Не секрет, що серед українських баптистів переважає російська мова у богослужбовому вжитку. І якщо на Півдні та Сході це відповідає домінуючій мові регіону, то в центрі і західніше – це більше, як факт русифікації.
Чому багатьом баптистам все ще чужа українська? Зустрів щонайменше п’ять пояснень, які найчастіше звучали за останні два десятиріччя в приватних розмовах та публічних дискусіях.
Одні кажуть, що це виключно питання політиків, і це питання нас розділяє, а ми говоримо, як всі (російською). Інші, що треба любити, маючи на увазі, що українці в Україні з любові до російськомовних повинні переходити на російську. Треті апелювали до глобальної місії: ми це робимо російською, щоби служити російськомовним у всьому світі. Є частина звичайних неосвічених і лінивих до науки людей, які, не знаючи мови, поширюють думку, що українська – важка, не така зрозуміла, що український переклад Біблії не можливо розуміти на противагу російському. Чимало, думаю, знайдуться таких, які вважають, що піднята тема – то націоналізм, і взагалі, вкрай недуховна тема. Звичайно, у жодному випадку не можна не брати до уваги загальноукраїнську причину – свідому, трьохсотрічну русифікацію та її “вишуканий” радянський період, коли українська репрезентувалася, як мова селюків, бідна, обмежена і немодна.
Приємним є той факт, що потрохи з’являються ті, які свідомо почали практикувати українську в щоденному вжитку і, навіть, у проповіді.
Хочу ствердити, що тема мови – це дуже духовна тема, особливо для пасторів і проповідників, бо зачіпає богослов’я, місію і співвідповідальність за народ. Бог – Творець мов, вони з’явилися при Його втручанні. Дух Святий Своєю місією і найпершим виявом у день П’ятидесятниці взявся проголосити про славні справи великого Бога на багатьох національних мовах: “…бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!…” (Дії Апостолів 2,6).
Українська мова – це наша “власна мова”, і вона повинна повернутися у баптистські громади. Для цього служителям важливо усвідомити, що, не залежно від регіону, вони зобов’язанні (навіть не повинні) знати і вільно висловлюватися українською. Тому що вони – громадяни України. Тому що українці відвідують їх громади. Тому що це базова повага – розмовляти державною мовою країни. Тому що любити Бога – значить любити його людей. Тому що не можна любити людей і свідомо іґнорувати їх мову, живучи поряд. Пастори і проповідники своїм авторитетом задають тон у громаді не лише духовний, але й світоглядний. Слово про славні справи Божі мають звучати українською з усіх кафедр.
Найважче її повернути у семінарії та коледжі: аргументи банально прості – немає підручників, викладачі/перекладачі не вміють. Цікаво, що англійську і грецьку вивчають, а українську зневажають. Хоча найстратегічніша тема – це церковна культура. У нас ненормально мізерна кількість християнських поетів і композиторів. А ті, що є, частіше використовують російську через перераховані причини. Не зрозуміла інерція молодих гуртів, які з англійської не перекладають українською. Особлива потреба є в дитячих піснях, сучасних піснях для загальноцерковного співу. Хоча, мабуть, найважче подолати мовну прірву через звиклість до того, як було завжди. Але Добра Новина про славного Бога повинна якнайширше звучати українською через проповіді і пісні, через статті, книги, теле/радіо програми.
Сьогодні реальність така, що у Києві немає жодної україномовної церкви ЄХБ: ні, вони не ворожі до неї, подекуди звучить українська пісня і, навіть, проповідь якогось заїжджого або переселеного з Західної України проповідника. Я дуже розумію проблему, бо сам служу у такій двомовній церкві під Києвом. І багато зусиль потрібно докладати, щоби збільшити кількість україномовних пісень та проповідей хоча б до половини. Бо існує інерція, бо ‘під руками’ лежить готовий продукт, а український потрібно творити. Але якщо всі діти в школі навчаються українською, то чому вони мають приходити в недільну школу, щоби Біблію їм викладали російською? Мабуть так і закладається упередження та підозри щодо неповноцінності мови.
Дві думки замість висновка
1. Я проти насильницької українізації. Ми це вже проходили. Це не той шлях. Питання мови делікатне і вимагає тривалих, осмислених і послідовних дій. Це цілий процес. Але дії дуже необхідні, служителі потребують про це думати і осмислено діяти.
2. Нездатність служителя висловитися українською – це неповага до країни і народу, гріх перед Богом, бо іґнорується Богом даний інструмент спілкування та засіб поширення Його слави ‘власною мовою’ народу. Так, наш народ має скалічену мовну історію, але це не повід, аби каліцтво похваляти і підтримувати.
Поділяю заклик Голови ВСЦ ЄХБ, пастора Валерія Антонюка, який у дискусії служителів щодо мови написав:
“Брати, хотів би всіх служителів церков закликати до того, щоби хоча після 25 років свободи і двох воєн, ми все ж таки нарешті почали володіти українською і проповідували українською. Пробачте, якщо нема мови – не буде країни. Дивно, що багато хто вивчили і англійську, й інші мови, але так і не спромоглися в своїй країні вивчити українську. Вважаю, що це все ще відлуння минулої потужної пропаганди СССР. Пора вибиратися з цього ще вчора. Розмовляйте і проповідуйте якою хочете після того, як можете це робити державною.”