Клара ГУДЗИК. — «День», №31, 16 лютого 2001 року
Наприкінці минулого року Інститут історії церкви Львівської богословської академії Української греко-католицької церкви видав книгу ректора академії отця доктора Бориса Гудзяка «Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат i генеза Берестейської унії». У передмові автор пише, що в своїх наукових дослідженнях він «хотів збагнути, чим була Берестейська унія для свого часу й середовища та як і чому стало можливим її укладення». Його спонукало й те, що, на його думку, існує «чимало схожих рис у життєвій атмосфері тодішньої і сьогоднiшньої церкви в Україні». Поява книги молодого науковця «Криза і реформа» — то, без перебільшення, видатна подія в науковому житті країни, оптимістичне свідчення того, що гряде нове покоління українських iсторикiв, озброєних не тільки «інтелектуальним зацікавленням» (слова автора), але й широкою науковою ерудицією, неупередженістю висновків та неабиякою здатністю «обживатися, як удома», в реаліях минулих часів (а не переносити на них сучасні виміри та оцінки).
Дуже цікавою історичною обставиною є те, що в численних історичних документах того часу, пов’язаних з підготовкою та підписанням унії, немає жодної згадки про Московську церкву. Д-р Гудзяк пише, що «на тлі політично-релігійних чвар Речі Посполитої Московщина цікавила руських єпископів щонайменше». Її не вважали ні загрозою, ні джерелом якоїсь підтримки. Більше того, виглядає так, ніби для київських людей церкви Москва була тоді чи не terra incognita. Ще більш вартий уваги той факт, що на час підписання Берестейської унії ні царські власті, ні Московський патріархат не мали й не заявили хоч якихось претензій на Київську митрополію. І не реагували на факт підписання унії — схоже, що вони її просто не помітили. Релігійна полеміка, спрямована проти унії, почалася в Росії після Великої Смути, після польсько-католицької інвазії за часів лжедимитріїв. Тільки 1620 року московський собор недвозначно засудив унію русинів з Римом. (Пізніше Московський патріархат сповна надолужив це запізнення та упущення.) Вище викладено — дуже неповно — головний науковий сюжет книги «Криза і реформа». Але там ще стільки всього! Насамперед, людей тiєї епохи. Ось, наприклад, яскравий портрет князя Костянтина Острозького, одного з останніх великих панів Речі Посполитої, які не полишили православну віру своїх пращурів. Походження князя (він вважав себе нащадком Рюриковичей), його престиж, влада і багатство (Острозький був найбільшим після короля землевласником Польщі) дозволяли Костянтину Острозькому не рахуватися навіть з офіційною зовнішньою політикою Речі Посполитої — він сам пактував з ким хотів. Гуманіст, просвітитель, людина, що відзначалася неабиякою інтелектуальною цікавістю, а ще — терпимістю. Для нього «обидві релігії — католицька та його власна — були однаково добрими». Але скільки драматизму в його житті! Так, приналежність до церкви «схизматиків» нівелювала його політичний вплив, зокрема позбавила князя можливості претендувати на королівський трон. Два його сини перейшли до католицької церкви, обидві дочки вийшли заміж за протестантських магнатів. Закладені князем школа та друкарня так і не набули бажаного розмаху та впливу. Унія з Римом здійснилася не так, як хотів князь — він мріяв про щось екуменічне (в сучасних термінах). Для нас найбільш важливою спадщиною князя Костянтина Острозького є, безумовно, видана в його друкарні (4000 примірників), за його активною участю і підтримкою перша повна церковнослов’янська Біблія — Острозька Біблія. Торкнемося ще однієї «бокової» лінії. Книга о. Бориса розвіює одну поширену сучасну церковно-політичну легенду про те, що нібито Московська митрополія в період між її утворенням 1448 року та проголошенням Московського патріархату 1589 року була невизнаною православною спільнотою, тобто — неканонічною. Зовсім навпаки, Москва залишилася тоді єдиною православною державою, до якої східні патріархи постійно посилали своїх ченців за милостинею, або навіть їздили самі, як це зробили патріархи Йоаким та Єремія якраз напередодні прийняття Берестейської унії. Між Царгородською та Московською церквами підтримувалися постійні стосунки та обміни послами. Так, 1561 року патріарх царгородський Йоасаф визнав — за великі грошові «милості» — титул царя, який 1547 року надав собі князь Іван Грозний. Вбивши свого сина, цар негайно відправив послів (звичайно, з великими милостями) до східних патріархатів з проханням молитися за його душу. Все це мало місце ще до утворення Московського патріархату за царя Федора, під час правління Бориса Годунова (1589). На закінчення дозволю собі висловити досить похмуру думку. О. Борис Гудзяк переконливо, документально показав, що однією з причин унії з Римом став занепад культури церковного життя Київської митрополії та загальний застій православ’я на фоні бурхливого розвитку західних церков після реформ, започаткованих Мартіном Лютером. Але чи унія дійсно вилікувала ці хвороби в Україні? Чи ввійшли — за 400 років — українська унійна церква та її вірні у західну християнську спільноту як рівні? Чи зробили власний помітний внесок у розвиток тієї спільноти? Здається, на жаль, лише частково. Дуже непросте завдання — писати газетний матеріал про цікаву об’ємну (понад 400 сторінок) наукову книгу, присвячену релігійному життю ХVI ст. Книгу, наповнену подіями, людьми, яскравими контрастами. З однiєї сторони — католицький та протестантський Захід, який тоді вирував церковними реформами, лихоманкою книгодруку, переглядом усталених норм життя. З іншої сторони — аморфне неструктуроване нерухоме православне буття, занепад грецької та церковнослов’янської освіти. Грецькі церкви — в османській неволі; Київська митрополія — у повному підкорені світській владі Речі Посполитої. З точки зору автора, цей контраст став одним із імпульсів, який привiв до Берестейської унії. Книга «Криза і реформи» надзвичайно інформативна — історія, статистика, видатні особистості, книги, що тоді видавалися, деталі повсякденного життя, версії — все це буквально переливається через її краї. Воно й недивно — список використаної автором літератури займає понад 50 сторінок і включає твори на багатьох мовах. Автор зібрав стільки свідоцтв тієї епохи, що не зміг їх втиснути в основний текст книги і багато чого виніс у примітки. Примітки, від яких, читаючи, неможливо відірватися. Нижче торкнемося — на жаль, дуже поверхово — кількох тем нової книги. Доктор Гудзяк починає книгу «Криза і реформа» з історичних свідоцтв того, що ідея унії з Римом не була в Русі ХVI ст. новою чи несподіваною. Відданість царгородським патріархам київських митрополитів не завадила їм спілкуватися із західною церквою. Київські єпископи брали, зокрема, участь у трьох західних соборах — у Ліоні (1245 р.), Констанці (1418) та Флоренції (1439). На останньому соборі Київський митрополит Ісидор підписав унію з Римом, в якій підкреслювалася рівноправність східного і західного обрядів. Повернувшись з Італії, митрополит Ісідор урочисто проголосив унію в київському соборі Святої Софії (1441 рік). Це трапилося за 150 років до прийняття Берестейської унії. У ті часи київські ієрархи трималисяки, що «немає різниці в Христі між греками й римлянами — всі єдино суть, а кожний, хрещений у Христі, має жити згідно із своєю традицією». Трапилося так, що після падіння Візантійської імперії (1453 рік) православна грецька наука, освіта, богослов’я там не те що розвивалися, але стрімко занепадали. Один грек того часу гірко написав: «З тих пір, як ми втратили царство, ми втратили і вченість. Довго живучи серед варварів, ми і самі варварами стали.» Під владою Османської імперії «не було ні академій, ні професорів, ні книг». Церкви, східні патріархати стали іграшками в руках мусульманської влади, втратили весь свій вплив і престиж. Криза у православному світі співпала з бурхливим розвитком католицької та протестантської церков — християнська Європа ступила на шлях радикальних реформ, йдучи назустріч проблемам і вимогам епохи. У світовому ж православ’ї не знайшлося ні належного розгону, ні лідерів, аби започаткувати рух оновлення церкви. Про це красномовно свідчить, зокрема, видавницька справа. Так, впродовж 350 років, починаючи з ХV ст., було видано близько 5 тисяч грецькомовних книг. А в німецьких землях тiльки в ХVI ст. вийшло понад 150 тисяч книг; у Венеції, де діяло 500 друкарень, за половину того самого століття побачило світ близько восьми мільйонів томів. Наведене порівняння, безумовно, віддзеркалює інтенсивність інтелектуального життя, грамотності, загалом, культури на Сході й Заході. ХV — ХVI століття — то також не найяскравіші сторінки в історії Київської митрополії. Отець Борис Гудзяк змальовує похмуру картину кризи в Київській митрополії, яка співпала за часом з Люблінською унією: тоді розпочався масовий перехід литовської й української шляхт в католицизм. У ХVI столітті в Києві, старовинному центрі православ’я, не резидував жоден з київських митрополитів (вони жили в Литві). Один із мандрівників написав 1595 року: «Худоба, шкапи, пси і свинарники опоганили колись золотоверху Софію Київську, дощова вода, протікаючи крізь дірявий дах, знищила багаті оздоби.» Українська («руська») ієрархія стала тоді фактично бездіяльною; духовні посади продавалися і навіть передавалися у спадщину, в церквах служили вдівці. Занепадала культура та освіта духовенства, а значить, і народу. «Гонитва за церковними маєтностями, нездатність до співпраці й компромісів довели руське вище духовенство до того, що стало звичним запрошувати польсько-литовських чиновників до втручання у внутрішні справи церкви. Це підривало авторитет митрополита та єпископів.» У Речі Посполитій Православна церква займала принижене становище, мала другорядний статус, була об’єктом глузування. «І якщо здобутки середньовічної Русі в мистецтві й літературі були чи не вищими, ніж у Польщі того часу, то у ХV — ХVI століттях літературна, історична, богословська думка та творчість поляків сягають такого розмаїття й глибини, які різко контрастують із «затишшям» тогочасної руської культури», пише автор. Деякі західні тогочасні мислителі намагалися знайти причину занепаду православних. Так, Петро Скарга, вільненський єзуїт, прихильник приєднання православ’я до Римської церкви, вважав, що розвиток національної літературної мови русинів унеможливила їхня церковна мова: «Дуже ошукали тебе греки, руський народе, давши церковну слов’янську мову, — з цієї мови ніхто ніколи не буде вченим. Адже тепер її ніхто добре не розуміє. Бо немає (й не було) на світі нації, яка б нею говорила.» А на латинському заході (у Польщі теж) саме завдяки друкованiй народними мовами літературі тоді швидко поширювалися реформаційні ідеї, які міняли обличчя старого світу. Ідеї, яких в широкому руському мовному та культурному обігу не було. Найбільш освічені православні, такі як князь Костянтин Острозький, намагалися сприяти православній просвіті, самотужки реформувати церковне життя. Але то були незначні острівці в морі загального невігластва. Наприкінці ХV ст., в якому зійшли з історичної сцени як Київське князівство, так і Візантія, зв’язки Київської митрополії з Царгородським патріархатом дуже ослабли, хоча вони й раніше не відзначалися жвавістю. Царгородські патріархи практично не мали впливу на інституції руського православ’я, на життя церкви, на дисципліну духовенства. А Київській митрополії потрібно було від патріархів тільки одне — формальне підтвердження чергового обраного митрополита. Спілкування між Києвом і Царгородом занепадало, бо ні одна сторона не бачила в ньому потреби. Це відчуження призвело до того, що певна частина православних, зокрема князь Костянтин Острозький, почала шукати підтримки більш твердої вертикалі церковного управління в іншому місці — в Римській церкві. У 90-ті роки ХVI ст. руські ієрархи почали, зрештою, усвідомлювати богословську, інтелектуальну, культурну, ідеологічну, адміністративну слабкість Київської церкви. Соборові документи того часу показують, що єпископи почали «думати про школи, науку, шпиталі та інші добрі справи». Обговорювали проблеми управління церквою, літургійну практику, видавничу справу, освіту. Серед них зажевріла думка, що «оскільки патріархи перебувають в неволі поган, хоч би і бажали, — не можуть нічого зробити» для церкви, то треба єднатися з Римом, аби не стати жертвою «незгод і схизм». У книзі «Криза і реформа» зроблено ретельний аналіз унійних документів, зокрема «33-х артикулів, що належать до з’єднання з Римською церквою», укладених ієрархами Київської митрополії. Показано драматичні обставини формування, підписування та остаточного прийняття Берестейської унії. О. Борис пише, що на тлі «без’язикості» руських ієрархів ХVI століття «Артикули» є видатним історичним документом. Не будемо, однак, торкатися тут «Артикулів», зважаючи на той потік матеріалів, які не так давно були оприлюднені у зв’язку із 400-літнім ювілеєм унії.
http://www.day.kiev.ua/78394/