На землях, які потрапили після поділу Речі Посполитої до складу Австро-Угорської імперії, частина унійної Київської митрополії продовжила своє існування у якісно інших умовах, ніж та, яка потрапила під владу Російської імперії.
Практично відразу після приєднання галицьких земель до Габсбурзької монархії імператорка Марія-Терезія у 1774 році видала декрет, яким затвердила нову назву для унійної Церкви – Греко-Католицька Церква, головним чином щоб відрізнити її від Римо-Католицької Церкви. Австрійська влада розуміла, що шануючи українців-русинів, зможе збалансувати польський сепаратизм у регіоні. Для цього необхідно було забезпечити рівні права як для східних, так і для західних католиків (оскільки, незважаючи на те, що уніати були теж католиками, як і латинники, польські римо-католики трактували східних співбратів як нижчу касту). Того ж року Марія-Терезія заснувала у Відні семінарію при храмі св. Варвари для греко-католиків (Барбареум). А імператор Йосиф ІІ головним провідником своїх просвітницьких реформ на території, де проживали русини, визначив греко-католицьке духовенство. Для цього, зокрема, було підвищено соціальний і економічний статус і освітній рівень духовенства. Імператор водночас практично взяв під контроль право призначати єпископів, але у 1855 році між імперією і Римом було укладено конкордат, який забезпечував незалежність церковних справ від імператорської влади, зокрема стосунки єпископату з Римським Престолом.
Після смерті останнього митрополита Феодосія Ростоцького, який під час переслідувань унійної Церкви під владою Російської імперії був переправлений у Петербург, Київська митрополія в єдності з Римом фактично залишилась без затвердженого в Римі митрополита. Тому вже у 1806 році австрійський цісар надіслав у Рим звернення генерального вікарія Львівської єпархії з проханням відновити Галицьку митрополію з правами Київської. Папська булла побачила світ у 1807 році, а у 1808-му митрополитом, у юрисдикцію якого входила і Холмщина, став Антон Ангелович. Наступником Ангеловича став у 1815 році Михайло Левицький, який доклав багато зусиль для підвищення освітнього рівня населення Галичини. Зокрема, було відкрито понад тисячу парафіяльних шкіл. У 1856 році Папа Пій ІХ надав Левицькому титул кардинала.
Національно-культурне відродження в Галичині пов‘язане з діяльністю «Руської трійці» (виникла у 1834 р.). до якої входили о. Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Величезний внесок в освіту місцевого населення зробив Перемишльський єпископ Іван Снігурський.
Після революції 1848 року в середовищі галицьких русинів посилюється національна самосвідомість. Значну участь у цих процесах брало і греко-католицьке духовенство, оскільки було найосвіченішою групою серед населення. Українці-русини не бажали брати участі в визвольних рухах поляків чи угорців, тому австрійська влада толерувала національні організації на кшталт «Головної Руської ради». В цей час у греко-католицькому середовищі доволі впливовою стає і москвофільська партія, члени якої вважали необхідним об‘єднання з Російською імперією. Москвофільська течія отримувала щедру ідеологічну і фінансову підтримку з боку російської влади.
На противагу москвофільському крилу існували організації народовців, які представляли українофільську течію. Народовці, що формувались на основах «Руської трійці» та Кирило-Мефодіївського братства, яке існувало в Києві, прагнули розвивати і поширювати українську культуру, засновували бібліотеки, читальні, театри, організацію «Просвіта». Під їхнім керівництвом діяла «Руська бесіда». Національна ідея народовців, на відміну від москвофілів, полягала в баченні українців як окремої нації та необхідності об‘єднання з братами з великої України. За підтримки наддніпрянців народовці заснували Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, у 1892 році перейменоване у Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
У всіх цих процесах активну участь брало греко-католицьке духовенство. Представники УГКЦ були як у москвофільській течії, так і серед народовців. У церковному контексті москвофільська течія намагалась наблизити обряд УГКЦ якомога ближче до синодальних зразків, очистити обряд від латинських нашарувань.
Через звинувачення в потуранні проросійським тенденціям в середовищі греко-католицького кліру 1882 року змушений був зректися престолу митрополит Йосип Сембратович. Відбулось це після переходу в православ‘я парафії села Гнилички під проводом відомого москвофіла о. Івана Наумовича, який згодом переїхав у Росію.
Після Йосипа Сембратовича греко-католицьку митрополію очолив його брат, Сильвестр Сембратович. За його урядування у 1885 році було виділено Станиславівську єпархію, а також відбулась «Добромильська реформа» василіян під проводом єзуїтів, оскільки в другій половині ХІХ століття Чин св. Василія Великого перебував у вкрай важкому стані. Реформа викликала негативні відгуки в суспільстві, проте дала змогу оживити монастирі, зокрема, їхню видавничу та освітню діяльність.
У 1891 році у Львові відбувся Собор Греко-Католицької Церкви. На ньому зустрілись дві течії - консервативна, яка обстоювала непорушність власних східних традицій Церкви, та реформаторська в особі василіян, які закликали до більшого наближення до Латинської Церкви. Хоч Собор і зберіг одружене священство, в Станиславівську і Перемишльську семінарії почали набирати хлопців, які згодом повинні були ставати неодруженими священиками, за зразками латинського духовенства. Через такі нововведення митрополита Сильвестра Сембратовича, коли він повертався з Рима, на віденському вокзалі українські студенти закидали тухлими яйцями.
Після Сильвестра Сембратовича митрополію на короткий час очолив Юліан Сас-Куіловський. А 17 січня 1901 р. на Галицький митрополичий престол зійшов Андрей Шептицький, до того єпископ Станиславівський.
Митрополит Андрей увійшов в історію УГКЦ як один із найвизначніших єрархів. Він розгорнув широкомасштабну фінансово-економічну діяльність з метою розвитку «української» економіки в краї та поліпшення соціального і економічного становища місцевого населення, фінансування освіти талановитих дітей та опіки над дітьми-сиротами, підняття освітнього рівня населення та створення системи охорони здоров‘я. Митрополит водночас продовжував боротьбу з соціальними недугами галицьких селян, започатковану попередніми митрополитами, підтримавши, зокрема, товариства тверезості, які заснував Йосип Сембратович. Тоді ж Митрополит відновив у лоні УГКЦ студитське монашество, засноване на класичних східнохристиянських зразках. А його брат Казимир, в монашестві Климентій, став архимандритом студитів.
Митрополит також хотів відродити Греко-Католицьку Церкву на теренах цілої Київської митрополії. Для цього він отримав папський дозвіл на юрисдикцію поза межами Галичини. Окрім цього, завдяки старанням Митрополита Андрея свого єпископа отримали греко-католики в США. У 1907 році в Америку були призначено єпископа Сотера Ортинського, який став вікарієм латинського єпископа і опікувався греко-католиками (повну юрисдикційну владу він отримав у 1913-му, а у 1924 році був оформлений екзархат). В цей час стався конфлікт між греко-католиками і латинською єрархією, на вимогу якої в США допускались тільки неодружені священики. Реакція багатьох греко-католиків була негативною, і вони перейшли в Православну Церкву. У 1912 році в Канаду був призначений єпископ Микита Будка. В Канаді, як і в США, частина греко-католиків перейшла в Православ‘я[1].
Саме в цей час Митрополит Андрей також заснував Національний український музей у Львові, активно підтримував українських митців.
На початку І Світової війни австрійська влада, побоюючись надмірних симпатій до Росії в середовищі галицьких москвофілів, розпочала проти них репресії. Серед репресованих було багато священиків УГКЦ, а також українців, які не були москвофілами, оскільки Австрія остерігалася зради українців на користь росіян. Разом із російською армією в Галичину ввійшли представники православного духовенства. Очолювали цей процес митрополит Антоній Храповицький, який отримав титул екзарха Константинопольського Патріархату на Галичині, та єпископи Евлогій Георгиєвський і Діонісій Валединський. Під час перебування на Галичині російських військ відбувалась масштабна акція підпорядкування греко-католицьких парафій Православній Церкві, в деяких місцях люди самі бажали перейти (загалом на Галичині після російської окупації було 200 православних парафій), однак кампанія супроводжувалась репресивними методами щодо греко-католиків. Митрополита Шептицького було арештовано і переправлено в Росію в Спасо-Евфімієвський монастир, де він пробув до 1917 року. Митрополією в цей час керував Станіславівський єпископ Григорій Хомишин. Водночас місіонерська діяльність православних була малоефективна на фоні освіченого греко-католицького духовенства і давала мізерні плоди.
Після звільнення у 1917 році Митрополит Андрей Шептицький в травні провів у Петербурзі Собор російських греко-католиків і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії.
Ще на початку заслання в Росію Митрополит Шептицький висвятив на єпископа Луцького свого духівника Йосифа Боцяна, який, однак, не зміг виконувати своїх обов’язків - був арештований і вивезений до Сибіру, де перебував до падіння царського режиму.
Під час розпаду Австро-Угорської імперії Митрополит Шептицький виступав за вільне самовизначення для всіх націй колишньої імперії. А після українсько-польської війни 1918-1919 рр. Українська Греко-Католицька Церква опинилась у складних умовах Польської держави та сильного тиску з боку латинської єрархії. Існував також тиск політичних і церковних кіл Польщі на Ватикан. Митрополит Шептицький після закінчення війни перебував під домашнім арештом у митрополичих палатах собору св. Юра, передовсім за відстоювання прав українців на незалежність (Митрополит Андрей увійшов до складу Української Національної Ради)[2].
У міжвоєнний період територія УГКЦ була обмежена Галичиною. Тільки у 1930 р. керівництво Польської держави надало право призначити єпископа Миколая Чарнецького для опіки греко-католиків на Волині (раніше римо-католицька єрархія намагалась запровадити тут «нову унію», в якій служили б латинські священики-біритуалісти, що підлягали польським римо-католицьким єпископам). У 1923 році у Львівській семінарії УГКЦ розпочинає діяльність Богословське Наукове Товариство, яке видає журнал «Богослов‘я» та журнал для духовенства «Нива», а також «Праці Богословія». У 1929 році у Львові була заснована Богословська академія.
У складній політичній ситуації того часу Митрополит Андрей, відстоюючи права українців, через що зазнавав критики з боку поляків, водночас критикував терористичні дії крайніх українських націоналістів, чого не сприймали радикальні кола українства. Польська влада розпочала масований наступ на православне і греко-католицьке населення на східних теренах (Холмщині, Волині, Підляшші): у православних відбирали храми, базуючись на тому, що їх раніше відібрали в католиків російські царі Микола І і Олександр ІІ. Окрім того, духовенство примушували переходити на польську мову, не тільки в проповідях, а й у побуті[3].
У зв‘язку з цим Митрополит Андрей заявив від імені УГКЦ, що вона не претендує на майно унійної митрополії, яке перейшло православним після ліквідації Унії на цих теренах, а також підтримав переслідуваних православних братів Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся і закликав їх зберігати свою віру і обряд, за що йому подякував православний митрополит Діонісій (Валединський)[4].
Під час ІІ Світової війни українські терени в складі Польщі були окуповані радянськими військами вже на початку спільної військової кампанії Радянського Союзу і Німеччини. 22 вересня 1939 року радянська армія увійшла у Львів. На Галичині й Волині відбулися вибори, під час яких населення було змушене обирати лояльне до СРСР керівництво, яке і проголосило приєднання Волині та Галичини до УРСР. Нова влада проводила часткову політику українізації, на противагу польській політиці, щоб привернути на свій бік місцеве українське населення. Проте діяльність проукраїнських організацій «Просвіта» й НТШ була заборонена. Були також закриті монастирі, церковні видавництва, семінарії, Богословська академія, відбулась конфіскація церковних земель, усунуто духовний елемент зі шкіл. Церковні школи передаються державі[5]. По всій Галичині відбуваються арешти і розстріли, в тому числі й духовенства.
За таких умов Митрополит Андрей Шептицький звернувся до Папи Пія ХІІ з проханням призначити його наступником на митрополичому престолі о. Йосипа Сліпого, який став коад’ютором Львівської архиєпархії. Водночас Митрополит прагнув організувати душпастирську працю на всій території СРСР. 9 жовтня у Львові відбувся Собор, на якому було прийняте рішення створити чотири екзархати: Великої України, Росії і Сибіру, а також на Волині та у Білорусі.
З приходом радянських військ відбуваються перші спроби перевести греко-католицькі парафії Галичини на Православ‘я. Навесні 1940 року Московський Патріарх Сергій (Страгородський) призначив Миколая Ярушевича екзархом Західної України. Проте на Галичині переходів не було.
На початку 1941 року тут почали відбуватися ще масовіші репресії та депортації. Якщо на початку ІІ Світової війни жертвами їх ставали інтелігенція, торговці, священики, промисловці, юристи, то під кінець першої окупації жертвою міг стати будь-хто. Головним звинуваченням був український націоналізм.
Німецька окупація, яка розпочалась 22 червня 1941 року, дозволила трохи відродити церковне життя. Відроджується Богословська академія та наукова праця Богословського Товариства. Шептицький вітав прихід німецької армії, яка звільнила Галичину від радянської окупації. Великою мірою це було спричинене тими репресіями і терором, які проводила на Західній Україні радянська влада. Однак невдовзі Митрополит критикує вже й нацистів. Спершу щодо того, як вони поводилися з євреями (в роки війни УГКЦ розвернула широку діяльність із порятунку євреїв, сам Шептицький переховував у себе в палатах дітей двох львівських рабинів). У листі до Папи Пія ХІІ Митрополит дає жорстку характеристику німецькій владі: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії»[6].
А 21 листопада 1942 року Митрополит написав послання «Не убий!», в якому відстоює гідність людського життя та засуджує братовбивчу війну українців через різницю в політичних поглядах.
Під час війни Митрополит Андерй намагався знайти порозуміння з православними. Для цього він листувався з єпископами Православних Церков Іларіоном (Огієнком), Паладієм (Видибідою-Руденком) з Польської Православної Церкви, видав послання до православних єрархів в Україні та православної інтелігенції.
27 травня 1944 року радянські війська знову увійшли в Львів. Митрополит Шептицький намагався налагодити контакти з радянською владою. У Москву вирушила делегація на чолі з братом Митрополита архимандритом Климентієм, яка від УГКЦ передала значну частину грошей для допомоги пораненим бійцям Радянської армії. Шептицький закликав національні збройні сили припинити боротьбу проти радянських військ.
1 листопада цього ж року Митрополит помер. Греко-Католицьку Церкву очолив єпископ Йосиф Сліпий.
Під час другої окупації Галичини радянськими військами нова влада вже була добре підготовлена і мала чіткий план дій щодо краю і щодо УГКЦ зокрема. 15 березня 1945 року голова ради у справах РПЦ полковник Карпов надіслав Сталінові Інструкцію ліквідації УГКЦ. За планом, необхідно було створити православну єпархію у Львові та організувати в середовищі УГКЦ ініціативну групу щодо приєднання до Православ‘я. Водночас у місцевій пресі розпочалася акція наступу на УГКЦ: 8 квітня в газеті «Вільна Україна» виходить стаття галицького москвофіла Ярослава Галана «З хрестом чи ножем?», у якій лунали звинувачення УГКЦ в співпраці з фашистами. Вже 12 квітня працівники НКВС заарештували всіх греко-католицьких єпископів: Йосифа Сліпого, Миколу Чарнецького, Микиту Будку, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського, а всіх греко-католицьких семінаристів забрали до лав армії. Єпископів змушували розірвати зв’язки з Римом, а Йосифові Сліпому пропонували Київську православну кафедру. 27 квітня у Львів прибув православний єпископ Макарій Оксіюк (православна єпархія в Галичині була організована головним чином приєднанням до Тернопільської області Шумського і Кременецького районів Волині, де були православні парафії).
Також на початку 1945 року до Львова прибув протоєрей РПЦ Казновецький для підготовки приєднання греко-католиків до РПЦ[7].
У той сам час була сформована Ініціативна група на чолі з священиками Гавриїлом Костельником, Михайлом Мельником і Антонієм Пельвецьким. Діяльність ініціативної групи була скерована на те, щоб переконати греко-католицьке духовенство перейти в Православну Церкву. Отець Гавриїл Костельник перед священиками аргументував це бажанням уберегти Церкву на Галичині як від заборони, так і від русифікації. Водночас від влади він вимагав відносної автономії галицьких парафій та існування семінарії. Задовго до того о. Гавриїл Костельник був відомий як критик певних аспектів діяльності Римського Престолу щодо Східних Церков, зокрема і Католицьких, а також захисник східно-візантійського надбання в Греко-Католицькій Церкві.
Підтримка Ініціативної групи і тиск на те греко-католицьке духовенство, яке не бажало приєднуватись до РПЦ (протягом 1945-1946 рр. в Галичині було арештовано понад 800 священиків УГКЦ) врешті-решт дали результат: частина духовенства під тиском влади погодилась на приєднання. В грудні 1945 року Папа Пій ХІІ звернувся до галичан із закликом бути стійкими у вірі й не здаватися.
У перших числах березня 1946 року в Києво-Печерській лаврі в присутності представників радянської влади два греко-католицьких священики Антоній Пельвецький і Михайло Мельник були таємно висвячені на єпископів Православної Церкви. А з 8 по 10 березня у Львові відбулось зібрання, яке Російська Православна Церква та радянська історіографія називають «Львівським собором».
На зібрання прибули 232 делегати, 216 священиків і 16 мирян. Перед засіданням у готелі «Джордж» о. Гавриїл Костельник видав мандати учасникам, а полковник НКВС Богданов - талони на обід. Зібрання одноголосно висловилось за скасування Берестейської унії і приєднання УГКЦ до Російської Православної Церкви. Тільки після голосування Костельник представив делегатам єпископів Пельвецького і Мельника. 5 квітня делегація за участі Костельника і нових єпископів відбула в Москву на зустріч із Патріархом Алексієм І та головою Ради у справах Православної Церкви полковником НКВС Карповим.
Після подій 8-10 березня УГКЦ фактично опинилася поза законом. Частина духовенства, яка відмовилась перейти в РПЦ (на перехід в кінцевому підсумку погодилось близько 30% священиків) була репресована, полишила службу, втекла на Захід, а частина перейшла на підпільне існування. У зв’язку з цими подіями на Галичині відбулися суспільні протести, їх було придушено.
Перемишльська єпархія, хоч і залишилась поза межами УРСР, також зазнала терору. 21 вересня 1945 року єпископ Йосафат Коциловський був заарештований, але згодом його звільнили. Однак повторно арештували 26 червня 1946 року і переправили під Київ, де він і помер у концтаборі в с. Чапаївці 17 листопада 1947 року. Також було ув’язнено єпископа-помічника Григорія Лакоту, а після операції «Вісла» єпархію було фактично ліквідовано[8].
Головних дійових осіб Львівського зібрання згодом було ліквідовано. Єпископи Мельник і Пельвецький померли за дивних обставин. 20 вересня 1948 року після Літургії в Преображенському храмі м. Львова був застрелений протопресвітер Гавриїл Костельник. Радянська влада намагалась покласти відповідальність за вбивство на українське націоналістичне підпілля, однак докази, подані ріднею Костельника, свідчать про те, що він став жертвою радянських спецслужб (за словами дружини Костельника, вже за мить після пострілів радянські спецслужбовці були в квартирі Костельників з метою обшуку і вилучення документів священика).
Дослідник життя і діяльності о. Гавриїла Костельника о. Олег Гірник зазначає: «Якщо до 1945 року Г. Костельник і виказував якісь «політичні симпатії до православія», то в процесі організації «Львівського псевдособору» його риторика змінюється з точністю до навпаки: до війни Г. Костельник критикував прояви латинізації у Греко-Католицькій Церкві; після переходу під юрисдикцію Московського Патріархату він починає закликати православних засвоїти адміністративну структуру Римської Церкви, запровадити читану Літургію, пообстригати бороди й довге волося, скасувати обрядові «лобзанія» та ряси з широчезними рукавами й узагалі звести до мінімуму всі зовнішні атрибути у священичому одязі, подаючи як зразок одяг католицьких священиків у Європі та Америці[9]». Зміна в поглядах голови Ініціативної групи відбулася великою мірою через недотримання тих умов, які Костельник висував до радянських цивільних та православних партнерів. Вбивство Костельника відбулося невдовзі після того, як він повернувся з Москви, нарікаючи, що Московська Патріархія не виконує умов щодо надання Галицькій митрополії автономного статусу.
Навіть після ліквідації УГКЦ в 1946 році на Галичині ще діяли окремі греко-католицькі осередки: монастир у Гошеві вистояв до 1950 року, жіночий василіянський монастир у Суховолі діяв до 1952 року[10]. У 1950 році було арештовано і заслано більше ніж сто монахів і монахинь. Ті, хто залишились, створювали малі спільноти і йшли на світські роботи: ставали медсестрами, прибиральницями, швачками тощо. Дві сестри-василіянки служили до 1957 року в палатах святого Юра при православних єпископах, але на Літургію ходили до костелу[11].
Загалом після 1946 року було комуністична влада конфіскувала і частково передала Російській Православній Церкві 3000 парафій, 195 монастирів і монаших домів.
Хоча нова церковна влада спершу намагались знищити всі ознаки греко-католицтва в місцевому обряді (уніфікувати його з московським обрядом), населення виступило проти, тому єпископат РПЦ відмовився від різких дій і взявся за поступове витирання слідів УГКЦ. Проте багато богослужбових традицій так і залишились у вжитку. А чимало священиків, які формально приєднались до РПЦ, продовжували служити за старими зразками і поминати Папу Римського на Літургії.
Після арешту єпископату Греко-Католицької Церкви лідером духовенства став архимандрит Климентій Шептицький, але 5 червня 1947 року в Унівській лаврі він був заарештований і після кількох років знущань помер 1951 року у Володимирській тюрмі.
Життя в греко-католицькому підпіллі тривало завдяки стійкості вірних, а також тим священикам, монахам і монахиням, які відмовились перейти в РПЦ. Водночас були священики «подвійної юрисдикції», які формально перебували в РПЦ – насправді ж залишались греко-католиками. Після смерті Сталіна в Москву з мордовських таборів привезли Йосифа Сліпого. Йому знову пропонували зректися митрополичого престолу УГКЦ, а після відмови заслали в Красноярський край.
В 1956 році після амністії з таборів повернулись єпископи Миколай Чарнецький, Іван Лятишевський і Олександр Хіра (Мукачівська греко-католицька єпархія), а також багато греко-католицьких священиків, які відкрито відслужили біля стін собору св. Юра у Львові молебень[12]. Єпископи таємно висвячували нових священиків, а також приймали назад тих, які перейшли в РПЦ. Такі дії викликали занепокоєння як в середовищі РПЦ, так і у влади, тому було проведено бесіди з раніш засудженими священиками, яких змушували зректися УГКЦ, а згодом кілька з них повернулись назад у табори. У 1957 році повторно був арештований єпископ Олександр Хіра і засланий в Казахстан (помер у 1983 році). 2 квітня 1959 року помер єпископ Миколай Чарнецький. Єпископ Іван Лятишевський (помер у 1957 році) таємно хіротонізував о. Івана Слезюка, який отримав єпископські повноваження від єпископа Григорія Хомишина в разі арешту останнього ще у 1945 році, на єпископа-коад‘ютора Станіславівської єпархії. У 1958 році митрополита Йосифа Сліпого знову було засуджено до 7 років ув’язнення[13].
За часів Микити Хрущова в СРСР відбулась чергова хвиля гонінь на релігійні організації. На Галичині було закрито багато храмів, дехто зі священиків, що лишились без парафій, приєднались до катакомбної УГКЦ.
1962 року стараннями Ватикану і президента США і рішенням керівництва СРСР на Захід було вислано Митрополита Йосифа Сліпого. Митрополит не бажав покидати країну, однак Папа наполіг на його присутності на ІІ Ватиканському Соборі. Перед виїздом з Москви він висвятив 4 лютого 1963 року на єпископа монаха-редемпториста Василя Величковського.
У 1964 році єпископа Івана Слезюка знову заарештували. Тоді ж правоохоронні органи викрили підпільний монастир і арештували кілька підпільних семінаристів. А в Казахстані єпископ Олександр Хіра рукоположив владику Йосафата Федорика, який вкінці 60-х прибув в Україну[14].
За часів Л. Брєжнєва в підпіллі УГКЦ відбулось значене пожвавлення. 1965-1968 рр. вважається періодом стабілізації підпільної Церкви. В цей час унормовується життя єпархій, на Галичині й Закарпатті діють кілька сотень підпільних священиків та кількасот монахів і монахинь (240 василіянок і стільки ж сестер-служебниць, понад 100 василіан, 54 редемптористи та 62 студити). Єпископ Василь Величковський прийняв 50 священиків, які раніше перейшли в РПЦ. Незважаючи на заборону, в деяких селах греко-католики відкривають закриті храми. У квітні 1967 р. було 88 таких храмів[15]. Діють підпільні семінарії, дехто навчається в латинській семінарії в Каунасі й Ризі, дехто частково навчається в семінаріях РПЦ і потім залишає Московський Патріархат (таким чином у 1980 році в підпілля повернувся о. Михайло Гаврилів, який навчався в Ленінградській семінарії та вважався учнем відомого митрополита Никодима (Ротова). Після того, як він пом’янув на Літургії Папу Римського, - покинув РПЦ і працював вантажником).
У 60 роках греко-католики мали надії на можливу легалізацію своєї діяльності після зустрічі голови Верховної Ради СРСР Миколи Подгорного з Папою Павлом VI, а також після легалізації греко-католиків у Чехословаччині у 1968 році. Деякі священики, сподіваючись легалізації, почали служити Літургії під відкритим небом. У 1968 році Йосиф Сліпий звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням легалізувати УГКЦ[16]. Проте після «Празької весни» УГКЦ не була легалізована, а тільки посилились репресії. На початку листопада 1969 року засуджено до 3 років ув’язнення єпископа Василя Величковського та ще кількох священиків. Раніше, у 1968 році, у Львові викрито підпільну семінарію. Подекуди траплялись сутички міліції з населенням у селах, де храми закривались і перетворювались на цивільні споруди чи музеї атеїзму (а в селі Пинянах Самбірського району для придушення невдоволення серед населення були залучені внутрішні війська, священика, який служив у закритому храмі, арештовано).
Активність греко-католицького підпілля викликала занепокоєння в РПЦ. Щоб ефективніше протистояти уніатам Український екзархат РПЦ отримав дозвіл на друк молитвослова українською мовою, а також було відновлено видавництво часопису «Православний вісник»[17].
Спроби легалізації були й на початку 70-х років - саме таким чином радянська влада намагалfсь внести розкол у саму підпільну Церкву, запропонувавши реєструвати католицькі парафії східного обряду з підпорядкуванням латинським єпископам. Однак такий шлях не підтримували більшість греко-католиків.
У січні 1972 року єпископа Василя Величковського випустили з в’язниці й дозволили виїхати за кордон. Після Рима він прибув до Канади, де й помер 30 червня 1973 року. Керівництво підпільною Церквою перейшло до єпископа Володимира Стернюка. В тому ж році в Івано–Франківську було арештовано єпископа Софрона Дмитерка, наступника Івана Слезюка, та кількох священиків. А також по-звірячому вбито священиків Михайла Луцького та Івана Лучкова.
Після Гельсінкської конференції доля переслідуваних греко-католиків все частіше ставала предметом обговорень різних конференцій у західному світі.
Навесні 1978 року в органах держбезпеки Радянського Союзу знову виникла ідея утворити свою українську гілку Римо-Католицької Церкви зі східним обрядом. На це погодились і кілька священиків УГКЦ. Створенням такої структури влада вкотре намагалась внести розкол у підпілля, зігравши на різному баченні розвитку Церкви в середовищі духовенства й мирян. Однак проект не мав позитивного розвитку. Натомість у підпіллі існували довоєнні суперечки стосовно ідентичності Церкви. Частина - василіяни та духовенство Івано-Франківщини - наполягали на тому, що греко-католикам слід більше наближатись до латинської традиції та проводити чіткішу межу з Православ‘ям. Вони також суворо ставились до тих священиків, які приєднались до РПЦ та накладали на них покарання в разі повернення, забороняли відвідувати храми РПЦ своїм вірним. Духовенство Львівської єпархії, монахи-студити та редемптористи не забороняли відвідувати храми РПЦ, з розумінням ставились до священиків, які з різних, не світоглядних причин перейшли в Православ‘я, та відстоювали східну ідентичність Греко-Католицької Церкви.
Ще перед ІІ Ватиканським Собором пожвавлюються стосунки між Ватиканом і Московською Патріархією. Російська Церква розцінювала це як відмову Рима від УГКЦ, однак ватиканська дипломатія уникала прямої відповіді на ці запитання. Водночас багато дій римських чиновників викликали значне невдоволення серед переслідуваних греко-католиків в Україні та в греко-католицької діаспори на Заході.
У жовтні 1978 року новим Єпископом Рима став кардинал Кароль Войтила. З його приходом стосунки Ватикану і СРСР значно погіршились. Вже у 1979 році новий Папа надіслав листа Патріархові Йосифові Сліпому з нагоди тисячоліття хрещення Русі, закликав українців готуватись до цього свята разом із Римським Престолом та підтвердив легітимність Берестейської унії 1596 року. Він також засвідчив пошану всім греко-католикам, які потерпіли за Христову Церкву. Папа нагадав радянському урядові про права людини і право кожного сповідувати свою релігію.
Лист Папи занепокоїв не тільки Москву, а й секретаріат християнської єдності, яким керував кардинал Віллебрандс. Московський Патріархат виступив з критикою і ультиматумами після того, як у Римі навесні 1980 року відбувся Надзвичайний синод українських єпископів[18]. Невдоволення Московського Патріархату досягло найвищого пункту після проведення в Римі наступного Синоду УГКЦ, на якому «Львівський собор» було проголошено неканонічним. Резолюція була прийнята в присутності кардинала Рубіна. Московський Патріархат прислав до Рима митрополита Ювеналія Пояркова, але Папа не наклав заборони на цю резолюцію, хоч вона і була надрукована неофіційно. З ультиматумом до Рима звернувся і Патріарх Пімен, який наполягав на вимозі засудити дії українських єпископів. РПЦ постійно погрожувала припинити діалог із Римо-Католицькою Церквою через «українське питання».
Відповідь Рима була дуже дипломатичною: Папа висловив жаль з приводу опублікування резолюції Синоду УГКЦ без його згоди, що викликало обурення серед греко-католиків, однак така відповідь не задовольняла і Московський Патріархат. На політичному рівні в Радянському Союзі занепокоїлися «східною політикою» Ватикану, який, на думку керівництва Союзу, підтримував українських націоналістів. Через загострення стосунків Московського Патріархату й Ватикану РПЦ отримала згоду керівництва держави на святкування тисячоліття хрещення Русі в Москві.
Після ліквідації УГКЦ у Радянському Союзі в Європі залишився тільки єпископ Іван Бучко, якого Папа призначив Апостольським візитатором українців-католиків у Західній Європі. Однак після ІІ Світової війни в країнах Північної Америки та Західної Європи опинилось багато українців греко-католиків, які емігрували чи залишились в західних країнах у зв’язку з комуністичним терором на батьківщині. Тому в Канаді у 1956 році український греко-католицький екзархат (створений у 1948 році) отримав ранг митрополії . Першим митрополитом став Максим Германюк. У 1958 році в США було утворено Філадельфійську митрополію, яка складалася зі Стемфордської та Чиказької єпархій і Філадельфійської архиєпархії. Митрополитом став Констянтин Богачевський. В Європі у 1957 році було створено екзархат у Великобританії, у 1958 р. - у Німеччині, а у 1960 році - у Франції, який охоплює вірних, що проживають у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. У Польщі, хоч і була ліквідована Перемишльська єпархія, ті греко-католицькі священики, які залишились на волі, служили своїм вірним у підпорядкуванні римо-католицькому єпископу.
Глава УГКЦ Йосиф Сліпий після 18 років ув’язнення прибув до Італії перед початком ІІ Ватиканського Собору. 9 лютого 1963 року він приїхав до містечка Орте, а вже через два дні зустрівся з Папою Іваном ХХІІІ. Коли Митрополит Йосиф увійшов на ІІ Ватиканський Собор, учасники - єпископи Католицької Церкви зі всього світу - вставши, привітали ісповідника віри оплесками[19]. 11 жовтня, у перший день другої сесії Собору, Йосиф Сліпий виступив із промовою, в якій закликав піднести УГКЦ до патріаршої гідності. Учасники Собору зустріли її оплесками. 23 грудня 1963 року митрополит Йосиф отримує титул Верховного Архиєпископа УГКЦ.[20]
Настирливі спроби досягнути патріархального устрою розпочалися близько 1969 року, коли вже почали офіційно в документах говорити про потребу цього статусу з одного боку, а з іншого – Синод єпископів УГКЦ і Йосиф Сліпий написали кілька звернень до Папи Павла VI з проханням надати УГКЦ статус Патріархату.[21]
Головною метою Йосифа Сліпого в діаспорі було об‘єднання всіх українських греко-католицьких структур під керівництвом Синоду і Глави Церкви. На підтримку Сліпого постає мирянський патріархальний рух, який своєю метою ставить цілеспрямоване сприяння і допомогу в утвердженні патріаршого устрою в УГКЦ. До патріархального руху долучались і священики, з 1967 року рух почав видавати журнал «Патріярхат». Багато для патріаршого устрою УГКЦ зробили окремі єпископи, але не всі підтримували Йосифа Сліпого в його діяльності, оскільки мали інше бачення розвитку УГКЦ в діаспорі.
Діяльність Йосифа Сліпого, його візити до українських осередків у світі викликали невдоволення у римській курії, оскільки це перешкоджало діалогу Римо-Католицької Церкви з Московським Патріархатом, а також Рим боявся неконтрольованості рухів в УГКЦ, які могли розколоти Церкву. Через це Главі УГКЦ заважали проводити Синоди УГКЦ, а згодом відвідувати вірних поза межами Італії. Це викликало серйозні хвилі невдоволення в середовищі українців греко-католиків, передовсім у середовищі світового патріархального руху.
У 1975 році отець Іван Гриньох на Літургії вперше назвав тоді вже Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. І з цього року сам Йосиф Сліпий почав підписувати документи як Патріарх. Він вважав, що необхідно жити патріархальною гідністю, щоб вона була визнана Римом та іншими Церквами, застосовуючи не церковно-правовий, а історичний аргумент: Церква спочатку мусить дозріти як структура до патріархальної гідності, почати вважати себе патріархальною Церквою, відтак інші визнають її Патріархат.[22]
Папа Павло VI аргументував відмову в наданні патріаршого статусу тим, що цей Патріархат перебуватиме поза територією України.
Окрім формування централізованої структури УГКЦ у світі, Патріарх Йосиф зробив акцент на освіті. У 1963 році було засновано Український католицький університет ім. Папи Климента в Римі, який став спадкоємцем Львівської богословської академії; згодом філії УКУ відкрились на всіх континентах. УКУ видав понад 200 наукових праць, 14 томів Monumenta Ucraine Historica, та 22 томи часопису «Богословія», 15 томів творів Йосифа Сліпого та 53 томи творів з історії України, Церкви, культури, мистецтва, літератури. На філософському факультеті виходив часопис «Дзвони». Також Патріарх Йосиф у 1969 році побудував у Римі собор Святої Софії, який став центром греко-католиків діаспори.
Розуміючи загрозу для Церкви в Радянському Союзі, у 1977 році Патріарх Йосиф висвятив на єпископів у монастирі студитів Кастель Гандольфо Любомира Гузара, Івана Хому та Степана Чміля. Вони повинні були в разі потреби потрапити в УРСР і висвятити нових єпископів, якщо в підпіллі перерветься єпископська лінія рукоположень. Папа Павло VI не визнав хіротоній, які були здійснені таємно та без папської згоди.
7 вересня 1984 року Патріарх Йосиф помер у Римі. Папа Івана Павло ІІ, прощаючись з його тілом в соборі Святої Софії, сказав: «Це був великий чоловік. Він змагався за справедливу справу»[23].
Йосиф Сліпий залишив після себе заповіт, у якому закликав греко-католиків продовжувати утверджувати Патріархат УГКЦ. Однак і Папа Івана Павло ІІ, на якого українці покладали значні надії, не визнав цього статусу за УГКЦ.
Наступником Йосифа Сліпого став його коад‘ютор, призначений ще в 1980 році, - владика Мирослав-Іван Любачівський.
[1] О. Сергий Голованов «Греко-католическая церковь Киевской традиции с 1596 г. по наше время Исторический очерк» // http://vselenstvo.narod.ru/library/eastwest.htm
[2] Архиєпископ Ігор Ісіченко Історія Христової Церкви в Україні. – Харків. Акта, 2003. с. 268
[3] О. Сергий Голованов «Греко-католическая церковь Киевской традиции с 1596 г. по наше время Исторический очерк» // http://vselenstvo.narod.ru/library/eastwest.htm
[4] Там само.
[5] Архиєпископ Ігор Ісіченко. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків. Акта, 2003. С.344
[6] Мирослав Маринович. Андрей Шептицький і дилема гуманістичного вибору // http://www.dt.ua/3000/3150/51811
[7] Архиєпископ Ігор Ісіченко. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків. Акта, 2003. С. 375
[8]Архиєпископ Ігор Ісіченко. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків. Акта, 2003. С. 375
[9] О. Олег Гірник «Світогляд Гавриїла Костельника – ідейний вибух сповільненої дії». Патріярхат № 1 (410) 2009 року (http://patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;563;410 )
[10] О. Сергий Голованов «Греко-католическая церковь Киевской традиции с 1596 г. по наше время. Исторический очерк» // http://vselenstvo.narod.ru/library/eastwest.htm
[11] Богдан Боцюрків «УГКЦ в катакомбах» // http://www.ichistory.org/ukrsite/download/Kovcheh_1_6.pdf
[12] О. Сергий Голованов «Греко-католическая церковь Киевской традиции с 1596 г. по наше время Исторический очерк» // http://vselenstvo.narod.ru/library/eastwest.htm
[13] Катакомбна Церква. Структура УГКЦ // http://www.ichistory.org/ukrsite/churchex/church19.html
[14] О. Сергий Голованов «Греко-католическая церковь Киевской традиции с 1596 г. по наше время Исторический очерк» // http://vselenstvo.narod.ru/library/eastwest.htm
[15] Богдан Боцюрків «УГКЦ в катакомбах» // http://www.ichistory.org/ukrsite/download/Kovcheh_1_6.pdf
[16] Богдан Боцюрків «УГКЦ в катакомбах» // http://www.ichistory.org/ukrsite/download/Kovcheh_1_6.pdf
[17] Там само.
[18] Там само.
[19] Мгр. Дарія Кузик «Ісповідницький подвиг Патріарха Йосифа та його діяльність після звільнення» // http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/library/article;80/
[20] Матеріали до історії українського патріархального руху/ упор. Андрій Сороковський. – Львів: Свічадо, 2009 с.33
[21] «Найбільше, що мене вражає в особі Митрополита Йосифа Сліпого, – це постать борця» Інтерв‘ю з директором Інституту історії Церкви УКУ о. д-ром Андрієм Михалейком // http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/33202/
[22] «Найбільше, що мене вражає в особі Митрополита Йосифа Сліпого, – це постать борця» Інтерв‘ю з директором Інституту історії Церкви УКУ о. д-ром Андрієм Михалейком // http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/33202/
[23] Матеріали до історії українського патріархального руху/ упор. Андрій Сороковський. – Львів: Свічадо, 2009. С.53