У Ряшеві (Жешуві) триває триденне засідання Міжнародної реставраційної ради місця Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО "Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі та України".
Засідання, яке 15 листопада розпочалося в Ряшеві (Польща), є однією зі щорічних традиційних зустрічей членів ради, науковців та експертів з України та Польщі. І водночас дуже важливим для справи утримання дерев’яних церков-пам'яток культурної та історичної спадщини, які розташовані по обидва боки кордону. Зокрема, цього разу програма міжнародного заходу передбачила також спільний експертний огляд церкви в Туринському та скансену в місті Санок, інформує "Еспресо.Захід".
Фото: Церква Параскеви село Квятонь
Нагадаємо, 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що відбувалася в Камбоджі, до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (відповідно до спільної тематичної транскордонної заявки від України та Польщі) внесли 16 історично цінних унікальних дерев'яних церков – по вісім у кожній країні. Ці церкви, що презентують гуцульський тип архітектури (Україна), галицький (чотири в Україні і дві на території Польщі), бойківський (дві в Україні та одна в Польщі) і лемківський (усі п'ять – на території Польщі) водночас представляють культурне самовиявлення чотирьох етнографічних груп і напрацьовані ними впродовж віків зовнішні, декоративні та технічні архітектурні властивості. Мова про наслідування автентичної будівельної традиції, закоріненої в церковному зодчестві та з використанням місцевих особливостей.
Автор ілюстрованого словника-довідника "Українська сакральна дерев'яна архітектура", авторитетний дослідник цієї теми, член-кореспондент Української Академії архітектури Ярослав Тарас вважає, що дерев’яна сакральна архітектура українців вражає світ. До слова, ще з кінця ХІХ століття. Адже Європа знищила все своє дерев’яне сакральне будівництво, замінивши його на муроване, ще у XVIII столітті. Крім того, завдяки старанням певних церковних сил католицькі церкви перетворили на шаблон по всій Європі, себто католицький храм у Франції мало чим відрізнявся від такого ж у Німеччині чи Бельгії. А тому, коли 1850 року у "Віденських зведеннях" тодішній начальник львівської пошти опублікував статтю про галицьку дерев’яну архітектуру, вона стала предметом зачудування та широких наукових суперечок. Версій існувало чимало: одні приписували цю архітектуру Норвегії, інші шукали її першооснови в Індії. Були й такі, що вбачали її запозичення в Сирії чи Китаї. Фактично мало хто пов’язував цю архітектуру з автохтонністю українців, хоча дерев’яна церква України є абсолютно унікальною і з точки зору мистецтва, і з точки зору витвору.
"Українське сакральне будівництво виробило власні погляди, смаки та норми будівництва, – акцентував Ярослав Тарас. – Попри існування свого часу в Україні різних шкіл сакрального будівництва: лемківської, бойківської, волинської, гуцульської, слобожанської тощо – всі вони мають єдину основу. Так звану "область стабільності" (власні обсяг форм і концепцію планувально-композиційного рішення), яка була настільки сильною, що образ української церкви став символом нації, своєрідним порогом, за який будівничі намагалися не виходити під приводом того, що зміна концепції планувально-композиційного рішення означатиме зраду своєї віри та народу. До речі, цій концепції підпорядковувалися і всі впливи історичних стилів, що приходили в Україну, а тому українську церкву завжди можна було відрізнити від будь-якої іншої.
Фото: Церква Святого Духа у селі Потелич
Раніше чи пізніше усвідомивши місце та роль сакральної архітектури в житті українців, держави-агресори зробили все, щоб її знищити. Австрія, Польща та Угорщина почали надавати позики на перебудову старих і зведення нових церков, але вже з урахуванням їхніх вимог до архітектури. А Синод Російської Православної Церкви у 1801 році взагалі виніс ухвалу про заборону в Україні будівництва дерев’яних церков і заміну їх на типові російські синодальні взірці.
Зокрема, щодо Росії – це був дуже далекоглядний план витравлення з душ українців образу української церкви як найвагомішого символу нації, тієї обителі, де, за словами відомого дослідника Вадима Щербаківського, можна було набиратися сили й енергії для нової, завзятішої і ще важчої боротьби за волю, добробут і щастя рідного краю. До реалізації цього плану долучився вже в ХХ столітті Йосиф Сталін, за урядування якого знищили всі найунікальніші дерев’яні церкви часів Гетьманщини й чимало храмів інших періодів. А якщо підсумовувати, то за два століття російській і радянській владі вдалося не лише фізично знищити зразки української сакральної архітектури, а й ліквідувати їх із пам’яті українців.
На запитання, як виглядала чи має виглядати архітектура національної святині, сьогодні майже всі мешканці сходу України змалюють образ російської церкви, абсолютно не підозрюючи, що це – святиня іншого народу. Ба більше – це явище типове для всієї України, навіть для Галичини, Буковини та Закарпаття, де масове насильство над Церквою розпочалося лише після ІІ Світової війни".
Як зазначив на заході голова комісії з питань історико-культурної спадщини та туризму Львівської обласної ради Іван Щурко, такі зустрічі, як ця в Ряшеві, дають можливість не тільки обмінюватися науковою інформацією про можливості збереження пам’яток, а й планувати співпрацю українських реставраторів і дослідників з іноземними партнерами.
"Наша депутатська комісія активно налагоджує контакти з фахівцями у сфері збереження пам’яток, щоб використати кожен шанс на порятунок цінної спадщини", – підкреслив посадовець.
Українська делегація з представників органів самоврядування, реставраторів та істориків з Закарпатської, Івано-Франківської та Львівської областей також побували у відділі сакрального мистецтва замку в Ланцуті, де запалили лампадки та поклали пам’ятні вінки до могил воїнів УГА та УНР і виконали український гімн біля меморіальної дошки лідера українського національного визвольного руху Симона Петлюри.