Останнє відродження українського православ'я вже нараховує двадцять років. З самого початку воно набуло двох форм. Перша - це автокефальний рух в Україні. Друга форма - це автономістські тенденції у тієї частини православних України, які залишаються в Московській Патріархії. Двадцятилітня історія існування обох форм українського православ'я драматична, сучасність сповнена нових викликів, майбутнє обіцяє бути зовсім важким.
Останнє відродження українського православ'я вже нараховує двадцять років. З самого початку воно набуло двох форм. Перша - це автокефальний рух в Україні. Друга форма - це автономістські тенденції у тієї частини православних України, які залишаються в Московській Патріархії. Двадцятилітня історія існування обох форм українського православ'я драматична, сучасність сповнена нових викликів, майбутнє обіцяє бути зовсім важким.
Переплетіння двох шляхів автокефального руху
З самого початку існування сучасний український автокефалістський рух відрізнявся намаганням бути повноцінною Православною Церквою із законним єпископатом, з дотриманням всіх канонічних приписів Православної Церкви. Фактично відразу перемогла орієнтація на зразок УАПЦ 1942 року. Ідеї ж со-борноправності та народності Церкви втілювалися в життя в межах звичайного канонічного устрою, що зробило УАПЦ традиційною Церквою українського народу. Від такої Церкви можна було сподіватися лише власного церковного (ритуального) життя, але не провідної ролі в духовному житті народу взагалі.
Автономістська тенденція в межах Московської Патріархії була пов'язана із діяльністю тодішнього Митрополита Київського Філарета. Ця тенденція була породжена його прагненням зберегти владу спершу як екзарха, а потім і в межах можливої автокефальної Церкви. Боротьба за автономізацію УПЦ мала своїм здобутком грамоту Московського Патріарха «про права широкої автономії» 1990 року. На основі цього статусу Митрополит Філарет порушив питання про автокефалію УПЦ. В цьому прагненні він був підтриманий не лише єпископатом. По всіх єпархіях відбувалися збори духовенства, проводилися голосування, в ході яких переважна більшість священиків висловилась за автокефалію. Але внаслідок заклику Патріарха про безпосереднє підкорення йому українських громад за можливої самостійності УПЦ, фактична відмова від розгляду питання про автокефалію, організація кампанії з дискредитації Патріарха Філарета привели УПЦ в 1992 році до розколу. Ті, хто залишилися вірні ідеї автокефалії, об'єдналися із УАПЦ, яка на той час вже мала тисячу громад в Україні. Ті, хто хотіли єдності з РПЦ або повірили обіцянкам розглянути питання української автокефалії пізніше, залишилися в УПЦ МП.
Українська Православна Церква Київського Патріархату була зареєстрована через зміни в статуті УАПЦ. Тоді ж єпископи УАПЦ, щодо свячень яких у Митрополита Філарета були сумніви, отримали повторні свячення. Таким чином, від УАПЦ були успадковані більшість громад, устав, ідея автокефалії, а від УПЦ Митрополита Філарета - посвячення в єпископський сан.
Вірні УАПЦ, що не ввійшли в УПЦ КП, були маргіналізовані аж до 1995 року, коли обрання Митрополита Філарета Патріархом зумовило відхід низки архієреїв та відновлення УАПЦ. З 1995 року в Україні існують дві автокефальні Церкви - більша УПЦ КП та менша УАПЦ. Якщо спочатку їх роз'єднувала лише фігура Патріарха Філарета, то тепер існують деякі відмінності в церковній ідеології.
На початку автокефального руху в свідомості його керівників панували дві ідеї: розбудова самостійної Церкви за фактом і апеляція до Вселенського Патріарха. У випадку з УПЦ КП були не лише звернення щодо долі української Церкви, а й апеляція Митрополита Філарета на дії щодо нього Московського Патріархату. В 2000 році з подачі Архієпископа Ігоря Ісіченка з'явилася ідея приєднання до Константинопольського Патріархату в статусі автономної Церкви. Цей варіант Вселенський Патріарх мав за власну ціль і під час переговорів 2000-2001 року, намагаючись об'єднати УПЦ КП і УАПЦ. На цей варіант спрямовані значні зусилля УАПЦ в 2005-2010 роках. УПЦ КП наголошує на прийнятності для себе лише автокефалії і не бажає «тимчасового входження» в Константинопольський Патріархат. Якщо для УАПЦ головним завданням є досягнення спілкування із світовим православ'ям і незалежність від Москви, то для УПЦ КП догмою є вимога повної незалежності.
Манівці автономізму
УПЦ МП від 1992 року існує з об'єктивним протиріччям у своїй самоідентичності. Як визнав Митрополит Володимир (Сабодан) у своїй доповіді на Архієрейському соборі РПЦ 2008 року, УПЦ - це Церква, що об'єднує людей не лише східно-православної, а й західної (європейської) цивілізацій. Ця єдність склалася в межах УПЦ стихійно, історично. На думку Митрополита, намагання перетворити УПЦ на Церкву суто східної орієнтації може привести лише до руйнування її. Саме завдяки наявності переважної більшості парафій в областях Заходу та Центру України УПЦ не може по-зиціонувати себе як антиукраїнська Церква. В цих умовах антиукраїнські заяви та дії впиглядають ініціативою окремих архієреїв. Для вірних УПЦ, що мають українську ідентичність, було розроблено спеціальну тактику пояснення неможливості автокефального існування. З одного боку, Москва та її союзники в УПЦ відкрито розпалювали імперіалістичні настрої, представляли у власних проповідях та публічних виступах єдність із російським народом і Церквою як найвищу цінність. З іншого боку, керівництво УПЦ посилалося на результати такого виховання і говорило про те, що частина вірних не сприймає ідею автокефалії. Іншим способом обману вірних УПЦ із українською ідентичністю були постійні відкладання розгляду питання про українську автокефалію, які завершилися відмовою від його обговорення взагалі. Ясно, що українська ідентичність проростала навіть в УПЦ МП - як трава крізь асфальт. В новому тисячолітті з'явився український варіант «Церковної православної газети», українська звукова доріжка на супутниковому каналі «Глас», почало розвиватися книговидання українською богословської та церковно-історичної літератури. Але загалом УПЦ МП була настільки ж українською Церквою, як і Партія регіонів - українською партією. Невипадково, із самого виникнення цієї партії вона була підтримувана УПЦ МП в різний спосіб - від особистої участі намісника Лаври владики Павла у виборчій кампанії 1998 року, хресних ходів на підтримку блоку «За ЄдУ» 2002 року до агітації 2004 року, м'якої пропаганди наступних кампаній. Таким чином, українська ідентичність була символічною і ніколи не виходила за межі тієї видимої української ідентичності, яку собі дозволяють політики Партії регіонів. Але в 2007-2008 роках українська ідентичність в УПЦ МП «проросла крізь асфальт» у спосіб, який злякав Московську Патріархію та збентежив Партію регіонів.
Предстоятель УПЦ МП Митрополит Володимир у програмній доповіді у Варшаві характеризував УПЦ як самостійну Церкву, яка давно готова до власної автокефалії. Було прийнято рішення припинити діяльність найбільш проросійсько-го сегменту активістів в УПЦ МП, і 2007 року відправлено на відпочинок єпископа Іполіта (Хілька) та засуджено політичне православ'я, очолюване В. Кауровим. В 2008 році Митрополит Володимир звернувся із листом до Предстоятелів всіх православних Церков з проханням допомогти у вирішенні проблем українського православ'я. Були прийняті поправки до уставу УПЦ, в результаті яких зникали формальні підстави для впливу Московського Патріарха на Київського Митрополита й УПЦ взагалі. Автономізм УПЦ перетворювався на автокефалізм, але в керівництва УПЦ забракло сміливості та вміння довести справу до логічного завершення. Фактично, УПЦ так і залишилась на роздоріжжі трьох власних ідеологій: єдності з РПЦ, видимої української ідентичності, дійсної української ідентичності.
Доба випробувань
Після обрання Патріарха Московського Кирила виникають зовсім нові умови для українського православ'я. По-перше, Патріарх Кирил у десятки й сотні разів підвищує градус пропаганди не лише єдності з російським православ'ям, а й так званого «руського світу». За Патріархом, вся Україна завдяки київському хрещенню належить до «руського світу», який базується на трьох основах: православ'ї, російській мові та культурі (національні мови й культури дозволяються настільки, наскільки вносять своє до загально-російської скарбниці), російські традиції державництва та громадського життя. Пропаганда російського світу замінила дискурс про необхідність «канонічності» та «визнаності світовим православ'ям». По-друге, Патріарх Кирил зробив своїм союзником Патріарха Константинопольського Варфоломія, розблокувавши процес скликання Всеправославного Собору. При цьому напрацьовується така процедура здобуття автокефалії, щоб українське православ'я не мало змоги її здобути ніколи. По-третє, Патріарх Кирил руйнує переговорний процес із УАПЦ та УПЦ КП і розпочинає широку інформаційну та провокаційну війну з «розкольниками». Московських керівників не влаштовують жодні з пунктів попередніх домовленостей УПЦ із УПЦ КП та з УАПЦ. Не влаштовує навіть прийнята в усьому світі практика називання цих Церков та їхніх представників за самоназвою. Не влаштовують посилання на прецеденти мирного вирішення проблем розколу в різних державах. Замість переговорів Патріарх Кирил пропонує УАПЦ та УПЦ КП «здатися».
Щоб полегшити «розкольникам» «капітуляцію», Патріарх називає їх людьми, що перебувають у полоні в ненависті, а себе описує як втілення любові, що чекає на повернення із покаянням без будь-яких умов і попереднього діалогу. По-четверте, Патріарх відроджує «політичне православ'я», заборонене в УПЦ в грудні 2007 року. «Одеське лоббі» Митрополита Агафангела, Валерій Кауров, Кирил Фролов, Наталя Ві-тренко, Васілій Анісімов щодня працюють над новим виданням цього монстра політичної релігійності, чи то пак псевдорелігійності. По-п'яте, Патріарх вважає, що Президент Янукович - це не другий Кучма, а другий Путін. А тому при ньому можна всерйоз розраховувати на негласний державний тиск на УПЦ КП і УАПЦ. Ясно, що далі буде гірше. 75-річчя Митрополита Володимира сприймається як черговий можливий привід для відставки. І тому УПЦ вступає в смугу нестабільності. А Патріарх Кирил старається, щоб нестабільність відчули і УПЦ КП, і УАПЦ.
Тенденції на майбутнє
Українське православ'я сьогодні - це три гравці, що розподілили між собою можливі ролі в часи змін, викликаних новою українською політикою Патріарха Кирила. УПЦ КП розраховує на виживання в самоізоляції та починає нарешті нарощувати власну інформаційну діяльність. УАПЦ все ще дивиться з надією на Константинополь (хтось же повинен стукати в ці ворота!) і зобов'язує свого Предстоятеля поминати як власного Патріарха Варфоломія Константинопольського. УПЦ МП демонструє повну лояльність до нової української політики Патріарха Кирила аж до апологетики вчення про «Руський світ». У керівництва УПЦ МП сьогодні бажання бути «своїми» не лише для росіян в Україні, а й для російського керівництва та народу перемагає всі інші наміри.
Всі три Церкви виглядають заслабкими. Всі вони є українськими копіями московського православ'я, які відрізняються за ступенем українізації - від майже нульової в УПЦ МП до майже стовідсоткової в УПЦ КП і УАПЦ. Але по суті, як і в сьогоднішньому московському православ'ї, храм - це ритуальне бюро, а батюшка - працівник сфери послуг. Це бюро -дивний залишок (реконструйований) традиційного суспільства, яка на сьогодні майже повністю зникло. Україна намагається стати модерною державою та вижити в світі, що активно вступає в епоху постмодерну. Церква об'єктивно переживає стан кризи, оскільки не створена модерна українська православна культура. Те, що опора лише на традицію - це вчорашній день для Церкви, зрозумів із українських християнських лідерів XX століття лише Митрополит Андрей Шептицький. В умовах розпаду традиційного суспільства він модернізував УГКЦ, яка стала центральним осередком громадського життя. Священики УГКЦ проповідували не консервативну парадигму, а соціальне вчення Лева XIII і Андрея Шептицького, здійснювали модернізацію суспільства по-католицьки. Саме завдяки такій модернізації західні українці виявилися готовими до суспільної боротьби й опору в добу великих викликів XX століття. І сьогодні УГКЦ має сучасне соціальне вчення, і готова до праці як в модерному суспільства, так і в добу постмодерну. Православні на всі виклики сучасного світу можуть відповісти лише глухим консерватизмом. В 2000 році РПЦ прийняло консервативну соціальну доктрину, й УПЦ КП наслідувала цей консерватизм у власному аналогічному документі. В 2008-2010 роках у соціальній доктрині РПЦ стався ще один консервативний поворот, і в документах про права людини, економічну політику, державницьке будівництво РПЦ проповідує вже нове видання ідеології «самодержавіє-православіє-народность». А ще РПЦ бажала б, щоб цей крайній консерватизм, заснований на відродженні цінностей та принципів традиційного суспільства, став ідеологією модернізації Росії та «інших країн руського світу». При цьому якось випадає з уваги, що модернізація - це перехід від традиційного суспільства до модерного, який не може спиратися на традиційні цінності.
Православ'я в Україні виявляється безсилим у справі породження такої інтерпретації вічних цінностей та принципів християнства, яка була б зрозумілою і прийнятною для модерного суспільства. Таким чином, модерна православна культура не лише не розбудовується як історичне явище, а й не створюється ідеологічна основа для її існування.
Саме відсутність модерної православної культури зумовила швидку «капітуляцію» УПЦ МП перед Патріархом Кирилом. Керівництво УПЦ МП не відчувало «фундаменту», на якому реально будувати незалежну Церкву. Відсутність модерної православної культури зумовлює те, що УПЦ КП та УАПЦ мають з погляду суспільства чи світового православ'я вигляд «слабких Церков». Немає богослов'я, немає власного «православного телебачення», немає системи розвинутих друкованих та електронних ЗМІ, немає самопіару, немає модерного соціального вчення, немає впливових громадських рухів.
Зіткнувшись на своєму історичному шляху із найбільшим викликом для власного існування, українське православ'я або створить модерну українську православну культуру, або загине. Це і є сьогоднішнє роздоріжжя українського православ'я. Маємо надію на творчий потенціал православних українців, але й не забуваймо жорстоких уроків української історії.
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ