В онлайн-режимі 25 листопада відбувся черговий, вже двадцятий за чергою, круглий стіл «Релігія і влада в Україні» на тему «Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2020 рр.», який традиційно наприкінці листопада організовує Центр Разумкова (ЦР) спільно з Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні.
Підсумував роботу круглого столу релігієзнавець Андрій Юраш на сторінці у Фейсбук.
"Перше, що впадає в очі, – це усвідомлення того, що в релігійному середовищі ситуація залишається СТАБІЛЬНОЮ І ПЕРЕДБАЧУВАНОЮ, такою, що склалася на основі ОБ’ЄКТИВНИХ, НЕФОРМАЛЬНИХ І РЕАЛЬНИХ сценаріїв. Тобто, апокаліптичні звинувачення деяких критиків і «торговців істиною» стосовно того, що начебто останніми роками релігійна ситуація розвивалася під державним тиском, за сценарієм, який штучно «десь» (у тому числі й у Департаменті у справах релігій та національностей Мінкульту) моделювали, у рамках придуманого процесу ПОЛІТИЗАЦІЇ, а тому нібито з дня на день все має розпастися і «ріки попливуть в інший бік», – виявилися абсолютною неправдою – непрофесійною чи свідомо зманіпульованою, заідеологізованою, тобто власне заполітизованою тезою.
В Україні після зміни влади (і президента, й складу Верховної Ради) пройшло вже більше півтора року – строк більш ніж достатній, аби все повернулося у нібито «природне» русло, якщо щось до цього часу було «не так». Але цифри говорять про інше:
1. У порівнянні з минулим роком рівень релігійності (відсоток тих, хто визнає себе особою релігійною) залишився майже на попередньому рівні – 67,9% (минулого року – 66%);
2. Так само практично не змінився й відсоток тих, хто асоціює себе з конкретним релігійним напрямом чи релігійною організацією: цьогоріч таких було 84,8%, а роком раніше було на півтора відсотка більше (зміна у межах соціологічної похибки);
3. Презентовані ЦР цифри повністю підтверджують та фіксують вже сформоване попередніми роками співвідношення між православними віруючими, що мають чітку юрисдикційну афілійованість:
a. Православна Церква України (ПЦУ), як свідчили й всі попередні дослідження, має суттєво більший відсоток віруючих (20% від всього населення держави) у порівнянні з другою за чисельністю православною структурою – УПЦ Московського Патріархату (13,6%);
b. У подібному другому дублюючому питанні, де організатори опитування свідомо додали позицію з назвою «УПЦ КП», результати залишилися практично такі ж самі: рівень співвіднесення з ПЦУ залишився майже на тому ж рівні (18,6%), а функціонально додана УПЦ КП набрала лише 2,3%. У попередньому ж питанні, де належність до інших, ніж ПЦУ і УПЦ МП, православних юрисдикцій була сформульована загально («Інша православна церква»), чисельність віруючих, які зізналися у належності до цієї позиції, становила 0,5%.
c. У цьому ж контексті важливо і дуже знаково відзначити, що при порівнянні з даними ЦР, отриманими минулого року, все стає ще більш зрозуміло: тоді було дуже багато кривотлумачень і нефахових коментарів стосовно чисельності віруючих, які себе співвідносять з вже юридично неіснуючою УПЦ КП. Отож, 2019 року відсоток віруючих цієї Церкви становив, згідно з соціологічними даними ЦР, 7,7%, тобто – на 5,4% більше, ніж цього року; натомість зараз чисельність послідовників ПЦУ навіть у питанні, де згадано окремим рядком УПЦ КП, виросла рівно на все тих же 5,4% (до вже згаданих 18,6%): «хто має вуха – хай слухає»!;
4. Абсолютна стабільність, спадковість і чіткість зберігається і в питанні розуміння та визнання українським суспільством питань Томосу про автокефалію ПЦУ:
a. Чисельність тих, хто підтримує надання Томосу (33,3%), рівно в два рази перевищує тих, хто це не підтримує (16,7%). Рік тому картина була ідентичною: «за» – 35,2%, «проти» – 18%;
b. При цьому можна простежити дуже цікаву тенденцію – рівень підтримки Томосу можна фіксувати не лише серед віруючих тих юрисдикцій, які вже скористалися його плодами (наприклад, у ПЦУ – це 62,2%), але й у середовищах, які не визнають і навіть протистоять ідеї автокефалії й Томосу, наприклад в УПЦ МП – 15,3%. Зафіксований факт однозначно свідчить, що ледь не кожен третій прихильник УПЦ МП вітає і підтримує Томос, а в перспективі – це переконує в існуванні ґрунту, на якому можуть відбуватися подальші процеси, пов’язані зі зміною юрисдикційного підпорядкування у випадку, якщо керівництво Церкви, до якої поки що належать констатовані у дослідженні ЦР 15% послідовників, не зможе врахувати проавтокефалістичні інтенції своїх віруючих.
5. Очевидну стабільність можна спостерегти й у плані суспільної оцінки зміни позиції патріархом Філаретом щодо Томосу: на сьогодні є в три рази більше тих, хто «засуджує його дії» (29,5%), аніж тих, хто «підтримує його дії» (10,1%). Щоправда, рік тому це співвідношення становило 2 рази (засуджували 28,7%, а підтримували – 15,5%).
Таким чином, навіть ці окремі з проаналізованих даних, запропонованих сьогодні ЦР, вповні переконують: теза про потребу і намагання начебто деполітизувати сферу державно-церковних відносин є однією з маніпулятивних технологій, бо відсутній безпосередній предмет дій – площина і сам процес та факт політизації. Коли б він мав місце, то все, що, мовляв, було зроблено під тиском надуманої політизації, мало б розпастися.
Оскільки чітко зафіксовано фактор стабільності й поступального розвитку релігійної сфери, то й висновок про потребу щось міняти серед системи чинників, які цю стабільність сформували, є свідомо провокативним і суперечливим. А тому у власну ж пастку потрапляють ті, хто цю тезу пропонує. Їм треба:
● або продовжувати всі ті напрацювання і лінії поведінки та вирішення суперечливих питань, які були напрацьовані попередніми роками і стали основою стабілізаційних процесів у сфері релігії (тобто де-факто поглибити і розшити процеси, які ними штучно були названі й здефінійовані як «ПОЛІТИЗАЦІЯ», і в такий спосіб об’єктивно самих себе заперечити, що об’єктивним наслідком має відмову від риторики про політизацію, що немов би існувала останніми роками);
● або щось міняти, ламати вже сформовані суспільні пріоритети у ділянці релігії, відмовлятися від РЕАЛЬНОЇ АПОЛІТИЧНОСТІ, яка фактично втілювалася у життя останніми роками, почати керуватися не об’єктивними вихідними даними і цифрами, які, зокрема, знаходимо у дослідженнях ЦР, а певними зовнішніми установками, тобто фактично розпочати процеси змін у сфері державно-церковних відносин, які інакше як реальною політизацією буде визначити неможливо.