудреці-ріші з в’язками дров, палає жертовне багаття. В певний момент ритуалу з вогню з’являється страхітлива височенна істота кольору пелюсток синього лотоса з гострими зубами, запалим животом та неймовірною силою, від її появи земля тремтить, а океан здіймає хвилі, небо розтинають метеорити, гілля осипається з дерев, стрілки компаса крутяться навсібіч, все живе здригається від страху.

Брагма виголошує, що ймення цій істоті Асі (меч на санскриті), він породив її силою своєї думки для захисту Всесвіту. Після цього Асі перетворюється на меч «великої краси, чудово відшліфований, з гострим лезом, мов створіння, яке знищує все наприкінці юґи». Брагма передає меч Рудрі (Шіві), який кидає виклик асурам, «розриваючи, проколюючи, вражаючи, відрізаючи і відрубуючи кінцівки». Великий бог знищує ворогів «немов лісовий вогонь, що спалює купи сухої трави». Відрубані Шівою частини тіл асурів падають на землю, прикрашаючи її плоттю і кров’ю. Ті з асурів, кому вдалося врятуватися втечею, ховаються під землю, в гірських печерах, під водою, або в небі. Після славної перемоги Рудра передає омитий кров’ю данавів (асурів) меч Вішну. Згодом, меч опиняється у прабатька теперішнього людства Вайвасвати Ману. Він отримує його від хранителів з такими словами: «ти – володар над людьми, захищай всіх живих істот цим мечем, який містить релігію (дгарму) в своєму лоні».

Далі пояснюється, що меч Асі є вмістилищем релігійних принципів, бо не лише захищає від ворогів, але є мірою правосуддя. Міра меча означає, що незначні провини в суспільстві мають каратися усним осудом, штрафом чи конфіскацією майна, ніколи – відрубуванням кінцівок чи смертю. В руках правителя меч трансформується в різні форми покарання залежно від важкості правопорушення. Примітно, що ця індоєвропейська логіка відображена і в іконографії римської богині Юстиції, яка тримає в руці меч.

Асі постає хранителем суверенності, носієм перемоги, а також прабатьком всієї зброї. Першим воїном, який освятив меч своїм подвигом є Шіва. Підсумовуючи оповідь, Бгішма наставляє: «той, хто вправний в бою, має поклонятися мечу». Оскільки Асі є особою, наводяться також вісім його імен та персональні характеристики: він народжений під сузір’ям Кріттіка (Плеяди), ґотра – Рогіні, божество – Аґні (вогонь), покровитель – Рудра. Згадується також повна лінія передачі меча Асі в Сонячній царській династії.

В обох історіях, Геродота і Бгішми, йдеться про ритуал в центрі якого – меч. Це легко пояснити випадковим збігом, але схожість окремих типологічних рис дозволяє припускати певну спорідненість, а саме:

1. Поклоніння скіфів Аресу може бути відголоском арійського культу меча Шіви як першозброї. Вочевидь, скити не є прямими спадкоємцями Асі, його немає серед їхніх чотирьох сакральних предметів (плуг, ярмо, сокира і чаша), поклоніння здійснюється через симулякр – гора хмизу імітує вершину богів (детальніше, про зв’язок скіфів з горою Меру / Рипами в статті «Неповернення») та жертвоприношення Брагми, щорічне підношення хмизу – символічна участь скіфів у ньому. Старий акінак (в грецькому оригіналі ἀρχαῖος, тобто «архаїчний», «прадавній») персоніфікує Асі, який з’явився посеред вівтаря.

2. Хоча основна зброя скіфів – лук і стріли, поклоніння мечу є їхнім єдиним державним культом, що відповідає предковічним уявленням про принципи суверенності та справедливості (пригадуємо твердження Лукіана, що Девкаліон / Ману був скіфом). Меч, як божество, дарує перемогу воїнам, які перебувають під його захистом. Кордони Скіфії знаходяться на вістрі акінака. Тому закономірно, що йому жертвують кров одного з сотні полонених ворогів – Меч має отримати свою частку здобичі за правом сюзерена.

3. Відрубування руки полоненому може бути імітацією побоїща влаштованого Шівою асурам. Це також символічне очищення сакрального простору від демонічних впливів. Англійською слово arm може означати і руку і зброю, відповідно disarmament – як обеззброєння, так і відрубування руки. Цікавою є також схожість санскритських слів, що позначають «вчення» і «зброю» – шастра (у першому випадку довге «а» в початковому складі). Scientia potentia est перегукується з твердженням про меч, як лоно релігії. Вчення є сильним, якщо втілюється практично і несе перемогу.

4. Підкидання руки жертви в повітря і залишення частин її тіла у випадковому положенні може бути частиною ритуалу ворожіння. Геродот згадує, що скіфи віщують на зв’язках лозин. Він також згадує про анаріїв – окрему касту скитських жерців-андрогінів. Це слово зазвичай виводять з санксритського «анар’я» і тлумачать як «не чоловік», хоча на поверхні лежить переклад «неарієць». В Римі найкращими жерцями-гаруспіками, які ворожили на нутрощах жертовних тварин та за польотом птахів були неримляни етруски. Можливо, частини тіла залишалися біля жертовника як пожива хижим птахам, що також відсилає до пташиної орнаменталістики в оздобі скіфських мечів (С.Червінський, «Меч і птах»). Якщо меч мав конотації з пташиним пазуром чи дзьобом, під час ритуалу птахи теж отримували свою частку здобичі. Бог дивиться з височини очима орла на знаки з розкиданих довкола жертовника тіл.

5. Більшість українських дослідників сходяться на думці, що меч Арея був символом світової осі (Axis Mundi), світового дерева, сполучення трьох світів. В контексті наведеного уривка з Магабгарати заслуговує на увагу, що санскритське слово шікхара означає і гірський пік, і вістря меча, і вежу, що височіє над вівтарем індуїстського храму. Цей вівтар має назву ґарбгаґріха – лоно, де міститься образ божества. Відтак, якщо акінак на скитському святилищі був повернутий вістрям вгору, що логічно якщо він мав приймати свою частку отриманої в бою жертви, можна вести мову і про символізм Бога на вістрі меча, не вершині єрархій – точки, яка височіє над всім і, наче пазур, пронизує все.

6. Прагматичне пояснення скитського культу може полягати в поклонінні «тому, хто мене годує». Як не дивно, керуючись такою логікою малий Крішна переконав старійшин роду відмовитися від вшанування громовержця Індри, натомість запровадивши святкування на честь пагорба Ґовардган, який давав поживу пастушим стадам. Поклоніння цьому пагорбу – єдиний новаторський релігійний ритуал запроваджений Крішною.

7. Як пише Йордан («Гетика»), наводячи свідчення Пріска, вождь гунів Аттіла вірив, що випадково знайдений і переданий йому пастухом меч був скіфським мечем Марса, який дарує йому непереможність і панування над світом. Це підтверджує, що культовий акінак не був простою репрезентацією Арея, побутувало уявлення і про конкретну легендарну зброю.

8. Меч Асі початково є мечем Шіви і еталонною зброєю, яка породжує всі інші її види. Водночас, «автентичнішим» для Шіви є трішул-тризуб, своєрідне триоке розширення меча, знак якого глибоко імпринтований в українській психе. Геродот згадує, що царські скіфи, єдині серед усіх скитських племен, поклонялися володарю тризубця Посейдону (Тагімасаду). Вертикаль меча нагадує шівалінґам, на який також здійснюють ритуальні возливання. Скитський меч не має вираженого перехрестя, ґарда клинка округлена, навершя часто роздвоєне на кільцеподібні форми, що надає акінаку певну схожість з фалічною фігурою.

Наведені міркування є лише припущеннями стосовно змісту першого історично зафіксованого релігійного ритуалу наших предків. Подальші індоєвропейські студії зможуть пролити більше світла на цей предмет.

Sapienti sat.