Українські християни змушені робити радикальний вибір — або бачити Україну християнською і робити все, щоб вона такою стала, або зняти з себе відповідальність і дозволити країні стати постхристиянською, змиритися з тим, що вже відбувається без нас і проти нас.
Коли в Європі заговорили про прихід постхристиянської епохи, в СРСР ще панував атеїзм, і Церкви лише мріяли про «відкриті двері» для проповіді Євангелія. Після розпаду СРСР українці пережили десять років «релігійного буму», але християнська епоха так і не настала. Зате все більше стало відчутним постхристиянство — коли про християнство знають, але не живуть ним, а воно стає всього лиш ринковим «брендом» або товаром у релігійному супермаркеті; коли все стало відносним і байдужим.
Україну називають православною, враховуючи той факт, що близько вісімдесяти відсотків населення пов'язує себе з цією релігійною традицією. Але далеко не всі «православні» готові підтвердити свій християнський вибір. Це вже не християнство, а постхристиянство.
Влада охоче заграє з православ'ям, використовуючи релігію в політичних цілях. У цій грі багато релігійних слів, але немає ні принципів, ні цінностей. У цій грі так багато посилань на настільки туманну «духовність» і настільки далекі «традиції», що за ними не видно реальних переконань. Це постхристиянство.
Міністерство закордонних справ України визнає, що в країні мають місце порушення прав геїв, але заперечує, що порушуються права побитої в ув'язненні Юлії Тимошенко. «Православний» президент залишає без відповіді письмові звернення предстоятелів Церков із проханням звільнити політв'язнів і припинити репресії, а потім раптом викликає їх «на килим», зриваючи поїздку делегації священнослужителів до Брюсселя. Московський Патріарх Кирило збирає ректорів українських вузів і розповідає їм про небезпеку протестантизму, перекладаючи всі біди «секулярної» Європи на наслідки Реформації. Це постхристиянство — внутрішньо порожнє, безсердечне, цинічне, що приймає лише «вид побожності, сили ж її зреклися» (2 Тим. 3:5).
«Сильна» влада в Україні душить демократію, замість того, щоб усією своєю «силою» служити народові. «Сильне» «православ'я по-московськи» придушує собою християнське різноманіття і свободу совісті, замість того, щоби спільно будувати християнську Україну на євангельських засадах. Для такої влади і такої релігії постхристиянство цілком підходить, це вже не віра серця, а засіб для замилювання очей.
Але християни не зобов'язані погоджуватися з таким ходом історії, вони можуть стати в проломині за цю землю (Єз. 22:30). Я переконаний, що для України Бог хоче найкращого, і лише від міри християнської відповідальності залежить майбутнє країни — чи стане християнство її духовним центром і орієнтиром розвитку. Відповідальності поки що мало.
Ось свіжі приклади цього року. В Україні сотні тисяч прихожан протестантських церков. Але заявити свій християнський і цивільний протест проти гей-парадів часто приходять лічені десятки і рідко коли збираються тисячі. Подібним чином десятки і сотні (але не тисячі!) Євангельських християн взяли участь у Фестивалі сім'ї. Пасивність і нечисленність християн розв'язує руки нехристиянам і антихристиянам, що діють організовано й нахабно.
«Розділяй і володарюй» — цей старий і підступний принцип укотре використовується проти християн, щоб позбавити їх єдності і розбудувати спільну справу. Так для підконтрольних владі ЗМІ стало вже звичним ділити християн на конфесії традиційні і нетрадиційні, сектантські. У прямому ефірі баптистів називають сектантами, а впливові ЗМІ звинувачують євангельських християн у доведенні дітей до самогубства. На жаль, християни не стали на захист своїх конституційних прав. Українські суди важко назвати справедливими і ще важче дочекатися відповіді на звернення до влади, але вимагати суду кесаревого все ж варто (Діян. 25:11).
Якщо християнство не хоче остаточного розриву, воно має повернутися обличчям до настільки проблемного суспільства. Іноді можна почути, що духовне життя таке далеке від громадського, що жодні біди останнього на нього не впливають; нібито можна бути духовною людиною і ні на що не звертати уваги. Я категорично не згоден з таким підходом. Духовне життя обов'язково проявляється в житті соціальному — в тому, як люди працюють, відпочивають, спілкуються, які закони пишуть, яких правителів обирають. І навпаки, ситуація в суспільній моралі, культурі, політиці, економіці може багато сказати про духовність.
У нас же виходить так: живемо не просто погано, але щораз гірше, зате духовністю пишаємося. Пригадується студентське запитання викладачеві в дірявих штанях: «Якщо ти такий розумний, чому такий бідний?» Зрозуміло, що бідність — не гріх, але зашити і почистити штани неважко. Задаймо питання самі собі: «Якщо наша духовність така висока і глибока, то чому вона не змінить суспільство на краще, не зцілить його вад?».
Ми, християни, носимо в собі, приховуємо в собі те, що могло б послужити всім. Відокремлюючи духовне життя від суспільного, ми тим самим віддаємо суспільство у владу нехристиянських сил.
Україна може служити сумним прикладом того, як за відсутності бачення були упущені унікальні можливості. Багатьох християн і досі лякають слова про «християнську Україну, їм це здається непосильною і зайвою відповідальністю. Зізнаюся, мені це здається завданням не зайвим, але таки непідйомним. При всьому цьому у нас немає вибору. Уявіть, що назви таких християнських організацій, як «Україна для Христа» або «Молодь для Христа» замінять на вивіски «Україна без Христа» або «Молодь без Христа». Чи хочемо ми цього?
Ми не можемо зробити Україну християнською, але не можемо й змиритися з Україною постхристиянською або нехристиянською. Християнська Україна, як я її розумію, не обов'язково передбачає «нашого» президента, "наш" кабінет міністрів і парламент, тим паче не передбачає «наших» олігархів. Україна може вважатися християнською вже тоді, коли голос християнської меншини буде чутним і авторитетним. Ми не можемо прогнати морок, але ми можемо бути світлом. Ми не можемо за один чудовий день змінити політичні та економічні структури, але ми можемо нагадати про Божу істину і суд тим, хто приймає важливі рішення. Ми не можемо виселити зі свого під'їзду наркоманів, що нам докучають, але ми можемо проявити любов і співчуття стосовно них. Ми не можемо проповідувати «війну палацам» Межигір'я або Конча-Заспи, але просто зобов'язані нагадати про те, що буває з тими «нерозумними», «хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:16-21).
Навіть постхристиянська Україна може стати християнською Україною, якщо в кожному будинку, кожному місті, кожному заводі, школі, університеті знайдуться хоч лічені одиниці праведників.
За будь-якої влади, якою б темною або «тіньовою» вона не була, суспільству потрібне світло. І Церква повинна бути таким світлом. Такого права не може забрати ніхто. Може змінитися статус, але не може змінитися покликання. Можна переписати закони, але не можна переписати Біблію. Можуть змінитися обставини, може згуститися пітьма. Але світло не перестане бути світлом. І від нас залежить, чи стане його більше.
Україна вже не православна і навряд чи стане протестантською. Але на тлі політичного та ідеологічного банкрутства у народі назріває голод правди, живого Бога, щирої віри. Ні українська корумпована влада, ні імперія «русского мира», ні постсекулярна Європа не відповідають потребам і сподіванням розчарованих людей. Ні виснажений європейський протестантизм, ані агресивне московське православ'я не наситять душі. У почутті голоду за справжнім християнством, що зараз пробуджується, є шанс, у цьому пошуку є надія. Коли ми перестанемо тішити себе ілюзіями «другого Єрусалима», «християнської нації», «Святої Русі» і запрагнемо Бога, Він завітає в Україну.
Україну важко назвати християнською, але вона може стати такою. Бог може зробити чудо, якщо християни будуть здатні відважитися і повірити, просити і прийняти.