Цього року виповнюється 200-ліття з дня народження Федора Достоєвського – одного з найбільш знаних класиків світової літератури. Його твори перекладені багатьма мовами. Федора Достоєвського вважають російським письменником. Адже він народився в Москві, довгий час жив у Петербурзі та інших містах Росії. Писав російською мовою. Хоча світосприйняття письменника було “не зовсім російське”. Адже на нього мав великий вплив батько, який був українцем. Ментально Федір Достоєвський був ближчий до українців, ніж до росіян.
Рід Достоєвських був татарського походження. Вважається, що їхній далекий предок татарин Аслан-Челебі-мурза покинув Золоту Орду в 1389 р. й був хрещений у православ’я московським князем Дмитром Донським. Сина цього татарина прозвали Широким Ротом, а його нащадки стали Ртіщевими (Іртіщевими). Із Московії один з Ртіщевих, Данило Іванович, прибув на Пінщину десь у кінці XV століття. Він отримав у 1506 р. деякі тут села, зокрема й Достоєво. Звідси й родове прізвище – Достоєвські.
Пінська гілка Достоєвських згодом із православ’я перейшла в католицизм. Її представники займали високі становища в повіті: були суддями, сеймовими послами, членами Головного трибуналу Великого князівства Литовського. Однак у XVIII ст. пінські Достоєвські збідніли й втратили свої маєтності, зокрема Достоєво.
Однак була інша гілка Достоєвських – волинська. Вона походить від внука Даниловича Івановича – Стефана. Останній став священнослужителем. Йому навіть передали в «довічне управління, з отчинами, угіддями і доходами» Мінський Вознесенський монастир. Щоправда, він утратив його на користь Михайла Рагози, який пізніше став київським митрополитом. Син Стефана Івановича, Ярош, опинився на Волині. Представники цієї гілки зберігали православ’я, а потім перейшли до греко-католиків.
Взагалі вважається, що саме від волинської гілки й вів свій рід Федір Достоєвський. Далекі предки письменника володіли тут невеликим селом Кличковичі (зараз це село в складі Ковельського району Волинської області) з XVII ст. до 1775 р.
Із власників Кличковичів відомий Карл Достоєвський, який помер близько 1744 р. Нащадком його був Йосип Карлович, прапрадід письменника. Він теж певний час володів маєтком у Кличковичах. Його син, Григорій Йосипович, став греко-католицьким священиком. Він зберігав шляхетське достоїнство. Так, у 1793 р., після другого розподілу Речі Посполитої, цей священнослужитель разом з іншими шляхтичами з Правобережної України присягнув на вірність російській імператриці Катерині ІІ.
Двоє синів Григорія Достоєвського, Іван (Ян) та Андрій, також стали священнослужителями. Андрій був дідом Федора Достоєвського. Народився він близько 1756 р. в Кличковичах. Однак у 1775 р. його батько разом з родиною перебрався на Поділля, у Брацлавське воєводство.
Андрій Григорович у 1781 р. одружився, а наступного року став священиком у селі Війтівці, що знаходилося відносно недалеко від міста Вінниця.
За кілька століть перебування на Пінщині, Волині, а потім на Поділлі Достоєвські встигли «українізуватися». Вони родичалися з українськими сім’ями, перейняли мову й культуру місцевого населення. Показово, що цей рід із дрібношляхетського трансформувався у священицький.
Можна говорити, що Достоєвські виявляли активність на поприщі тогочасної релігійної культури українців. Принаймні мали зв’язки із Почаївським монастирем та його друкарнею. Зокрема, в Почаївському “Богогласнику”, перше видання якого побачило світ у 1790 р., був опублікований вірш за підписом “Достоєвський”.
Тут варто зробити невеликий відступ, що стосується цієї чернечої обителі та її видавничої діяльності. Почаївський монастир став греко-католицьким у 1713 р. й таким лишався до 1832 р. Саме тоді ця обитель виділилася серед численних монастирів Волині, стала знаною не лише на заході, а й загалом в Україні, місцем масового паломництва віруючих. Із 1730 року в Почаївському монастирі почала працювати друкарня василіан. За підрахунками дослідників, у період із 1734-го по 1800 рік, коли вона діяла найбільш активно, тут було надруковано 394 найменувань книг церковнослов’янською, українською, польською та латинською мовами. Ймовірно, цими виданнями користувалися священики Достоєвські.
Книги Почаївської друкарні поширювалися в усій Україні, навіть за її межами. Звісно, значну частину цих видань становила літургійна література, друкована церковнослов’янською мовою. Це – Біблія, Євангелія, Апостол, Служебник, Тріодь, Молитослов, Требник, Октоїх тощо. Поряд із цим у Почаївському монастирі друкувалася різноманітна повчальна література для мирян.
Ченці-василіани вважали, що слід проповідувати зрозумілою для народу говіркою. Тому деякі свої видання друкували мовою, наближеною до розмовної. Твори, близькі до народної мови, зустрічаються, зокрема, в Почаївському «Богогласнику», перше видання якого побачило світ у 1790 р. Він містив 248 релігійних віршів та пісень (з нотами). Невелика частка з них була польською (33) та латинською (3) мовами. Більша ж частина інших віршів написана тогочасною українською книжною мовою, а мова деяких із них наближалася до народної.
Саме такою мовою і був вірш, який підписаний “Достоєвський”, надрукований на 78 сторінці видання. Ось як він звучав:
«Окаянния моя зіниці
Воззріте на образ очей десниці,
Оставте в мірі красния вєщі
Да убіжітє горящей пєчі.
Суєту в мірі презрітє вскорі,
Возвишайтєся ко Богу вгорє.
Нє брєжітє слави, богатства, честі,
Бігійте блуда і всєя лєсті.
Тілом принуждєн вкусити сласті.
Ах! Отщетіхся праведних часті!
Не смію зріти висоти світа
І не імею блага отвіта.
От колікія врагов навіти
Хітростния мні прєпяша сіти.
Аз окаянний не подвигохся
В прєлєсті сіті бідні впадохся.
Ей сравніхся скоту бєзумну,
Оскверних душу і совість умну.
Скалях одєжду прекрасну зіло
І погрузіхся в злобі всеціло.
Вся злая людть содіях в мірі,
Не приях благ токмо во вірі.
Переспівах паче на ділах злая.
Како же приму вічная блага?
Сам а даруєт женіх в чертозі
І призиваєт всіх нас на мнозі.
Коль нестерпимий жаль тому прийде,
Кто от чертога праздно отийде.
Коліко лучше лишихся града,
Постигох біди пекельна ада.
Нині мі слєзи даруй Владико
Да не постражду горе толіко.
Ізмі гріховного Вавилона
Вічного жителя світлі Сіона.
Да бим в небесним пребивал лику
І вселюбезно зріл тя, Владико».
Хто був автором цього вірша? Припускається, що він належав Андрію Григоровичу. Хоча, як бачимо, наприкінці XVIII ст. були й інші священики з родини Достоєвського. Можливо, хтось із них написав цей твір.
Публікація поетичного твору, підписаного “Достоєвський”, свідчить, що предки Федора Достоєвського були не байдужі до літературної творчості. І тому чи не передалася ця небайдужість їхньому геніальному нащадку? Зрештою, як бачимо, предки письменника належали до священнослужителів, були глибоко віруючими людьми. Священиком збирався стати й батько Федора Достоєвського, але склалося так, що він став лікарем. Однак своїх дітей він виховував у релігійному дусі. Це стало одним із важливих чинників релігійності Достоєвського.
Як уже відзначалося, предки Федора Достоєвського були священнослужителями на українських землях. Його батько хоча й навчався в Подільській семінарії, але згодом отримав медичну освіту й став лікарем у Москві. Він виховував своїх дітей у релігійному дусі, передаючи їм традиції української релігійності. Федір Достоєвський, зокрема, відзначав це. Й тому, навіть попри спілкування деякий час з нігілістами-петрашевцями, які схилялися до атеїзму, залишався віруючою людиною.
Питання релігії, критика й заперечення атеїзму часто звучать у творах зрілого Достоєвського, особливо в його романах “великого п’ятикнижжя”, до яких належать романи “Злочин і кара”, “Підліток”, “Ідіот”, “Біси” та “Брати Карамазови”.
Тут варто сказати, що релігійність українців та росіян помітно різняться між собою. На це добре вказав видатний український і російський історик Микола Костомаров в роботі “Дві руські народності”. Він писав: “... в релігійності Великоруській є властивість, котра є відмінною рисою, і згодом – у суперечності з тим складом, який релігійність набула в південноруській (тобто українській – П.К.) стихії. Це звернення до обрядів, до формул, зосередженість у зовнішності. Таким чином, на північному сході порушується питання про те, чи можна їсти в свята м’ясо і молочне. Це тлумачення, що належить до розряду безлічі розколів, які існують і в наш час і спираються лише на зовнішні чинники”.
Для українців, вказував далі Костомаров, суперечки, які стосуються зовнішньої релігійної обрядовості, не характерні. Для них притаманна розумова праця над духовними питаннями. Тобто, власне, для них притаманна внутрішня, а не зовнішня релігійність.
Чи читав Достоєвський зазначену працю Костомарова? Адже останній користувався чималою популярністю серед освічених верств імперської Росії. Зрештою, Костомаров і Достоєвський були сучасниками. Жили в один і той же час у Петербурзі. Могли вони пересікатися – якщо не реально, то хоча б віртуально.
Але навіть якщо Достоєвський не читав працю Костомарова “Дві руські народності”, то до нього так чи інакше доходили дискусії з релігійних питань, що велися між росіянами й українцями (правда, русифікованими).
Передусім це стосується дискусії навколо книги Миколи Гоголя “Вибрані місця із переписки з друзями”. Саме ця книга породила різку реакцію з боку Віссаріона Бєлінського, який написав свій відомий лист до Гоголя (1847 р.). Саме за читання цього листа був засуджений Достоєвський разом із петрашевцями до смертної кари, але потім помилуваний.
Своєрідна дискусія між Гоголем і Бєлінським стосувалася значною мірою релігійних питань. Гоголь у “Вибраних місцях із переписки з друзями” апелював до релігійності, до того ж релігійності внутрішньої. Це й було виявом української ментальності.
Для Бєлінського, як для росіянина, це виявилося неприйнятним. Він відкидав релігійність, вважаючи, що вона є завадою на шляху прогресивного розвитку. При цьому Бєлінський вказував, що релігійність росіян має формальний, зовнішній характер, а сам російський народ є атеїстичним.
В принципі, Бєлінський був правий. У майбутньому росіяни, підтримавши більшовиків, підтримали й прагнення цих революціонерів відмовитися від релігії як “опіуму народу” та будувати в Радянському Союзі “атеїстичне суспільство”.
Достоєвський не приймав формальної релігійності та атеїзму росіян, про який писав Бєлінський. Навіть у молоді роки, коли він належав до петрашевців, він все ж (про це вже теж говорилося) залишався віруючою людиною. У наступні роки його релігійність лише зміцнилася. А на сторінках своїх творів він неодноразово відстоював внутрішню релігійність та критикував атеїзм. Навіть невіруючі, атеїсти в нього перед лицем смерті ладні увірувати в Бога.
Дискусія між Бєлінським і Гоголем щодо питань релігії була далеко не єдиною резонансною дискусією між ментальним українцем і росіянином з цього питання.
У той час, коли Достоєвський після каторги й солдатської служби вернувся до Петербургу, в Росії розгорілася перша публічна філософська дискусія в пресі між росіянином, лідером російських революційних демократів Миколою Чернишевським та українцем, викладачем Київської духовної академії Памфілом Юркевичем. Вона стосувалася, зокрема, релігійно-філософських питань.
На початку 1860 р. Юркевич ознайомився з опублікованою в журналі “Соврємєннік” статтею анонімного автора “Антропологічний принцип у філософії”. Стаття належала Миколі Чернишевському. У ній відстоювалися ідеї вульгарного матеріалізму, поширені в середовищі частини тогочасної російської інтелігенції, яка вважала себе прогресивною. Юркевич вирішив вступити в полеміку з автором згаданої статті, опублікувавши працю “З науки про людський дух” у “Трудах Київської духовної академії”. У ній він виступав як представник релігійної філософії платонівського спрямування, яка й мала поширення в Україні.
Вказана робота викликала різку відповідь з боку Чернишевського. У статті “Полемічні красоти” він охарактеризував Юркевича як “представника семінарської філософії”, піддавши його критиці, що межувала з образами. Юркевич же, зі свого боку, намагався продовжити полеміку. З цією метою він опублікував роботу “Матеріалізм та завдання філософії”, яка була негативно сприйнята в таборі революційно налаштованої російської інтелігенції. З того часу особа Юркевича стає об’єктом критики з боку “прогресивних” російських публіцистів. Показово, що Юркевичу в цій дискусії закидали як “провину” українське походження.
Як бачимо, в імперській Росії відмінності між українським та російським підходом до релігії, різне розуміння українцями й росіянами релігійних питань знаходили вияв навіть на публічному рівні. Це так чи інакше “зачіпало” й Достоєвського. Зрештою, протиставлення української й російської релігійностей знайшли вияв і в його творчості. Особливо це стосується його останнього роману “Брати Карамазови”.
Тут, зокрема, чимало уваги приділено монахам-старцям і т. зв. старчеству. Яскравим представником останнього є чернець Зосима. Це найбільш позитивний персонаж твору. Учнем Зосими, його послідовником є Альоша (Олексій) Карамазов. Серед братів Карамазових автор роману чи не найбільш співчутливо ставиться до нього. Це такий собі “промінь світла” в цьому похмурому й гріховному сімействі.
На початку роману Достоєвський дає розгорнуту характеристику старчеству. При цьому відзначає, що старчество для Росії ХІХ ст. є новим явищем, хоча воно має глибокі й давні традиції, зародившись на Сінаї й Афоні. До того ж старчество, яке зосереджується на глибокій внутрішній релігійності, не дуже сприймається росіянами, наражається на критику. Воно не є поширеним у російських монастирях. А прийшло в Росію завдяки українцю Паїсію Величковському.
Є, щоправда, в Достоєвського, коли він говорить про старчество, натяк: мовляв, воно було ще знане в давній Русі. І тоді існували зв’язки руських ченців із православним Сходом, зокрема Афоном, де й процвітало старчество.
Звісно, для Достоєвського Росія-Московія – це начебто продовження давньої Русі. Таке трактування було поширене в тогочасній імперській Росії. І все ж Достоєвський дає зрозуміти, що Русь Київська й т.зв. Русь Московська – не одне й те саме. Між ними були татарщина, смути, утрата зв’язків із православним Сходом, Константинополем.
Справді, Московія тривалий час втратила зв’язки із православним Сходом. Особливо із середини XV ст., коли в Москві почали ставити митрополита без узгодження із константинопольським патріархом. Ці зв’язки почали відновлюватися лише наприкінці XVІ ст., коли в Москву за подаянням почали їздити православні ієрархи з Османської імперії. Але тоді відновлення зв’язків із православним Сходом у московітів переважно звелося до церковної політики. Питання же православної духовності московітів не особливо цікавили.
Інша ситуація була на українських землях, які становили серцевину Русі Київської. Тут зв’язки із православним Сходом не переривалися. Чимало вихідців з України йшли на Афон, який став своєрідною чернечою республікою після падіння Ромейської (Візантійської) імперії. Саме Афон став осередком ісихазму – містичної православної течії, яка фактично й породила (чи відродила) старчество, про яке писав Достоєвський у “Братах Карамазових”.
Саме в Україні ісихазм, а, відповідно, й старчество набули поширення – на відміну від Московії. Відомим українським афонітом-ісихастом був письменник-полеміст Іван Вишенський. Також знаними українськими ісихастами були Іов Княгиницький, що заснував відомий православний монастир Скит Манявський, а також Іов Желізо – засновник Почаївської лаври. Можна називати й низку інших українських представників ісихазму. Також варто говорити, що ідеї ісихазму знайшли вияв у творчості видатного українського філософа Григорія Сковороди.
Ісихастом був згадуваний Достоєвським Паїсій (у миру – Петро) Величковський (1722-1794). Це своєрідний “двійник” Сковороди. Вони навіть народилися й померли в один і той же рік.
Як і Сковорода, Величковський навчався в Києво-Могилянській академії. Тут він почав захоплюватися аскетизмом. Тоді сформувалися основні принципи його життя: 1) Не суди свого ближнього, хоч би ти на власні очі бачив гріхи його. 2) Ні до кого не виявляй ненависті. 3) Усім серцем прощай кривди.
Величковський, як і Сковорода, осуджував ченців, що велику увагу надавали матеріальним благам, зодягалися в дорогі одежі, їздили на гарних конях й візках. Спочатку Величковський намагався “знайти себе” в монастирях України, потім – у Молдавії, ведучи аскетичний спосіб життя. Зрештою, в 1746 р. подався на Афон. Тут він ще більше освоїв ісихастські практики, ставши старцем-аскетом. На Афоні Паїсію довелося пережити чимало труднощів, але він їх стійко терпів. Зрештою, навколо нього почала гуртуватися братія – вихідців із України. Їм був переданий монастир святого Петра, де Паїсій став настоятелем. Близько 17 років він прожив на Афоні. Далі цей старець зі своїми соратниками подався до Молдавії. Тут він був настоятелем кількох монастирів. Останні роки життя Паїсій провів у Нямецькому монастирі, керуючи ним. Тут він і упокоївся. Після себе Паїсій залишив низку літературних праць. Серед них однією з них є робота про умну молитву, яку культивували ісихасти.
Як бачимо, життя Паїсія Величковського аж ніяк не було пов’язане з Росією. А культивоване ним старчество, базоване на ісихазмі, було явищем, поширеним в Україні, Молдавії, а також на православному Сході, передусім на Афоні. Для, власне, Росії в ХІХ ст. це було нове явище, яке прийшло з України й далеко не завжди сприймалося росіянами, про що й говорить Достоєвський.
Щоправда, виведений у романі “Брати Карамазови” старець Зосима – росіянин. Він народився й жив у Росії. Однак перейнятий ним спосіб життя й поведінка все ж з України – від українця Паїсія Величковського.
Зосима веде загалом аскетичний спосіб життя. Але це не аскетизм заради аскетизму, не щось формальне. Це, радше, аскетизм духовний, намагання жити чистим духовним життям і наставляти на таке життя інших людей, у т. ч. світських.
Старцю Зосимі, який представляє українську релігійність, у романі протиставляється інший старець-чернець Ферапонт. Останній репрезентує релігійність російську з її формалізмом, обрядовірством, забобонністю й юродством. Достоєвський пише про цього ченця, що той був великий пісник і мовчальник. Щось у нього було від юродивих. Якщо з кимось вступав у розмову, то говорив коротко, уривками, дивно й майже завжди грубо. Недалекі й темні люди вважали, що Ферапонт має зв’язок із небесними духами, тому й переважно мовчить.
Незважаючи на юродство Ферапонта (чи щось близьке до того), його грубість, “затемненість” мови, в нього є чимало шанувальників. У особі Ферапонта ладні бачити “святого чоловіка”. Хоча в чому виражається ця “святість”? У простому харчуванні, відлюдкуватості та й загалом у дещо дивній поведінці.
Для цього “святого” притаманні забобони, котрі можна сприймати як психічні відхилення. Ось одна із його розмов із молодим ченцем:
“— А чертей у тех видел? — спросил отец Ферапонт.— У кого же у тех? — робко осведомился монашек.— Я к игумену прошлого года во святую пятидесятницу восходил, а с тех пор и не был. Видел, у которого на персях сидит, под рясу прячется, токмо рожки выглядывают”… І далі в такому дусі.
Як сприймати подібні “одкровення” Ферапонта? Як вияв юродства-божевілля? Принаймні відчувається, що Достоєвський описує ці “одкровення” з іронією.
Конфлікт між російською та українською релігійностями по-своєму демонструються при описі подій, що розвивалися після кончини старця Зосими. Останній користувався чималим авторитетом. Тому до нього почали масово йти люди – хтось із інтересу, а хтось чекаючи чуда. Однак багато хто ждав, що від мертвого тіла Зосими будуть іти пахощі. І нібито це саме є ознакою святості. Однак вийшло інакше. Тіло почало розкладатися й від нього пішов трупний сморід. Це багатьох відвідувачів монастиря здивувало – адже вони чекали зовсім іншого.
Для Достоєвського святість Зосими не в чудесах, а в тому, що він ніс любов, робив світ добрішим. Але для більшості не це важливо. Вони чекали чуда! А такого не було. Не дивно, що противники старчества й прихильники обрядовірства (а таких більшість серед “істинних” росіян) зловтішалися, вони говорили, що старець Зосима грішив. Він і чай пив, і варення їв. Не личить це аскету! Ось Ферапонт – це зовсім інше. Тому його неприязнь до отця Зосими знаходить відгук.
Для обрядовірців, противників старчества важлива форма у вірі, а не її зміст. На це й звертає увагу Достоєвський.
Тут якраз маємо конфлікт між українською релігійністю, зосередженій на вірі, на тому, щоб ця віра несла любов у світ, і релігійністю російською, для якої важлива форма, а також бездумний аскетизм.
Загалом можемо констатувати, що в творчості Достоєвського, передусім у романі “Брати Карамазови”, в художній формі було представлено конфлікт між українською релігійністю, зосередженій на вірі, на тому, щоб ця віра несла любов у світ, і релігійністю російською, для якої важлива форма, а також бездумний аскетизм. До того ж російська формальна релігійність у середовищі освічених росіян перетворювалася в нігілізм і атеїзм. На це також звертав увагу Достоєвський у своїх творах, зокрема в романах “Брати Карамазови” й особливо “Біси”.