Натомість лише один сценарій підходить для України: збереження її мови, державності, а отже шансу на історичну перспективу.
За два дні перед мовним протистоянням у Верховній Раді, коли ще ніхто навіть не здогадувався про мовний бліцкриг парламентської більшості, до священників Церкви Святого Миколая Чудотворця, що на Аскольдовій Могилі звернулися активісти з проханням закликати парафіян на мітинг у підтримку української мови. Настоятель Церкви отець Ігор зробив те, що мав зробити: закликав молитися за мудрість депутатів.
А вже через два дні здалося, що Господь не почув молитов. На щастя, тільки здалося, оскільки події розгорнулися так, що й на сьогодні достеменно не відомо чи відбулося позитивне голосування закону Ківалова- Колісніченка у другому читанні.
Зате достеменно відоме інше. Вперше за всі роки незалежності України відбулася справжня «битва за мову». Даремно експерти з мовних питань нарікають, що політики ігромадяни не заглиблюються у зміст скандального закону, не відбувається «цивілізована дискусія» довкола окремих його положень, не вносяться альтернативні законопроекти. Якщо б усе це робилося, то це б означало лише одне: українці й надалі перебувають лише у стані своєрідного замилування своєю «солов’їною». Тобто, на відвертий виклик українській мові – починають традиційний «плач Ярославин» у вигляді розповідей про «емські» та «валуєвські» укази, якими нищилася і переслідувалася рідна мова, а ще розповідають про її красу, неповторність і мелодійність.
Цього разу усе відбувалося за іншим планом. На зміну професійним плакальникам прийшов гурт молодих людей, які біля стін Українського дому відбивали атаки «Беркуту», і робили це доволі успішно. І саме це пояснює незбагненну для багатьох істину: для захисту української мови, а відтак Української держави не потрібно якихось особливих раціональних пояснень, наукової аргументації, політичної доцільності й довгих дискусій. Цілком вистачає загостреного відчуття національної образи і національної гідності.
Ще вчора основними борцями за українську мову були колишні радянські письменники і патентовані націонал-демократи. Сьогодні – українські студенти, і націоналісти (не маю на увазі лише членів націоналістичних партій і організацій) призвіща яких мало хто знає, але які на захист української мови піднімають не тільки портрет «великого Кобзаря», але й бойовий червоно-чорний прапор. І це дає результат.
До речі, багато хто сподівався, що епіцентром спротиву у регіонах стане насамперед Галичина, а саме Львів, Івано-Франківськ чи Тернопіль. Виявилося – Черкаси, українське місто на Дніпрі, де, як правило, розмовляють російською, або ж сумнозвісним суржиком. Саме тут відбулися дві найгучніші події. Спочатку було розгромлено наметове містечко й затримано активістів українських організацій. А згодом близько 50 молодих людей перекривали рух транспорту на бульварі Шевченка, щоб у такий спосіб показати усім: ми не складемо рук до тих пір, поки не відстоїмо державний статус української мови.
При цьому я б застеріг від ярликів про «націоналістів-екстремістів», до яких так солідарно вдаються різноманітні «батьки нації» і диванні патріоти. Особисто був свідком розмов між бійцями «Беркуту» і молодими хлопцями і дівчатами, захисниками Українського дому. Останні досить емоційно і наполегливо закликали «Беркут» до мирного співіснування, нагадуючи бійцям, що вони такі ж українці, як і ті, хто голодує чи тримає в руках синьо-жовтий стяг. Зрозуміло, що у подібних ситуаціях не бракує провокаторів, як з одного, так і другого боку. Але ці провокатори у даному випадку мало чим різняться від згаданих уже «батьків нації» та диванних патріотів.
Окрема розмова про киян, які, будемо відверті, практично не підтримали акцію біля Українського дому, хоч і солідаризувалися з нею. Правда, не підтримали й контракції, яку намагалися організувати прихильники закону «Про засади…».
Не думаю, що причина у їх байдужості чи не усвідомленні ними реальної загрози, яка постала перед українською мовою. Інертність киян можна пояснити глибиною розчарування у вітчизняних політиках. Так, про це було відомо. Це – не відкриття. Але мовні баталії засвідчили, що ця глибина є такою, що її можна вважати критичною.
Сьогодні стає модою проектувати останні події, пов’язані із виступами на захист української мови на майбутній результат парламентських виборів, взаємини влади і опозиції, ситуацію у владних ешелонах, таборі опозиційних сил.
Думаю, що на це не потрібно витрачати багату часу. Там, де закінчується «плач Ярославни» і починається реальний захист честі й гідності нації, будь-які сценарії можуть виявитися ілюзіями. Натомість лише один сценарій підходить для України: збереження її мови, державності, а отже шансу на історичну перспективу.
Богдан ЧЕРВАК