19 жовтня я увійшов до приймальні одного державного закладу і секретар, бачачи, що я — особа духовного сану, з радістю повідомила мені про ухвалення у першому читанні законопроєкту 8371: «Нарешті»!
Джерело: Лівий берег
Серафим (Панкратов),
архимандрит УПЦ
Маленька, але промовиста сценка! Спікери УПЦ не втомлювалися повторювати, що голосів в Раді для ухвалення законопроєкту забракне. Але, як бачимо, голосів вистачило. І тут немає нічого дивного — адже в історичних умовах, що склалися, такий законопроєкт явно затребуваний українським суспільством.
Звісно, навіть повна заборона кожної громади та позбавлення всіх майнових прав, не припинять існування багатьох церковних громад, які, станом на сьогодні, входять до складу УПЦ. Згадаймо, що навіть СРСР, маючи потужний карний апарат, не зміг знищити релігійне підпілля. А втім, уже зараз, ще до того, як закон №8371 остаточно ухвалено, для багатьох кліриків та мирян УПЦ очевидно, що майбутнє УПЦ у сучасній Україні примарне.
ПРО СОБОР У ФЕОФАНІЇ ТА НАДІЇ, ЩО НЕ СПРАВДИЛИСЯ
І річ не лише у конфлікті між УПЦ та сучасною українською державою. Річ у конфлікті між УПЦ та сучасним українським суспільством. «УПЦ — незалежна, помісна Церква, її статус повністю відповідає статусові інших Помісних Православних Церков» — кажуть наші спікери. Але подібні твердження не здатні сьогодні змінити суспільну думку — адже вони й справді не відповідають канонічним реаліям нашого церковного життя.
УПЦ — дійсно як інші Помісні, тобто автокефальна Церква? Я дуже хотів би, щоби це було саме так. Саме з надією на розрив відносин з РПЦ, яка тоді вже вочевидь підтримувала війну проти України, я, та група священиків-однодумців їхали на Собор УПЦ в Феофанії. Їхали, вболіваючи за долю Церкви та бажаючи на своєму, духовному «фронті», дати відсіч загарбникам та їх лжепророкам.
Хід Собору нас обнадіяв. Ми стали свідками реального протистояння навколо питання підпорядкування РПЦ. Внесення змін до Статуту з прибиранням усіх згадок про залежність УПЦ від РПЦ, ухвалення рішень щодо відновлення мироваріння та відкриття парафій закордоном — усе це нас надихнуло. Хоча й було відчуття незавершеності, ми сприйняли результати Собору як перемогу.
Промосковській партії здавалося, що вони програли. А ми сподівались, що після Собору митрополит Онуфрій та його команда завершать справу, яка була розпочата в Феофанії, — формальне відокремлення від РПЦ. Однак, згодом виявилось, що рішення Собору можна інтерпретувати двояко — або як створення «української платформи» всередині РПЦ, або як створення канонічного ґрунту для проголошення автокефалії.
У першому випадку предстоятелю УПЦ було достатньо мовчати. Адже формально рішення про вихід зі складу РПЦ так і не було ухвалено. У другому — потрібно було здійснити ряд певних дій, зокрема розіслати листи предстоятелем Помісних Церков, звернувшись до них з проханням допомогти нашій Церкві здобути новий — автокефальний — статус у вселенському православ’ї.
У результаті рішення Собору так і лишилися ситуативними, половинчастими. УПЦ, образно кажучи, «зібрала» свої «речі», але так і не наважилася «переступити поріг»…
Керівництво УПЦ, як їм здавалося, убезпечили Церкву від «заборони» зі сторони українського парламенту. І все… Піти далі — до реального статусу незалежної (де-факто автокефальної) Церкви Собор та керівництво УПЦ так і не спромоглися…
ПРО АВТОКЕФАЛІЮ ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВУ — МАРГІНАЛІЗАЦІЮ УПЦ
Чи зможе закон №8371 «обнулити» УПЦ?
З юридичної точки зору — так. Після ухвалення цього закону у судових інстанцій з’явиться правові підстави для скасування державної реєстрації церковних громад. А втім, фактичне існування структур УПЦ продовжиться.
Чи є в УПЦ майбутнє? Звісно, ж є!
Але яке?
Держава може зробити існування структур УПЦ незаконним та некомфортним. Однак ані держава, ані суспільство не зможуть домогтися, аби структури УПЦ припинили своє фактичне існування. Випробування? Будучи ченцем, я їх не особливо боюся. Вони навіть приносять духовну користь. А втім, одна річ — чернець, а інша — десятки тисяч «білих» (=одружених) священиків та мільйони мирян.
Прирікати їх і всю Церкву у цілому на маргіналізацію? Перепрошую, але заради чого? Хіба держава вимагає від мене зректися своєї віри? Хіба вона тисне на мене, аби я відмовився від православного Символу віри, церковного Передання, православних догматів?
Ні, нинішній конфлікт УПЦ з державою та суспільством зводиться до проблеми церковно-адміністративного підпорядкування нашої Церкви. Йдеться не про віру, не про догмати, а про питання юрисдикції — влади над Українською Церквою «патріарха московського і всієї Русі» (я беру ці слова у лапки, бо особа, яка зараз очолює РПЦ, менш за все схожа за своїми типом мислення та діями на патріарха, а тим паче на першоієрарха «всієї Русі»).
Якесь майбутнє в УПЦ, звісно ж, є. Багатомільйонна конфесія не може перетворитися в одну мить або навіть в один рік на купку маргіналів. Але чи є і, тим паче, чи буде в УПЦ, за умов, якщо вона офіційно не вийде зі складу московського патріархату, повноцінне майбутнє? Чи буде у нас можливість проповідувати Благу Звістку суспільству? Чи збережеться у нашій Церкві кафолична, універсалістська свідомість? Або ж ми щодня перетворюватимемось на маргінальну церковну структуру або модерних «старообрядців»?
Питання майбутнього УПЦ сьогодні стоїть руба: або ми існуватимемо на засадах автокефалії, або ж нас чекає життя на маргінесі. Іншими словами, або вихід зі складу московського патріархату або ж колективне «історичне самогубство» — перетворення Церкви на сектантську групу.
ПРО СЦЕНАРІЇ МАЙБУТНЬОГО: ТОМОСУ-2 НЕ БУДЕ
Альтернативи автокефалії для Української Церкви сьогодні не існує. А втім, й отримати «канонічну автокефалію» УПЦ сьогодні не може.
Більша частина грецького православ’я визнала Томос, наданий ПЦУ Константинополем (2019). «Томосу-2» не буде, грецька сторона про це вже неодноразово висловлювалася.
Чекати «канонічну автокефалію від Москви»? По-перше, це утопія. Москва скоріше б «с великой скорбью» спостерігала би повне, до останнього священика, знищення УПЦ, ніж надала б їй автокефалію. По-друге, така автокефалія не була би сприйнята сучасним українським суспільством. Зрештою, по-третє, навіть якби Москва — «на зло Константинополю» і після завершення війни — й надала свою автокефалію УПЦ, то така автокефалія не була б визнана іншими Помісними Церквами.
Якщо на початку війни, після травневого Собору, серед духовенства УПЦ поширювалися чутки, що після негласних перемовин, більшість Помісних Церков нібито погоджувалася визнати автокефалію УПЦ тільки в разі згоди на це РПЦ, то вже сьогодні такі перспективи виглядають примарними. «Акції» РПЦ у православному світі стрімко падають. І вже завтра більшість вчорашніх союзників РПЦ може тихо відійти у бік — аби не ускладнювати через «українське питання» свої взаємини з Константинополем та грецьким церковним світом.
І ще один сценарій — надання автокефалії на Всеправославній нараді. Тут ще простіше. Проведення такої наради без участі Константинополя неможливо, це буде «всеросійський», а не «всеправославний» форум. А позиція Константинополю тут загальновідома — «Томос виданий, Помісна Церква в Україні створена, і крапка!»
Глухий кут!
Про здобуття «канонічної автокефалії№2», про яку так багато говорилося в УПЦ, можна забути. Лишається єдиний шлях — «шлях Філарета» — самопроголошення автокефалії.
Такий крок був би цілком вірним з моральної та пастирської точки зору. А втім, хоча я й сам закликав (і зараз закликаю) до такого кроку, це лише тимчасове рішення. Бо, з точки зору формального канонічного права, самопроголошена автокефалія — це розкол.
Митрополит Онуфрій є носієм саме такої — формальної — канонічної логіки, і тому він досі й не зробив такого кроку, ба більше, не здатний його зробити.
В УПЦ десятиріччями пропагували ідею «повної безблагодатності» «розколу», тому переконати церковну більшість сьогодні зробити це міг би не просто авторитет (яким для більшості в УПЦ ще лишається митрополит Онуфрій), але людина, яка без сумнівів, палко вірує в моральну необхідність такого кроку і могла б запалити своєю вірою інших…
ПРО ДІАЛОГ З ПЦУ І ПРОБЛЕМИ, ЯКІ СТОЯТЬ НА ЙОГО ЗАВАДІ
Розкол, або маргіналізація УПЦ в її нинішньому «незалежному» стані (тобто стані нерозірваного канонічного зв’язку з РПЦ). Чи є історична альтернатива таким сценаріям?
Є! Це – діалог про об’єднання з ПЦУ.
На перший погляд такий діалог сьогодні виглядає маловірогідним. Аби діалог відбувся, потрібно, аби у ньому реально були зацікавлені обидві сторони. Натомість у нашому випадку діалог та пошук компромісу може не відповідати корпоративним інтересам сторін.
На думку багатьох прихильників ПЦУ, сучасна УПЦ перетворилася на колективного паралітика. Діалог з паралізованим? Про що? Про те, чи потрібно повертатися до «вертикального» способу життя? Як висловився у розмові зі мною мій товариш з ПЦУ: «УПЦ не просто нагадує паралітика… Це паралітик, який показує очима, щоб його лишили у спокої і не лікували». Чекати доки УПЦ дозріє до діалогу? А чи не легше вирішити питання єдності в інший спосіб — через прийняття до складу ПЦУ церковних громад УПЦ?
В УПЦ ж — потворна міфологізація церковної свідомості, намагання демонізувати опонента, безвідповідальні заклики тікати «до катакомб». Аби лишень не заявити офіційно про розрив з РПЦ, аби не викривати мілітаристську позицію патріарха Кирила та РПЦ, аби, не дай Боже, не «спровокувати» з їх боку звинувачень в розколі та не опинитись у «сірій, неканонічній зоні». Невміння розрізнити інтереси Церкви з великої літери та церкви з маленької…
А втім, шанс на успішний діалог таки є! Але для того, аби його почати потрібні певні духовні зміни.
Мислити, виходячи з інтересів всієї Церкви Христової
Нам, священнослужителям, варто припинити мислити категоріями конфесійних/корпоративних інтересів, й почати мислити категоріями користі Церкви. Чимало єпископів УПЦ звикли до формули: «Церква — це ми (=архієреї)». Однак таке «класове» мислення нелегітимне у Церкві Христа. Церква — це не лише віряни, не лише священство, але і не «лише єпископи».
З початку 2000-х УПЦ ініціювало створення низки суспільно-громадських структур, які були покликані захищати «інтереси Церкви». Але якої само Церкви? Христової? Або ж «церкви» певної соціальної групи? Деякі єпископи міркують так: «Нам потрібна така модель об’єднання, яка б відповідала інтересам єпископату УПЦ». З одного боку, це логічно. А з іншого… Перепрошую, але ж єдність — це не предмет торгу або контракту. Це не операція купівлі-продажу! Це — заповідь Христа.
Ваші права під загрозою? Вам потрібні інструменти корпоративного захисту? Гаразд! Започаткуйте відповідну профспілку, зверніться до юристів тощо... Але не плутайте «профспілку єпископату» з Церквою Христа! Згадайте, що Церква складається передусім з мирян…
Об’єднання може бути засноване на «справедливості» та «збереженні інтересів сторін» тощо. Не заперечую! Напевно, і такий, суто соціологічний, погляд на об’єднавчі процеси до певної міри корисний або ж, як мінімум, має право на існування. Однак хіба це головне?
Хіба нам не відома заповідь Христа, Його наказ-заповідь стосовно єдності християн: «Щоб усі були єдині»? Існують два аспекти єдності — містичний та адміністративний, єдність містеріальна, втілена в євхаристичному спілкуванні та єдність зовнішня, адміністративна…
Заповідь «щоб усі були єдині» передусім стосується першого аспекту єдності. Тут не про єдність, центр якої міститься у тій або іншій церковній канцелярії, а про єдність у Христі Ісусі. Але ж предметом діалогу між УПЦ та ПЦУ — принаймні на першому етапі — може бути саме така, містеріальна єдність! Ми можемо відкласти «на потім» відновлення церковно-адміністративної єдності. Але у нас немає морального права ігнорувати волю Христа, який хотів, аби ми жили не окремо, а спільно, в єдності духа…
А втім, повернемося до проблеми діалогу.
Перший крок на цьому шляху – усунення того, що сьогодні такому діалогу заважає.
Умови унеможливлення діалогу
Собор в Феофанії ухвалив низку рішень, які радикально розширили канонічні права УПЦ. Але є серед рішень травневого Собору й справжня бомба уповільненої дії. Я маю на увазі зафіксоване у «Постанові» рішення Собору стосовно діалогу між УПЦ та ПЦУ. Це набір передумов для початку діалогу між УПЦ та ПЦУ.
Як йдеться у «Постанові» Собору: «Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
· припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви;
· усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви;
· вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».
Виглядає як запрошення до початку діалогу. Але в очах людини, яка зовсім мало розуміється на церковних реаліях!
«Силове захоплення храмів» та «примусові переводи» парафій до ПЦУ — це дійсно неправильний, гріховний інструмент досягнення «єдності». Єдність не може бути примусовою. Вона має бути плодом любові, а не змови або ж зовнішнього тиску…
ПЦУ не завжди бере участь у таких «примусових переведеннях». Але реально існують випадки — й таких випадків чимало, — коли представники ПЦУ або самі ініціюють «силові захоплення храмів» або ж радо відгукуються на відповідні ініціативи місцевої влади та місцевих патріотів.
Наші права порушують, і ми, що цілком природньо з психологічної точки зору, відчуваємо образу та гнів. Але хіба християнин не має шукати у всьому власної відповідальності? Хіба нам не варто поставити собі питання — що з нашою Церквою «не так», що від неї сьогодні масово відвертається українське суспільство?
Чому чимало священників та мирян ПЦУ ставляться до нас саме так? Хіба у нас не демонізували «розкольників» багато років поспіль? Хіба спікери УПЦ, не проголошували, що «автокефалісти» «не спасуться»? «Їх так зване священство — актори в церковних ризах, їх богослужіння — вистави, віри у них немає, благодаті немає, таїнства не звершуються, хрещення не дійсні, вони йдуть в погибель та ведуть за собою інших».
Скільки бруду було вилито на автокефальний рух! Ми сіяли образи та ворожнечу. А якої відповіді очікували від опонентів? Подяки? Ми декларували «духовну загибель» усіх православних в Україні, які перебували поза юрисдикцією РПЦ. А що УПЦ зробила для того, аби спасти цих «нещасних»? Нічого!
А як відреагувала наша юрисдикція, коли ми у жовтні 2018 року дізналися про рішення Константинополя прийняти автокефальних ієрархів у спілкування? Чи багато наших ієрархів або священників прийняли ці рішення з радістю за наших братів по вірі?
Ні, замість того, аби мислити та діяти по-християнськи та по-пастирськи, ми мислили та діяли як звичайні, мирські, люди. Ми не раділи, а перешкоджали. Ми вболівали не за Церкву з великої літери, а переживали за свої власні інтереси, за інтереси церкви з літери маленької.
Нам боляче, що до нас сьогодні не завжди ставляться по-християнськи. Нам образливо, коли нас називають «московськими попами». А ми самі? Хіба з нашою совістю все гаразд? Ми вимагаємо від представників ПЦУ покаяння. А де наше власне покаяння? Хіба ми самі не маємо покаятися у нехристиянському ставленні, у роздмухуванні ворожнечі, у нелюбові та фарисействі?
Зрозумійте мене правильно — я не знімаю цим відповідальності з представників ПЦУ за випадки «силових захоплень». Їм варто знати, що це відштовхує від ПЦУ навіть багатьох з тих в УПЦ, хто займає сьогодні дієво-патріотичну позицію та визнає благодатними таїнства ПЦУ, не кажучи вже про те, що ця тема постійно та перебільшено мусується в ЗМІ промосковської партії. Але я переконаний у тому, що нам як християнам духовно корисно не зосереджуватися на недоліках та провинах іншої сторони, а зосередитися на виправлені недоліків власних.
А тепер про дві наступні вимоги.
Там взагалі усе просто — вони спеціально сформульовані таким чином, аби представники ПЦУ прогнозовано на них не могли погодитися. Лише вчитайтеся! Представники автокефальної ПЦУ мають «усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у “Статуті Православної Церкви України”, є фактично неавтокефальним…»
Ба більше, представники ПЦУ мають погодитися з тим, що «кріптоавтокефальний» статус УПЦ «значно вищий». Ким на сьогодні визнаний цей нібито автокефальний статус УПЦ, ще й не проголошений відкрито? Тобто порівняння від початку некоректно. Адже Постанова пропонує порівнювати права гіпотетичні та суперечливі (=самопроголошені права не проголошеної автокефалії) з правами, які затверджені Томосом 2019 року.
Рушимо далі. Наступна дипломатична «знахідка»: «вирішити питання канонічності ієрархії». Тут мається на увазі, що треба здійснити перерукоположення ієрархії ПЦУ, чинний канонічний статус якої не визнається єпископатом та значною частиною духовенства УПЦ. Формат та розмір цього тексту не дозволяють мені докладно зупинитися на проблемі визнанні ієрархії ПЦУ. Але зауважте — тут «вирішення питання канонічності ієрархії» висувається як передумова діалогу між УПЦ та ПЦУ.
УПЦ була й досі іншими Церквами сприймається як складова частина РПЦ. А РПЦ, до речі, веде діалоги з багатьма церковними спільнотами християнського Заходу, включно з протестантськими деномінаціями (ієрархія яких, з православної точки зору, аж ніяк не має апостольського спадкоємства). А втім, РПЦ ніколи не висувала подібні передумови для початку діалогу у взаєминах з протестантськими Церквами.
Іншими словами, згідно логіки «Постанови», єдиним предметом діалогу між УПЦ та ПЦУ можуть бути практичні наслідки гіпотетичної капітуляції ПЦУ. Чому саме практичні наслідки? Бо повною «канонічною капітуляцією» ПЦУ було б погодитися на такі передумови...
Автокефальні спільноти — УПЦ КП та УАПЦ — не погоджувалися на капітуляцію навіть у «дотомосну» епоху, коли вони не мали канонічного визнання від Константинополю та інших Помісних Церков. Вважати, що ПЦУ капітулює зараз, коли вона отримала Томос і визнання з боку частини світового Православ’я? Це не наївність! Це свідома відмова від діалогу з ПЦУ!
Радикалізм формулювань «Постанови» свідчить про те, що справжня мета цих пунктів — гарантовано унеможливити будь-який діалог між УПЦ та ПЦУ.
Що робити з цими пунктами «Постанови»?
Цей документ ухвалено Собором УПЦ, якому, згідно зі Статутом про управління, належить «вища влада» в Українській Православній Церкві. Тобто з точки зору формальної правової логіки, скасувати ці рішення може лише новий Собор. Разом з тим, розпочати діалог з ПЦУ можна і через ухвалення відповідних рішень Священним Синодом або Собором єпископів УПЦ (з наступним ухваленням таких рішень Собором УПЦ).
Ще одна перешкода — фундаменталістська ідеологія.
Це майже «догмат» про неканонічність та безблагодатність ПЦУ. Найбільш активно його просуває проросійська партія. Цю ідеологію скоріше за все поділяє й митрополит Онуфрій, відомий своїм консерватизмом та неприйняттям екуменізму. До речі, я входив в групу підписантів відкритого листа до митрополита Онуфрія (про необхідність негайного соборного вирішення статусу УПЦ), яка намагалася передати лист особисто та поспілкуватись.
Предстоятель УПЦ не знайшов час для розмови з нами. Але нам вдалося поговорити з його довіреною особою та племінником, — єпископом Бородянським Марком. З кола ідей, ним висловлених, нам стало зрозуміло, що він, напевно, транслює погляди митрополита Онуфрія. І що саме ці погляди – головна перешкода для нормалізації взаємин з Константинополем та діалогу з ПЦУ (Константинополь нібито таємно веде до нової унії з католиками, створення ПЦУ — це один з пунктів цього підступного плану тощо).
Звісно, предстоятель Церкви може, так би мовити, в індивідуальному порядку, притримуватися тих або інших, більш або менш консервативних поглядів. Це — справа його архієрейської совісті, і не мені, сільському священику, розповідати митрополитові, якими саме мають бути його особисті богословські погляди та світогляд.
Однак тут йдеться не лише про «особисті погляди». Особисті погляди предстоятеля не мають визначати загальноцерковний курс. Принаймні саме так має бути в Церкві, життя якої будується на засадах соборності. Але ж саме у цьому і полягає головна проблема сучасної УПЦ. І за часів Філарета Денисенко, і за часів Володимира Сабодана загальноцерковний курс визначався предстоятелями: їх богословськими та канонічними уявленнями.
А це, своєю чергою, призводило до того, що предстоятелі (в «автоматичну», «за посадою» непомильність рішень яких ми, православні, як відомо не віримо) помилялися…
ІСТОРИЧНІ ПОМИЛКИ ПРЕДСТОЯТЕЛІВ УПЦ
Головна історична помилка Філарета полягала у переконанні, що Москва обов’язково буде змушена надати УПЦ автокефалію. Варто лише правильно — соборно — її про це попросити… Саме цим шляхом і пішов Собор УПЦ 1991 року. Ґрунтуючись на особистих канонічних переконаннях Філарета, цей Собор задекларував, що Церквою-Матір’ю для УПЦ є московський патріархат і звернувся до останнього з проханням про дарування автокефалії.
Митрополит Філарет був певний, що його план спрацює. Натомість замість Грамоти про автокефалію він отримав рішення про позбавлення його священного сану, а згодом і Акт анафемствування.
Головною історичною помилкою митрополита Володимира було «чудесне примноження» єпископату УПЦ, на який він сподівався спертися у своєму негласному протистоянню Москві. Єпископат «примножився». Але спертися на нього у своїх намаганнях здобути принаймні реальну автономію у складі РПЦ митрополит Володимир так і не зміг. Як виявилося, значення має не лише кількість.
УПЦ сьогодні перебуває у системній кризі. А це означає, що митрополит Онуфрій також, подібно до своїх попередників на Київській кафедрі, припустився помилки/помилок.
Де саме?
Як мені здається, такі — помилкові, з історичної точки зору, — рішення ухвалювалися митрополитом Онуфрієм принаймні двічі. Першим таким рішенням було повне ігнорування об’єднавчих процесів, які були ініційовані Константинополем 2018 року. Єпископат УПЦ тоді мав усі шанси стати одним з співзасновників автокефальної Православної Церкви в Україні. А особисто у митрополита Онуфрія — був навіть шанс очолити об’єднану автокефальну Церкву…
Друге, також, на мою думку, хибне рішення, яке ухвалив митрополит Онуфрій, полягає у канонічній непослідовності рішень, ухвалених на Соборі УПЦ 2022 року. «Відмежувавшись» від патріарха московського на цьому Соборі, предстоятель нашої Церкви вирішив, що цього цілком достатньо, і не зробив наступних, необхідних для реального, (а не лише декларативного) усамостійнення УПЦ кроків:
1. Не було відновлено спілкування УПЦ з Константинополем та іншими Помісними Церквами, що визнали ПЦУ;
2. Не було ухвалене рішення про початок діалогу з ПЦУ без попередніх (і, тим паче, нереалістичних) умов;
3. Не була створена спеціальна синодальна комісія, яка б мала вивчити та проаналізувати богословсько-канонічну позицію Константинополя з шляхів вилікування церковного розділення в Україні.
СОБОРНІСТЬ — ПРИРОДА ЦЕРКВИ ХРИСТОВОЇ Й УМОВА ЇЇ ЗДОРОВ’Я
Митрополит Онуфрій — класичний православний консерватор, а мої власні симпатії схиляються до іншої, європейської, моделі православ’я, виразниками якої свого часу були отці Микола Афанасьєв, Олександр Шмеман та Іоан Мєйєндорф. Митрополитові Онуфрію більше близька помісна традиція РПЦ, у лоні якої він прийняв чернецтво та виховувався. А мені ментально та культурно ближче православ’я грецьке, яке, з одного боку достатньо консервативне, а, з іншого — відкрите проблемам та світогляду сучасного європейця.
А втім, і я, і митрополит Онуфрій перебуваємо в одній церковній юрисдикції, в одній Церкві. Як нам природньо співіснувати? Як знаходити спільну мову та спільні позиції, не зважаючи на разючу відмінність у поглядах та моє нахабство «не по чину»? Така можливість, гадаю, існує. Ми можемо існувати в межах УПЦ, якщо у нашій Церкві реально працюватимуть механізми соборності, якщо вона, не лише за Статутом про управління, але й у реальному житті буде Церквою соборною, тобто керуватися Соборами.
Що буде з УПЦ? Як складеться її майбутнє?
У цьому тексті я виклав свої думки з цього приводу, і з цікавістю ознайомлюся з іншими, альтернативним власним, оцінкам ситуації. та прогнозами. А втім є й дві речі, які, на мій погляд, є беззаперечними.
1. Загальноцерковний курс УПЦ має формуватися не предстоятелем і навіть не єпископатом нашої Церкви, а церковною повнотою. Церква — соборний організм, й усі рішення про її життя мають вироблятися не у кабінетах церковних керівників, а на єпархіальних, архієрейських та помісних Соборах.
2. Альтернативи діалогу немає. До того ж, це має бути не лише один — офіційний — діалог, де спілкуватимуться уповноважені Синодами церковні представники. Одночасно з таким діалогом мають тривати інші, неформальні міжюрисдикційні діалоги — між богословами, священнослужителями та вірянами.
З надією на те, що українське православ’я засвідчить у майбутньому не людські немочі, а силу та славу Христову.