У зоні АТО катастрофічно бракує воєнних капеланів, — священик В'ячеслав ГРИНЕВИЧ

Нещодавно римо-католицький священик В'ячеслав ГРИНЕВИЧ повернувся з першої лінії фронту у свій рідний храм св. Климентія в Одесі, де служить вже рік. Отець В'ячеслав у Донецьку область поїхав добровільно і пробув у зоні АТО 45 днів. Був у мобільній групі відповідальним капеланом у секторі. Каже, що раніше вважалося ноу-хау, коли в групі працювали психолог, психіатр чи наставник. Зараз же їздять і військові священнослужителі. Спеціально для РІСУ отець В'ячеслав поділився своїми враженнями та емоціями про війну, про настрої в українській армії та про переживання за свою Батьківщину.

На фронті не вистачає капеланів

Перше, що я помітив — це гостра нестача військових капеланів. Священиків незалежно від релігії, які можуть сповідувати, не так багато. А, як кажуть, що в морі, що на війні - атеїстів немає: всі моляться, просять у Бога захисту і щоб самим залишитися в живих, і щоб друзі не загинули.

І дуже не вистачає капеланів. Наприклад, на свято Великодня я змушений був просити про допомогу ще трьох капеланів-волонтерів на сектор в 6 тис. чоловік! Ми роздали 8 тис. крашанок та 2,5 тис. пасок. До слова, яйця нам везли з Житомира, Хмельницької та Рівненської області і фарбували їх безпосередньо перед виїздом.

Важливість сповіді на війні

Спілкуючись з бійцями, я розумів, що для них важливий духовний аспект, а віра — це відмінний засіб від страху, допомагає зміцнювати дух у часи серйозних випробувань. Ми молимося за здоров'я і спасіння воїнства, а також вічний спокій і пам'ять воїнів, полеглих у боях за Україну.

Велику увагу приділяють хлопці саме сповіді. Покаяння за гріхи змінювало їхнє життя. І ми це спостерігали на власні очі. Наприклад, рік тому мій друг з Житомира був призваний йти захищати Батьківщину, але перед цим він прийшов до мене і попросив його висповідати. Взагалі, сповідувати друга — це дуже важко, має бути величезна довіра, відповідальність, все ж таки це близька людина. У нього троє дітей, дружина. Він пішов на фронт з одним рюкзаком за плечима. Там потрапив у «котел», вижив дивом. Вірить, що саме завдяки сповіді. Це очищення дуже важливо. Буквально за цей час став сивим, у нього, звичайно, велика психологічна травма. Справитися з таким тягарем допомагає віра в Бога.

Мама

Священики не зобов'язані їхати в зону АТО, а я міг не їхати з патріотичних причин. Мама навіть ховала від мене повістку. Але коли я побував у військовому госпіталі і побачив цих хлопців, цих по-справжньому чоловіків, запитав сам себе: чому я тут, а хлопці там? Так — переживав, так — хвилювався, так — було страшно. Але не поїхати на фронт як капелан я не міг. Це мій обов'язок. З мамою я домовився: буду їй дзвонити щодня і хоч два слова говорити. Щоб вона була спокійна. Я її переконав: якщо вона буде хвилюватися — мені буде набагато складніше працювати та жити взагалі. Було таке, що зв'язок глушили, але мені давали хлопці зв'язок іншого оператора, і я додзвонювався, повідомляв, що все гаразд. А взагалі, по секрету скажу, я був би цінним полоненим — я ж знав більшість позицій, коли їздив служити на Великдень.

У планах, звичайно, поїхати туди ще раз і відвезти необхідні речі, які зібрали волонтери. Відчуваю, що хлопцям там вкрай необхідний.

У війни — своя мова

Вважаю, що 5-та хвиля мобілізації має свої проблеми, бо туди закликають навіть тих, хто стоїть на обліку в психдиспансері, є багато судимих. Часто зустрічалися проблеми з алкоголем, посттравматичні шоки після виходу з «котлів» в Дебальцеве. Часто доводилося говорити про цінність життя. Людей зрозуміти можна — їм там дуже важко. Але багато героїв, ті, хто на передовій, стійкі. Вони знають, чого хочуть. Пройшли Косово, Чечню, Югославію. Справжні чоловіки. Це інша категорія хлопців, які готові не повернутися. Вони чітко підпорядковуються Збройним Силам України, виконують усі завдання з чистою совістю.

Зустрічаються проблеми і побутового характеру серед місцевого населення. До мене одного разу підійшла бабуся в сльозах. Я їй: «Що — солдати будинок зайняли?» А вона: «Та ні, в мене сусід вкрав мед і генератор».

Вночі, коли ми ночували в покинутих та заселених військовими відремонтованих будиночках, розбурхувала рація, за якою були чутні всі переговори про те, що хтось повзе по мінному полю або що помічений літаючий безпілотник.

Одним з важких емоційних моментівдля мене стала дорога через порожнє поселення Луганське. З розбитих вікон тріпаються штори, тюль вивернута навиворіт ... Моторошно. Адже колись тут грали діти, жили щасливі сім'ї ...

Коли бачив дітей, намагався завжди дати їм якийсь смаколик, гостинець. Але вони такі залякані, бояться людей у формі.

«Не надсилайте сало!»

Перше, про що просять хлопці у волонтерів — не присилати їм сало, його там багато. Дитячі малюнки — ось для них найкраща терапія! А ще вони хвалилися, що студентки передали їм намальований плакат зі своїми номерами телефонів!

Звичайно, допомога волонтерів — неоціненна. І все, що вони передають — все потрібно. Але все ж в першу чергу їм необхідні батареї, речі особистої гігієни та автомобілі.

Записала Анна ВОЛОШИНА