Про діяльність Спільноти святого Еґідія, звідки беруться гроші на харчування безхатьків і чому потрібно допомагати знедоленим, — розмова з активісткою Спільноти Ольгою Макар.
— Як ти познайомилася зі спільнотою Saint Egidio?
— Так. Я вчилася на першому курсі в Могилянці, в мене була подруга-одногрупниця, вона ж і моя колишня однокласниця. Так от вона побачила в Могилянці оголошення про те, що збирають одяг для бездомних і «ви також можете прийти і роздавати з нами їжу бездомним», — писалося там. Їй стало це цікаво, вона пішла туди один раз і їй сподобалося. На другий раз вона запросила мене. Я дуже часто про це розказую, коли люди запитують: мені було це – нецікаво. На той час у мене, 17-літнього підлітка, коли я лише приїхала до Києва, були інші уявлення: своє життя я хочу проводити безтурботно, хочу веселитися, тусити, пити пиво, танцювати, прогулювати пари і явно не роздавати їжу бездомним. Але вирішила не «травмувати» мою подружку, бо мені здавалося, що інакше вона на мене образиться, подумає, що я погана людина. Я тоді вирішила: «ну нехай, один раз піду». І коли я пішла один раз, то мені дуже сподобалося. По-перше, в самій спільноті, була дуже хороша атмосфера. Там всі спілкувалися, запитували щось і т.д. А оскільки я лише недавно переїхала в Київ, то тут в мене ще не було багато друзів. Я була щаслива знайти нове коло спілкування. По-друге, самі бездомні, коли ми прийшли роздавати їм їжу, їх було дуже багато – може десь людей 50 чи 60. Мені тоді здавалося, що це дуже багато. І ще вони були дуже милі і дуже гарно з нами спілкувалися. Було холодно дуже, це був лютий. Тому мене це все вразило, що так холодно, і вони не знають, де вони будуть ночувати. Тому я і вирішила приходити ще на спільноту.
— Скільки років ти уже в спільноті?
— На початку лютого буде вже одинадцять років.
— Одинадцять років – це вже досить великий стаж. А розкажи більше про спільноту, є у вас якісь правила? Що саме характеризує члена вашої спільноти?
— Ну це звичайно важко так сказати. Тому що в нас загалом є ідея, що ми хочемо бути спільнотою для всіх, тому важко так прописати. Папа Франциск дав таке визначення: «Молитва, мир, убогі». Папа сказав це італійською, тоді це будуть три слова на букву «р»: preghiera, pace, poveri. Тобто він сказав, що нас можна описати через три «пі».
У спільноті зазвичай люди віруючі», християни, хоча серед нас є агностики та атеїсти, а також люди інших релігій. Вони займаються певним служінням бідним, справами милосердя. Насправді, це дуже важко дати таке визначення, тому що ми самі, частина нашого світогляду зараз, це якраз відходити від таких визначень і не намагатися загнати всіх людей в рамки якісь. Наприклад, у нас є люди, які не приходять практично на служіння бідним, хоча ми звичайно стараємося і хочемо, щоби вони приходили, але це не означає, що вони не люди зі спільноти. У нас теж немає ніякого членського квитка, тому важко дати якесь конкретне визначення членства у спільноті. Тобто у нас є розуміння, що вважається «у дусі спільноти». Серед таких ідей - ідея про діалог, про милосердя, про те, що бідні в центрі уваги, життя за Євангелієм, якось так.
— А чи є у вас у спільноті якась структура, єрархія, наприклад? Також, з інтернету відомо, що ця спільнота уже є у понад 70 країнах світу. Тому, мабуть, у вас є комунікація з іншими країнами? Як у вас це відбувається?
— Так, є центральна спільнота в Римі. В усіх країнах є людина, яка має зв’язок з Римом, відповідальна за національну спільноту. Ми теж постійно підтримуємо контакт з цією людиною. Вона є нашим певним «зв’язком» між, наприклад, спільнотою в Івано-Франківську і Римом. У містах, де діють спільноти, є людина, яка фактично їх очолює. Поза тим, у кожній справі, яку ми робимо, є одна людина, котра відповідальна за неї.
— А скільки спільнот є в Україні і, орієнтовно, скільки є людей зараз у вашій спільноті в Києві?
— Наприклад, коли у нас є вибори президента спільноти всього світу, то право участі, право голосування мають лише ті спільноти, яким більше 10 років. В Україні таких є три: Київ, Львів та Івано-Франківськ. Зараз у нас є також нові групи — в Харкові та в Одесі. Наразі ми стараємося їх сформувати, їздимо туди активно, але навряд чи ми вже можемо сказати, що то є спільнота. Напевно ще ні. Але вони є новими групами.
А людей – десь 150-200. Насправді дуже важко порахувати і поясню чому. Немає чіткого розуміння, кого можна вважати людиною зі спільноти. Наприклад, ми вважаємо, що наші бідні, бездомні – теж члени спільноти. Вони приходять на всі наші події, коли ми проводимо молитву за мир і т.д. Таких бідних, я думаю, є десь 200.
— Тобто, фактично вас 50/50: скільки бездомних, стільки ж і активних членів спільноти?
— Бездомних у нас, звичайно, більше. Це я порахувала таких найближчих, з ким ми справді дуже добре знайомі. А взагалі важко назвати якусь певну цифру.
— Розкажи, як відбувається роздача допомоги? І ще цікаве питання, звідки у вас іде фінансування на організацію харчування?
— Отже, у нас є групи різні, які формуються за двома критеріями: вік і георгафія. Наприклад, у нас є група дорослих людей, які збираються в центрі Києва, які уже працюють. Є так само група дорослих людей, які збираються на Троєщині або на Голосієво. Дві групи дорослих, які ходять в будинки пристарілих. Що стосується молоді, то в нас є теж групи для молодих людей, які збираються в центрі, для молодих людей з Могилянки, які на Подолі живуть і вчаться, також в районі КПІ і ще на Лівому березі. Це все різні групи людей. І для кожної з цих груп є пропозиція збиратися раз на тиждень для служіння бідним. Наприклад, щодо бездомних. Ми збираємося разом у різних приміщеннях, це може бути в аудиторії КПІ, в Могилянці у «Вільному просторі», в «Пасажі», у нашому офісі на кухні. Ми готуємо їжу, яка звичайно теж залежить від можливостей і ситуації, і тоді ми йдемо цю їжу роздавати. Оскільки ми приходимо кожного тижня протягом багатьох років, то бездомні уже чекають на нас. Тоді ми роздаємо їм їжу, спілкуємося з ними. Кожна група робить все це в міру своїх можливостей. Тобто, наприклад, у вівторок у нас досить велика група, яка існує вже більше десяти років. Ми роздаємо триста бутербродів. Але нас приходить багато, десь 25-30 людей.
Щодо коштів, то десь 80% вартості ми покриваємо самі. Це або наші пожертвування, або ми, наприклад, збираємо їжу в супермаркетах, через фейсбук і т.д. Інколи це допомога друзів чи людей, які нас підтримують. У нас немає одного спонсора. І наша концепція, звичайно, в першу чергу в тому, що ми робимо цю справу, виходячи з наших можливостей. Тим більше, це не є дорого: чай і бутерброди, це досить підйомно. Ну, наприклад, якщо ми бачимо, що нам треба більше грошей, аніж у нас є, тоді ми їх шукаємо. Якщо не виходить знайти, тоді ми не робимо більше, ніж можемо.
— Тобто, це все більше розвивається як «сарафанне радіо». Немає якогось, наприклад, фонду чи схеми, за якою, центральний офіс давав би вам якусь провізію. Фактично все своїми силами, так?
— Я можу сказати, що, наприклад, і в Африці люди теж роздають їжу повністю за свої кошти. У цьому полягає ідея спільноти. Тому, що немає такого, щоб з Риму нам прислали гроші, так взагалі не робиться. І в будь-якій країні, в будь-якому місті все це роблять зі своїх ресурсів. Кожен шукає сам свої ресурси. Тобто, якщо я знаходжу гроші на допомогу бездомним, то я беру їх. Тому, шукають всі, фонду ніякого немає.
— А у вас є якась, наприклад, спеціальна людина, котра займаєтсья фандрейзингом чи це в довільній формі працює у вас?
— Ні, немає такої людини. Більше того, ми переконані, що це завдання кожного з нас. Тому, що кожен може попросити. У нас були люди, які просили в себе на роботі «скинутися» по 10 гривень. Тому, що суть не в тому, скільки грошей ти заробиш чи найдеш, а в тому, щоб ти попросив заради бідних.
— Відомо, що спільнота була заснована мирянином, а не церковною структурою, тобто, не кимось зі священиків чи єпископів. Хоча вона теж має благословення Папи. Яке твоє ставлення, як парафіянки УГКЦ, до того, що такою соціальною справою займаються прості прихожани, а не Церква зі середини? Тобто ініційовано проект і надалі його підтримують власне парафіяни Церков?
— Я думаю, що це правильно і прекрасно. Скажімо так, я рада, що в мене є така можливість. Тобто я не вважаю, що шукати гроші це проблема. Навпаки, це круто, тому що ти даєш можливість своїм різним друзям та знайомим допомогти бідним. Вони не можуть прийти, але вони можуть дати кошти. І це чудово, це не проблема.
— Хочу запитати про твоє весілля. Я бачила фотографії у фейсбуці, і це було щось надзвичайно феєричне. Раніше до цього я не бачила нічого подібного: коли на весілля були запрошені бездомні. Розкажи трохи більше про цю ідею, як вона взагалі з’явилася і яке було ставлення твоїх рідних та твого чоловіка до цього? Чи він тебе одразу підтримав, чи якісь були вагання стосовно такої ідеї?
— Тут бачиш, особливість комунікації. Цікаво, що ти думаєш, що це була саме моя ідея, а наприклад не мого чоловіка. А все це лише тому, що написала пост я, а не він (сміється).
Найперше треба сказати, що ми не є оригінальними з такою ідеєю. Десятки, якщо не більше, людей в Україні, в Києві, в Римі, мої друзі, які роблять те саме, які живуть таким самим життям, допомагаючи бездомним і навіть в два-три рази більше, ніж я. Тобто загалом тисячі людей зі спільноти живуть таким самим життям. Різниця в тому, що я про це пишу у фейсбуці, тому інколи у людей виникає враження, що це щось особливе.
Ідея про те, що ми святкуємо весілля з бездомними, взагалі для нас не була унікальною. Бо у всіх членів спільноти прийнято розділяти своє життя з бездомними. Різдво настає, ми святкуємо Різдво з ними. Пасха – ми святкуємо Пасху з ними. День народження святкуємо теж. Ми теж ходимо разом в музеї, гуляємо. Тобто, це абсолютно нормально для нас. Якось пригадую, ми з моїм хлопцем (тепер уже чоловіком) гуляли парком і так красиво навколо, і ми спілкуємося про те, що як би було круто погуляти тут з нашими бездомними. І це цілком нормально для всіх нас. Наші друзі зі спільноти, які старші за нас, коли одружувалися, то їздили у будинки пристарілих замість фотосесії і пам’ятників, і там святкували весілля. Така була у них весільна година, саме у будинку пристарілих. Так само у цілому світі. Тобто, ми в цьому не унікальні.
Від багатьох людей зі спільноти нам доводилося чути схожі речі, як вони на своє весілля запрошували тих, кому допомагали. Тому в нас не було ніяких сумнівів, що наше весілля буде з бездомними, тож я не пам’ятаю зараз, коли ця ідея виникла. Більше було запитань, наприклад, кого запросити. Або наприклад, чи зробити якийсь фуршет чи без нього. Тобто, якісь організаційні питання. А у присутності бездомних на нашому весіллі не було нічого дивного для нас чи наших друзів зі спільноти.
Для наших родичів?.. Хм, ми їх не попередили. Тобто вони наче і знали, наче і не знали. Насправді, ніхто не зрозумів, що це бездомні. Всі думали, що це родичі з протилежного боку — чоловіка гості думали, що це мої родичі, а мої думали, що це його.
— Тобто, ідея, як я розумію, була фактично від почтаку зрозумілою для вас обох, що бездомні на весіллі будуть?
— Звичайно. Тільки-но ми заручилися, як відразу прийшли до них на роздачу і спілкуючись з ними, звичайно я відразу сказала: «О, а я заміж виходжу». І вони весь час про це запитували: «Що там, коли вже ваше весілля?». І от нещодавно один дідусь каже нам: «А скоро три місяці, як ви одружилися – післязавтра». Уявляєш? Ну я вже сама цього не пам’ятаю, а вони пам’ятають.
Взагалі у нас були не тільки бездомні: був чоловік з будинку пристарілих, були діти зі шкіл миру, з якими ми також займаємося. Женя, мій чоловік, займається дуже багато ромами. Він відповідальний у нас за ромів. Ми хотіли привести також ромські сім’ї, їхніх дітей на наше весілля, а вони живуть на Закарпатті. Але ми не змогли цього організувати, бо не було квитків. За два тижні до весілля не було жодного квитка на поїзд. І через це ми не змогли їх привести.
— А зі своїм чоловіком ти теж познайомилася на спільноті Saint Egidio?
— Ні. Я з ним познайомилася в університеті, але я його запросила.
— А як спільнота розвивається, як ви будуєте ось цю комунікацію, щоби заохочувати нових членів? Це через оголошення, через акції про збір одягу, через фейсбук чи, можливо, у вас є ще якісь інші ресурси, як заохотити інших людей приєднатися?
— У будь-якій справі у нас є групи: підлітки, наприклад, котрим по 12 років, групи дітей, групи дорослих. І абсолютно для всіх них питання росту дуже важливе. Це навіть питання номер один. А де шукати нових людей? У нас є певні три головні підказки. Перша – це через знайомства, друзі друзів. Завжди всі покликані до того, щоби запросити своїх друзів. Друге – це в тому місці, де потенційно нові люди перебувають. Наприклад, якщо студенти, то ми йдемо знайомитися з цими людьми в університети, просимо щоби нам дозволили зробити якісь оголошення на лекціях, придумуємо різні акції в університеті. І так само для школярів. І третє – це соцмережі. Маю сказати, що на даний момент це один із найефективніших способів знайти людей. Ми їх дуже розвиваємо, вкладаємо час і зусилля, навіть трохи своїх грошей, щоби запрошувати людей і бачимо, що з фейсбука та інстаграма дуже багато людей до нас приходить.
У нас є сторінка на фейсбуці, де здається чотири тисячі «фолловерів», далі в інстраграмі здається тисяча двісті. Інстраграм-акаунт у нас молодий, новенький, але там і значно молодша аудиторія, там нас читають люди в основному до 22-х років. А у фейсбуці головна маса це так 22-30 років і більше.
Зараз проблема, наприклад, у фейсбуці в тому, що у нього стала жорстка політика і дуже часто люди, навіть якщо вони лайкнули твою сторінку і підписалися на оновлення, вони їх не бачать.
— Які акції ви зараз плануєте? Чи у вас є якісь певні «посилені» дії на зимовий час? Які плани на майбутнє, на весну, якщо такі вже є?
— Недавно ми робили святкування з бездомними Нового року, 31-го січня о 5 вечора. Потім у нас був різдвяний обід 7-го січня. Ми робили також святкові роздачі їжі з мандаринками і цукерками. Потім, на холод, якщо температура буває опускається нижче 10 С на декілька днів, то ми робимо додаткову роздачу їжі. Звичайно, ідеально було би робити її постійно, але це важкувато.
Наші плани... Ми видаємо довідник для бездомних, де ми зібрали всі послуги, всю корисну інформацію для них про Київ – це має бути книжечка. Ми плануємо її видати найближчим часом, десь у січні-лютому. Також навесні ми завжди проводимо поминальну панахиду за всіма, хто помер на вулиці, згадуючи особливо людей, котрі замерзли, хто помер через відсутність житла. Ця панахида завжди з обідом.
— Це якийсь спеціальний час, якась конретна дата навесні?
— Минулого року ми зробили це в поминальні дні після Пасхи, коли вже було тепло і обід був на вулиці, нам дуже сподобалося. До того робили взимку, в лютому, але було значно важче орагінзувати обід. Наразі у нас немає конкретної дати. Ми проводили панахиду в центрі, там не було місця, хтось тому був на вулиці. Це було незручно, тож поки я не знаю, як це буде виглядати цьогоріч.
— А якщо ви організовуєте панахиду або заходи, що проводиться в церкві, то яка це Церква, тобто якої конфесії? Чи можливо ви запрошуєте священиків різних деномінацій? Тому що у вас, як ти сказала, християни різних конфесій?
— В Україні взагалі цікава ситуація в якомусь сенсі, тому що нам треба підтримувати різноманіття. Тобто у нас, наприклад, є «Молитва за мир у всьому світі», яку ми вже проводимо більше п’яти років. Вона відбуваєтсья раз в місяць у київському соборі РКЦ св. Олександра і там кожного місяця проповідують інші священики: православні, протестанти, римо- і греко-католики, представники вірменської церква і т.д. Коли ми робимо різдвяний обід, то один раз до нас приходить єпископ греко-католицький, на інший різдвяний обід приходить православний. Папа Римський започаткував молитву за бідних, то на таку молитву приходить єпископ римо-католицький. Панахида за тих, хто замерз або помер на вулиці відбувається у православній церкві, відповідно приходять православні єпископи, священики.
— Як ви знаходите баланс між тим, щоби були запрошені і православні, і католики, і різні протестантські деномінації? Я так розумію, що мабуть у інших країнах теж щось подібне відбувається, тобто що є суттю міжконфесійної екуменічної спільноти?
— Звичайно, це дуже залежить від країни. Наша ідея така: християни мають бути єдині, наскільки це можливо. Надзвичайно боляче сприймаємо те, що немає єдиного Причастя, — це як велика рана. І нам би хотілося звичайно такої єдності. Ми заохочуємо всі можливі кроки до діалогу між християнами. І в служінні бідним християни уже разом працюють заради знедолених. Звичайно у такій країні, як Україна, особливо у Києві, де все змішано, це стає вимогою середовища.