“Ми досі живемо серед матеріальних та інтелектуальних уламків Середньовіччя”, — писав французький історик-медієвіст Жак Ле Гофф. Ці слова напрочуд добре описують контакт із тією вже призабутою цивілізацією, чиї рештки, мов старі всохлі дуби, височіють серед круговерті сучасного життя. Як тільки сходиш з автобуса десь біля Лувру чи Ейфелевої вежі, одразу поринаєш в цю круговерть: натовпи туристів, їхній різноманітний говір, “селфі”, переповнені кафе, продавці сувенірів, музиканти, акробати, артисти, жонглери. Кілька зупинок метро — і ти вже в бізнес-кварталі Дефанс. Серед скляних башт його офісних центрів діловито сновигають паризькі “яппі”. Їхній день зазвичай починається о сьомій з пробіжки або басейну. Напружений день в офісі (наради, зустрічі, івенти, проекти, партнери) дозволяє хіба на хвилинку вирватися, щоби поїсти суші китайськими паличками десь у “Katsura” або “Matsuri Victor Hugo”. Завершується ж він сеансом йоги або медитації, а по п’ятницях — запальним “паті” в “Matignon” чи “Foiles Pigalle”. Вони — це еліта постіндустріального світу, паладини глобалізованої економіки, жерці фінансів і хай-теку. Скляні вежі Дефансу, своєю чергою, дуже схожі на храми. Тільки в цих “храмах” не моляться Богу і не думають про життя вічне — в культурі “чорних костюмів” це не “comme il faut”. Трансцендентність раю давно опустилася на землю і перетворилася на цілком конкретні показники фінансового росту, які для всіх причетних конвертуються у “спасіння” вже тут і тепер у формі багатства, статусу, кар’єри, престижу — так само, як колись Біблія приготувала місце на Сіонській горі для 144 тисяч обраних праведників.
Тому коли гуляєш у цьому вирі і раз за разом натрапляєш на один із “уламків Середньовіччя”, мимоволі переживаєш якісь дивні і незрозумілі почуття, які можна порівняти хіба з тим, коли у старій скрині знаходиш чорно-білі фото своїх предків. Ось вони: молоді, здорові, сповнені життя і наснаги. Але їхній час минув — залишились тільки ці старі фотографії: палімпсести минулого, уривки втраченого часу. Щось схоже, мабуть, переживають і юрми туристів, які споглядають символи тієї далекої епохи: кам’яне плетиво готичних соборів, кольорові вітражі, одухотворені скульптури Христа й апостолів, “Stabat mater dolorosa”. З їхнім гамірним гуртом часом контрастує самотня постать із вервицею біля якогось з вівтарів. У цьому світі з його культом успіху, молодості, здоров’я та краси вона сама нагадує артефакт з минулого, непрохану гостю на святі життя.
А колись це була ціла “священна країна”. Ось як її описує історик і богослов Романо Гвардіні: “З безпосереднього релігійного погляду сукупний порядок буття відтворюється в культі. Культ має архітектонічно-просторовий характер. Це – будівля церкви, і перш за все єпископальної резиденції – кафедрального собору, якому підкорені всі інші церкви єпархії (своєрідні відгалуження). Вони, своєю чергою, також пускають паростки у вільному просторі довкола себе – цвинтарі, каплиці, придорожні хрести тощо. Так утворюється ціла священна країна. Що ж стосується самої церковної архітектури, то обряд освячення храму показує, що він символізує увесь світ в цілому. Найрізноманітніші сфери світу і життя з їхніми ступенями й фазами пов’язані між собою багатющими розгалуженнями відношень між прообразом і віддзеркаленням, основою і розвитком, джерелом і поверненням до нього, і всі ці відношення, у свою чергу, співвіднесені з вічним, так що універсум символізму пронизує все суще і править ним”.
У цьому символічному світі імператор Священної Римської імперії і Папа Римський були чимось більшим, ніж просто носіями політичної та релігійної влади. “Щодо порядку спільного життя, тобто держави і суспільства, – продовжує Гвардіні, – то тут головують дві великі ідеї: Церкви і держави, – втілені у папі та імператорі. Вони також сходять до трансцендентних реальностей – і звідти керують світом. Папа носить на голові потрійний вінець і тримає в руці ключі апостола Петра; імператор одягнений в синю мантію, що символізує небосхил, а в руці в нього держава, що позначає землю. За всіма їхніми спробами лежить одна і та сама ідея: в основі загального порядку людського існування в цілісності і його членуванні повинен бути вищий, над світом сущий Бог”.
Готичні собори, такі як “Нотр-Дам”, у ті часи були не просто прекрасними спорудами і навіть не тільки місцем для молитви. Храм для середньовічної людини був духовно-символічною моделлю світобудови: його купол символізував небо, чотири бічні нефи — сторони світу, тричастинний поділ — світ як єдність божественного, ангельського і земного (а також душі, духу і тіла). Він був також місцем Преображення. Основоположник готики абат Сюжер із Сен-Дені (XII ст.) перебував під впливом писань Псевдо-Діонісія та отців Церкви, які порівнювали божественність із сяючим світлом. Центральний храм абатства Сен-Дені Сюжер перебудував у такий спосіб, щоб матеріалізувати ідею благодатного світла. Кольорові вітражі, стрілчасті перекриття, променисті анфілади разом вказували на це божественне сяйво, що лине у світ, немов із потойбіччя.
Міняються часи, міняються звичаї. Від священної країни залишилися лише уламки, серед яких, ніби рослинність, буйно проросла нова культура. Від сакрального змісту збереглася лише форма: величні і граційні символи минулого, які в туристів викликають вже не побожні думки, а бажання чимдуж зробити “селфі” для “Інстраграму”. Бо ж треба встигнути піднятися на Ейфелеву вежу. А ще — пробігтися залами Лувру (з обов’язковою зупинкою біля “Мони Лізи”). А ще — випити каву з круасаном на Монмартрі. А ще — проплисти з келихом шампанського по Сені. А ще... Термін “пам’ятка архітектури” напрочуд добре передає наше ставлення. Адже “пам’ятка” походить від слова “пам’ять”, а пам’ять може бути лише про минуле. “Пам’ятку” треба шанувати і берегти так само, як ми бережемо костюм дідуся в шафі. Але вдягнути цей костюм і піти в ньому на роботу — якось не “comme il faut”.
Згідно з опитуванням “The Financial Times" 2006 року, тільки 27% французів вірять у Бога або “Верховну істоту”, 32% вважають себе атеїстами, ще стільки ж — агностиками. Лише 11% католиків відвідують месу. Схожі цифри характерні майже для всіх країн Західного світу (хоча у Франції з її традиціями секуляризму вони дещо вищі). Ні, це не означає, що “забули”, “зреклися”, “відцуралися”. Радше зробили так, як штаб кандидата в президенти радить українцям зробити з їхньою власною культурою, — “винесли за дужки”. І це винесення християнства “за дужки” почалось не сьогодні-вчора, а ще п’ятсот років тому, в епоху Відродження, яку філософ-неотоміст Етьєн Жильсон охарактеризував не як “Середньовіччя плюс людина”, а як “Середньовіччя мінус Бог”.
Вісімсот років тому, коли у фундамент “Нотр-Даму” заклали перший камінь, його будівничі, мабуть, також відчували, що живуть серед уламків давньої культури. Як і теперішні туристи, із сумішшю подиву і нерозуміння вони споглядали покинуті й напівзруйновані амфітеатри, Колізей, храми Юпітера і Юнони, де давно погас священний вогонь, вівтарі, біля яких вже ніхто й не пам’ятає, коли востаннє ревіли жертовні бики. Проте час іде вперед. На руїнах античного світу виріс середньовічний. На руїнах середньовічного — наш сучасний.
Але іноді трапляються події, які змушують повернутись до того, що ми, здавалося, так давно і безповоротно “винесли за дужки”. Коли в понеділок французи з жахом спостерігали, як вогонь пожирає їхню найбільшу святиню, вона на якусь мить перестала для них бути просто візитівкою Парижа, “пам’яткою архітектури” чи витвором людського генія. “Нотр-Дам” раптом знову постав у тому первинному сакрально-символічному сенсі, яким його наділяли люди в епоху Середньовіччя — як мікрокосм, символічне осердя світобудови, центр “священної країни”. Охоплений полум’ям собор, здавалося, кричав — тим криком, який нагадує голосіння Найман-Ани з роману Чингіза Айтматова “Буранный полустанок”, в яку прицілився з лука її син-манкурт: “Хто ти? Згадай своє ім’я! Твій батько — Доненбай! Доненбай! Доненбай! Доненбай! Доненбай! Доненбай!” І коли вогонь вщух і стало ясно, що храм вдасться відновити, французи — а з ними й увесь Західний світ — зітхнули з полегшенням й одразу кинулися збирати гроші на його відбудову. Вже зібрано 1 млрд євро, причому третину цієї суми надали найвищі жерці фінансового світу — мільярдери Бернар Арно та Франсуа-Анрі Піно.
Трагічний урок понеділка свідчить про одне: скільки б сучасна людина не “виносила за дужки” свої основоположні цінності в гонитві за матеріальним успіхом і благами цього світу, вона все ще живе в “священній країні”, яка незримо присутня, нехай і серед уламків. Бо без них ми манкурти. Після пожежі в “Нотр-Дамі”, найімовірніше, нічого не зміниться. Собор відбудують, “яппі” повернуться до своїх офісів і робитимуть кар’єру, а туристи “селфитимуться” біля пам’ятників. Але ця подія нагадала всім, що поки стоять собори — стоятиме світ. Адже що є в основі цього світу? Великі ідеї грецьких та римських філософів, величаві святині, залиті неземним сяйвом — і, найважливіше, Чоловік, який дві тисячі років тому ходив по Галілеї і навчав: “Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне”.