Інтерв’ю зі священиком Степаном СУСОМ, головою Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ
— Як на законодавчому рівні виглядає капеланство в Збройних силах України?
— До цих пір не створено окремої законодавчої бази для того, щоб вважати військове капеланство – офіційною формою служіння душпастирів у Збройних силах та силових структурах України. Однак, я б сказав, присутність священика у війську, в якому служать віруючі військовослужбовці, що становлять більшість є необхідною.
Доволі довгий час військове капеланство було у більшості ініціативою тої чи іншої Церкви, по регіонах чи окремих місцевостях священики самотужки старались нав’язувати стосунки з військовими інституціями, що знаходились у межах їх парохій: благословляли солдат під час складання присяги, відвідували їх під час великих релігійних свят, проводили зустрічі на духовні тематики, тощо. Це можна було назвати рухом з низу, коли на місцях, не зважаючи на неофійність таких видів діяльності, все-таки священиків запрошували і допускали у військові частини.
Часткову легалізацією військового капеланства у Збройних силах України надала директива Міністра оборони України від 25.04.2006 № Д-25 «Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних сил України», яку екс-міністр оборони України Анатолій Гриценко підписав із „метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод військовослужбовців Збройних Сил України, вимог законодавства України у сфері свободи совісті, недопущення стихійності у сфері взаємодії з представниками різних церков (релігійних організацій), врегулювання механізму задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців”. Ця директива є запрошенням для Церкви бути завжди поруч своїх вірних-військовослужбовців навіть тоді, коли вони не мають змоги поза військовими частинами отримувати духовну підтримку від Церкви, зважаючи на свої обов’язки.
— Які існують конфесійні та міжконфесійні центри, об’єднання капеланів та військових?
— На сьогоднішній день в кожній єпархії УГКЦ існують окремі відділи у справах душпастирства в Збройних силах та силових структурах України, і наскільки мені відомо, подібні відділи теж існують в УПЦ КП та УПЦ (МП), УАПЦ. У Львівській архиєпархії УГКЦ вже довгий час провадить свою діяльність Центр військового капеланства, головою якою я є, і нашим завданням є не тільки провадити душпастирство серед військових, але й розробляти методологію праці по питаннях задоволення духовних потреб військовослужбовців та членів їх сімей.
Також на міжконфесійному рівні діють Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнсько-військове братство та Об’єднання християн-військовослужбовців України. Вважаю, що подібного роду братства та об’єднання сприяють напрацюванні спільної стратегії у розвитку військового капеланства.
— Яке ставлення солдат та офіцерів до військового капелана? Приблизно який відсоток солдат бере участь у богослужіннях та прийнятті святих тайн?
— Ставлення військових до капелана, яке було колись у 90-х рр., а тепер — досить змінилось. Напевно що залишились серед військових ще й ті, які сміються, коли бачать священика у війську, кажуть: що він тут робить? Однак більшість військових розуміє важливе значення присутності священика у армії! Я пригадую, що багато курсантів та солдат, коли вперше з ними зустрічався, дивились на мене «великими очима», однак пізніше з багатьма з них ми ставали друзями. Треба врахувати також і той елемент, що багато військових, особливо ті, що зі Східних та Центральних областей України ніколи не спілкувались зі священиком зблизька і не мали змоги навіть щось його запитати! Ми стараємось навчити військових однієї істини, що священик – це їх приятель, якого їм посилає Господь і його можна зажди знайти, поспілкуватись, попросити про молитву. Він є поруч них. Таким чином у багатьох військових змінилось уявлення про священика, зрозуміли, що з ними можна інколи навіть поспілкуватись!
Наш Центр військового капеланства на сьогоднішній день опікується багатьма військовими інституціями та має 4 військові храми-каплиці. Ми стараємось щотижня мати Богослужіння для військових і я приємно вражений тим, що все-таки бажаючих помолитись чи прийти до сповіді є багато більше, аніж небажаючих. Якщо про це говорити у відсотках, то напевно поки що це є 89 % тих військових, які стараються провадити християнське життя і брати участь в церковних богослужіннях. Українська армія – армія віруючих людей, які все-таки попри свої службові обов’язки знаходять час прийти помолитись. Наш військовий храм у Львівському Військовому Інституті є відкритий щодня, не раз бачу, як впродовж дня заходять військові на хвилинку у храм, помоляться, поставлять свічку та й біжать дальше. Є багато таких, які вперше у своєму житті саме у армії починають відвідувати богослужіння чи отримали хрещення. Це справді моменти їх щирого навернення, мені приходилось не раз бути спостерігачем та й учасником таких духовних змін у житті військових.
— Що необхідно врахувати у підготовці військових капеланів? Чи у Семінарії спеціально готують на військового капелана?
— Нажаль, тоді, коли мене Господь покликав до цього служіння, як і інших моїх співбратів, ми не могли у семінарії прослуховувати спеціальні курси, що то значить бути військовим капеланом і які його обов’язки? Ми просто йшли у військо із тими знаннями, які давала Семінарія для кожного майбутнього душпастиря. Думаю, що тоді цього навіть було достатньо, оскільки у Львівській духовній семінарії Святого Духа нас готували бути душпастирями при різних життєвих обставинах та найголовніше давали обширні знання.
Однак це було ще на початку 2000 року. Тепер ситуація виглядає набагато краще у військовому душпастирстві, оскільки у Львівській духовній семінарії створили окрему семінарійну організацію Центр душпастирювання військовослужбовців св. Юрія Побідоносця, до якої належать ті семінаристи, які зацікавлені у душпастирстві серед військових і вже навіть тепер допомагають це робити. Я би сказав, що ця організація є добрим засобом для бодай якогось вишколу майбутніх військових капеланів. Управа організації старається організовувати зустрічі із різними військовими професорами, а ті в свою чергу підготовляють лекції про значення капеланської служби у війську, як має поводитись священик у тих чи інших обставинах, психологія військовослужбовця та ін. Між іншими семінаристи організували у травні 2007 р. вперше напевно у модерній історії день військового капелана.
У свою чергу у Львівській архиєпархії існує Центр військового капеланства, ми стараємось координувати нашу діяльність у військових інституціях, залучаючи до пасторальної праці у армії також і наших співбратів із семінарійного Центру душпастирювання військовослужбовців.
— Які проблеми існують у духовно-патріотичному вихованні в армії?
— На мою думку, як і загалом в нашій державі, так і в армії немає чітко відпрацьованої системи чи програми духовно-патріотичного виховання. Як і духовність так і патріотизм виховуються на ідеалах, а в нас ці ідеали, на мою думку, трошки застарілі або віддалені від сьогодення. Дивним є те, що інколи в армії дають за приклад-патріота когось із героїв XVI-XVII ст., а натомість забувають про тих, хто тепер, зокрема у ХХ столітті віддав своє життя чи то за Батьківщину, чи то беручи участь у різних миротворчих місіях або під час виконання службових обов’язків. Треба заглянути у біографії сучасних героїв і вивчити, чому саме вони рятуючи життя інших самі загинули, що спонукало їх до такого жертовного кроку, носіями яких ідеалів вони були. Патріотизм повинен виховуватись на сучасних героях, і це, на мою думку є однією із важливих та головним проблем патріотичного виховання у сучасній армії.
— Яка модель капеланства в армії була би найоптимальнішою для українського війська? Який іноземний досвід Ви би рекомендували використати?
— Вважаю, що у наших сусідів – поляків є досить гарно розпрацьована система військового капеланства, тому вартує саме і у них запозичити щось подібне для себе: у них є призначений окремий військовий єпископ, який очолює єпархію для військових, до складу якої входять священики-капелани. Капелани, коли розпочинають службу у війську, отримують військове звання і підпорядковуються як єпископу – головному капелану, так і військовій владі згідно з власним статутом. Військові капелани не носять зброї.
— Дякую за розмову.
Розмовляв Тарас Антошевський
Львів, 18 жовтня 2008 року