Українські клерикальні партії Галичини (1896-1939)

Історію українських клерикальних партій Галичини можна поділити на два періоди: до і після Першої світової війни.

У триптиху про трьох галицьких митрополитів Сильвестра Сембратовича (1882-1898), Юліяна Куїловського (1898-1900) та Андрея Шептицького (1900-1944) я намагався наголосити на ультрамонтанських рисах світогляду цих трьох владик. На їхньому прикладі я бажав звернути увагу на присутности в українському національному русі носіїв понаднаціональної католицької ідентичности, на що досі уваги зверталося замало. Нагадаю, що ультрамонтанство – це «не тільки переконання про потребу тотального підпорядкування політиці Ватикану, але, передовсім, віра в те, що католицька релігія та її Церква мають понаддержавну і понаднаціональну прикмету й глибоке почуття католицького універсалізму. Тому ультрамонтанів звинувачувано в національному індиферентизмі, космополітизмі та відсутності зацікавлення долею власного краю»[1]. А зараз простежимо, як функціонували українські ультрамонтанські ідеї в ХХ ст. з акцентом на діяльності клерикальних партій.

Ще 1896 р. від угруповання народовців відмежувалася правиця, яка з ініціативи кардинала Сильвестра Сембратовича утворила Католицький русько-народний союз – першу українську клерикальну партію. У параграфі другому її статуту говорилося: «Ціллю товариства є дбати про релігійно-моральні, народні, політичні і економічні справи руського народу в Галичині, іменно же про справи руських селян і міщан на основах католицьких»[2]. В основі пропонованої С.Сембратовичем концепції співвідношення релігії, політики і національности лежало переконання, що українська нація повинна формуватися не як етнічна спільнота, а як спільнота конфесійна, греко-католицька[3]. С.Сембратович знайшов спільну мову з Олександром Барвінським, який поєднав його погляди з ідеєю соборної української нації та концепцією «органічної праці».

В основі розвинутої О.Барвінським ідеології «органічної праці» – орієнтація на західноєвропейські цивілізаційні зразки, сім’я, церква, раціоналізм, підприємливість, приватна власність, національна солідарність. «Українці мали сприйняти здобутки цивілізації, – коментує світогляд О. Барвінського Олена Аркуша, – аби надалі розвивати їх на власному ґрунті, а не винаходити відомі істини; освоїти інтенсивне господарювання, врешті – поступово змінювати стиль життя, робити його більш впорядкованим, «компактним» і ощадним, аби не дивувати світ прив’язаністю до середньовічних звичаїв. Водночас українська національна ідея повинна була перетворитись у невід’ємну та освячену частину індивідуальної психології. За задумом О.Барвінського, прихильники його програми (називали себе реалістами) мали стати координуючим центром роботи, що дедалі глибше сягала б у глиб суспільства, творячи одноцільний організм, у якому вищість людини визначалася б лише вищістю її духу та праці. Неважко помітити, що українська концепція «органічної праці» відповідала вимогам часу, який визначався переломом суспільної психології, світоглядним домінуванням позитивізму»[4].

Планувалося, що КРНС охопить широкі народні маси. Проте після виборчої кампанії до австрійського парламенту 1897р. партія не проявляла себе нічим, крім видавництва щоденника «Руслан» (як іронізував Кость Левицький, «невидима партія» з видимим органом, що звався «Руслан»[5]) та активності О.Барвінського й його однодумців у Райхсраті та Галицькому сеймі. Тому під час виборів 1901р. до Галицького сейму О.Барвінський реанімував КРНС під назвою «Руська громада». Проте митрополит Андрей Шептицький партію не підтримав, а після наступної виборчої кампанії 1904р. (коли єдиний її кандидат О.Барвінський вибори програв) й вона не виявляла ознак існування[6]. Зрештою, як зауважила дослідниця проблеми, «Політичне товариство «Руська громада» справді як в організаційному, так і в ідейному плані було найслабшим з-поміж усіх осередків християнсько-суспільного руху та – як видно навіть з його назви – найбільш відстороненим власне від християнсько-суспільної ідеї»[7].

У 1911р. з ініціативи О.Барвінського виник Християнсько-суспільний союз – на взір популярних в Австрії християнсько-демократичних угруповань. На відміну від своїх попередників, ХСС мав чіткішу організаційну структуру та фіксоване членство, місцеві організації, арбітражний суд і навіть секції за професійним, становим і іншим чинниками. Керівництво ХСС обчислювало чисельність своєї партії 300-500 членами (1911), яка поступово зростала[8]. Під час першої світової війни ХСС фактично припинив діяльність і знову активізувався у 1918р., підтримавши українські національно-визвольні змагання. Припинив діяльність на початку 1920-х, імовірно – після рішення Ліги Націй про анексію Східної Галичини Польщею.

У 1935-1939рр. у підпольській Західній Україні діяло 23 політичні партії: 5 єврейських, 7 польських та 11 українських[9].

ХХ ст. помітне ренесансом УГКЦ, що передовсім під проводом Митрополита Андрея Шептицького остаточно перетворилася в національну Церкву. З іншого боку, католицизм пускав все глибше коріння серед галичан. Це привело до відтворення духу клерикалізму в українському середовищі (який осміювала світська інтелігенція в епоху С.Сембратовича й О.Барвінського) й поверненням обличчям до Церкви значної частини політиків – навіть тих, хто раніше був пов’язаний з ідеологією соціалізму й світоглядом атеїзму (Дмитро Донцов, Володимир Охримович, Осип Назарук). О.Назарук ототожнював дух католицизму з європейською цивілізацією, те ж пропагував історик Степан Томашівський. В одній із своїх праць він писав: «Чудова єдність і в історії безпримірна поверхнаціональна організація дала римській Церкві незалежність супроти держави, автономію в духових справах і рівнорядність у впливі на громадянство. Здобуваючи й удержуючи сю незалежність і рівнорядність, була Католицька Церква головною учителькою політичних свобід і вміння правити собою; словом, вона перемінила підданих династій у горожан. Вкінці без церковної латини годі собі подумати врятування елементів класичної цивілізації та її пізнішого відродження; годі собі уявити культурної спільности Західної Європи і всього того, що сьогодні зовемо культурним світом (…) По сепарації від Риму, візантійська Церква не спромоглася ані на емансипацію супроти держави в самій Греції, ані поза нею, та ні греків, ні нікого іншого не навчила політичної волі і вмілости самоурядування. (…) Тому-то хиба не випадок, що вихована на візантійських принципах Східна Європа й досі не знає, що таке політична свобода; що тамошні народи – полишені без нагайки, незхибно виявляють образ анархії і політичної нездібности; що національно-культурні індивідуальности там досі в рудиментарнім стані; що культурний рівень народних мас, порівнюваний з Заходом, опізнився на яких 300 літ. Не випадок також і те, що як татарська навала, так турецькі завоювання, а вкінци й більшовицька революція, не перейшли тої лінії, по яку сягнув вплив католицької Церкви і її виховання народів»[10].

Тож саме на таких засадах у 1925р. С.Томашівський створив Українську християнську організацію. УХО стояла на позиціях лояльності супроти польської влади, голосила гасло «реальної політики» з метою здобуття автономії для українських земель, гостро виступала проти інтегрального націоналізму й більшовизму.

Створення УХО співпало в часі з активізацією Католицької Акції – масового громадського руху, започаткованого в 1880-х роках папою Левом ХІІІ. Перша енцикліка Папи Пія ХІ під цим оглядом з’явилася 23 грудня 1922 р. Метою Католицької Акції було підтримка католицької духовності й моралі в умовах поступового занепаду авторитету папства та християнських цінностей. 21-29 жовтня 1929 р. троє галицьких українських владик взяли участь у конференції в Ватикані, під час якої вони зобов’язалися сприяти Католицькій Акції у своїх єпархіях. А 3 січня 1931 р. конференція владик у Львові схвалила статут Католицької Акції в Галичині[11].

Відтак УХО трансформувалася в Українську католицьку народну партію, яка 1932 р. перейменувалася на Українську народну обнову. УНО контролював й фінансово підтримував єпископ Станіславівський Григорій Хомишин, тому вона діяла передовсім на території керованої ним єпархії; незначна мережа УНО існувала також на території Перемиської єпархії. Програмна заява УНО тлумачила католицизм як основу світової культури й прогресу, на основі якої можна досягнути соціальної й національної гармонії консервативним шляхом[12]. УНО відзначалася особливою нетерпимістю щодо лівих, критикувала УНДО за «екстремізм» (до 1935р.), а Г.Хомишин забороняв святкування ювілеїв М.Драгоманова, І.Франка, Т.Шевченка. У 1930р. УНО стала контролювати газету «Нова зоря» (доти – орган УХО) за редакцією О.Назарука, який став основним ідеологом партії після смерті С.Томашівського в 1931р[13]. 1933 р. з метою протистояння поширенню соціалістичної та комуністичної пропаганди, а також протестантизму, єпископ Григорій ініціював створення клерикального культурно-просвітницького товариства «Скала». В 1938 р. проводу «Скали» в Станіславові підпорядковувалася 328 читалень, в тому числі на території Перемиської єпархії[14]. У 1935-1939рр. УНО була також представлена в Польському сеймі одним послом і одним сенатором[15].

Натомість на території Львівської архиєпархії 1930р. з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького виник Український католицький союз. Так само, як УНО, партія фіксованого членства не мала. Фінансувалася митрополичою консисторією. Розпочинаючи з 1933р., щороку у Львові відбувалися багатотисячні з’їзди «Українська молодь – Христові» (відновлені після 1991р.). Того ж року після великого успіху першого такого з’їзду Митрополит Андрей оголосив про створення Католицької акції української молоді. До неї, зокрема, увійшли мережі спортивно-виховних організацій «Луг» і «Пласт»[16]. Наприкінці 1935р. УКС налічував 416 організаційних комітетів, 261 гурток і окружні ради в повітових осередках. УКС був сателітом Українського національно-демократичного об’єднання (основної української партії, ліберального спрямування), два члени проводу УНДО – В.Децикевич і В.Целевич – водночас входили до проводу УКС, а В.Децикевич неодноразово обирався головою УКС. Органом УКС був тижневик «Мета», видавалися також журнали «Христос – наша сила», «Поступ», «Українське юнацтво», літературний часопис «Дзвони»[17].

Таким чином історію українських клерикальних партій Галичини можна поділити на два періоди: до і після Першої світової війни. Усі три партії клерикального спрямування довоєнного періоду – Католицький русько-народний союз (1896-1898), Руська громада (1901-1905), Українська християнсько-суспільна партія (1911-1923) були пов’язані з особою О.Барвінського. Проте О.Барвінський був не душпастирем, а світським діячем, Митрополит Андрей ревно дотримувався ультрамонтанського принципу невтручання в політику, і це відчутно вплинуло й на ідеологію перших українських клерикальних угруповань. Зрештою, навіть у програмі створеного кардиналом Сильвестром Сембратовичем КРНС католицька духовність стояла на другому місці. Натомість, крім безумовного ідеологічного консерватизму, всі вони відзначалися особливою непримиренністю щодо москвофілів та російського панславізму, рішучим відстоюванням ідеалу соборної України, компромісністю і тривалою співпрацею з польськими консерваторами та австрійським урядом. Прикметно, що «Руслан» фінансувався з бюджету міністерства закордонних справ Австро-Угорщини[18] (і, можливо, партія в цілому). Проте саме завдяки співпраці з польськими консерваторами, такими ненависними для більшості всіх значно лівіших галицько-українських політиків, О.Барвінський здобув собі імідж шляхетського «угодовця» і «зрадника» (сам був шляхтичем і намагався залучити до українського руху сполонізовану шляхту)[19]. Тому створені ним угруповання не можна вважати за зразкові клерикальні партії. До того ж вони популярні не були, хоча й включали в свої ряди провідних галицьких інтелектуалів: професорів, літераторів, духовенство та урядників[20].

Міжвоєнний період позначений ренесансом католицизму серед українців Галичини. Подібно, як внаслідок поразки польських повстань ХІХ ст. вчорашні завзяті революціонери стали не менш завзятими католиками й клерикалами, українське середовище пережило цей процес із запізненням на приблизно півстоліття. До Церкви тоді навернулося чимало нещодавніх атеїстів і соціалістів. І коли українські клерикальні партії довоєнного періоду діяли в умовах ледь не загального несприйняття, то тепер ревна католицька духовність перестала бути ознакою світогляду лише церковної верхівки, проникла в широкі народні маси, Греко-Католицька Церква стала національною Церквою, а український клерикальний рух – масовим народним рухом.

У міжвоєнний період у Галичині діяли три клерикальні партії – Українське християнське об’єднання (1925-1930), Українська народна обнова (на основі УХО, 1930-1939), Український католицький союз (1930-1939). УНО була активною на теренах Станіславської та Перемиської єпархій, УКС – Львівської архиєпархії. Прикмето, що УКС був організацією-сателітом УНДО (основної української партії). І хоча УНО внаслідок впертим намаганням Станіславівського владики Григорія Хомишина відстояти ультрамонтанські ідеали нерідко діяла в опозиції до всіх інших українських партій, неможливо не зауважити, як український ультрамонтанізм поступово інтегрувався в український націоналізм. Процес прискорила Друга світова війна, коли партійна мережа Галичини була ліквідована, а носії ультрамонтанського світогляду остаточно опинилися в фарватері українського націоналізму. Мимоволі про це свідчила й радянська пропаганда, яка надавала великої ваги боротьбі з УГКЦ передовім як з важливим осередком українського націоналізму.

[1] Zięba A. W sprawie genezy Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Polska Akademia Umiejętności, Wydział Historyczno-Filozoficzny, prace Komisji Wschodnioeuropejskiej. – T.I: Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. – Kraków, 1994. – C.43-64.

[2] Статут політичного товариства під назвою «Католицький русько-народний союз» // Правда, 1896. – Ч.41. – С.493-495; Ч.43. ­– С.517-518. Антошевський Т. Олександр Барвінський і український християнсько-суспільний рух наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття // Олександр Барвінський. 1847-1927. Матеріали конференції, присвяченої 150 річниці Олександра Барвінського. – Львів. 14 травня 1997р. – Львів, 2001. – С.45-58.

[3] Про це згадує письменник Василь Лукич-Левицький, котрий разом з І.Франком гаряче сперечався на цю тему із С.Сембратовичем у 1876р., у той час – професором богослов'я Львівського університету, див.: Іван Франко у спогадах сучасників. – Львів, 1956. – С.113.

[4] Аркуша О. Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народження). – Львів, 1997. – С.12. Тут же друкується текст цієї програми, котра називалася «Проект організації народної роботи».

[5] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: на підставі споминів. – Львів, 1926. – С.597.

[6] Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині на початку XX століття: політичне товариство «Руська громада» // Шляхами історії. Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. На пошану професора Костянтина Кондратюка. — Львів, 2004. – С.63-99.

[7] Там само. – С.66.

[8] Перші загальні збори «Християнсько-суспільного Союза» // Руслан, 1911. – Ч.145.

[9] Політичні партії Західної України / За ред. Я.Малика. – Львів, 1991; Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.) / За ред. Я.Малика. – Львів, 2001. – С.104-128.

[10] Томашівський С. Церковна унія й українська національна ідея // Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Відкритий лист до В.Липинського з додатком. – Львів, 1929. – С.64-65.

[11] Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин. Портрет релігійно-церковного і громадського діяча. – Івано-Франківськ, 2006. – С.106-107.

[12] Програмові засади Української Народної Обнови // Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т.VII / Ред Т.Гунчак і Р.Сольчаник. – Київ, 2001. – С.329-331.

[13] Н[азарук] О. Ідеологічні основи Української католицької народної партії. – Львів, 1931; Швагуляк М. Степан Томашівський і західно-український консерватизм // Україна: культурна спадщина. Національна свідомість, державність. – Вип.7. – Львів, 1997. – С.308-336.

[14] Єгрешій О. Вказ. праця. – С.123. Параграф «Станіславівський владика – організатор клерикального культурно-просвітницького товариства у Галичині».

[15] Чорновол І. Українські партії австрійської Галичини та польської Західної України: політологічний контекст // Молода нація, 2005. – №3. – С.41. Див. бібліографію УНО: Кліш А. Українська католицька народна партія (Українська народна обнова) в інтерпретаціях сучасних українських дослідників // Україна – Європа – Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: історія, міжнародні відносини. – Вип. 10. – Тернопіль, 2012. – С.343-346.

[16] Там само. – С.108.

[17] Політичні партії Західної України. – С.65-66.

[18] Антошевський Т. Вказ. праця. – С.47.

[19] Чорновол І. Тягар прагматизму, або Олександр Барвінський у світлі сучасності // Барвінський О. Спомини з мого життя. – Ч.1-2. – Нью-Йорк – Київ; 2004.

[20] Один з сучасників якось кваліфікував угруповання О. Барвінського «десятьма генералами без армії». Чорновол І. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського // Україна в минулому. – Вип. IV. – Львів, 1993. – С.150.