Замішання в УПЦ якось затяглося. Країну лихоманить то революцією, то виборами, то й зовсім війною, а священноначаліє «найбільшої Української Церкви» як заціпило. Замість нього говорять усі, кому не лінь — від Московського патріарха до «православних блогерів» різного ступеня адекватності.
Про позицію священноначалія доводиться здогадуватися з окремих обмовок — як про рельєф дна річки зі стрімчаків і порогів. Виступив митрополит Онуфрій з вітальною промовою з нагоди тезоіменитства патріарха Кирила в тому ключі, що ніхто, мовляв, не зробив стільки для України, як Святіший — і робіть висновки. Або сказав в інтерв'ю В. Анісімову, що «Європи нам не потрібно». Яка не яка — а позиція. Правда, це позиція «для Росії». Перед своєю українською паствою місцеблюститель нічого подібного не говорить. Ні про Європу, ні про великий внесок патріарха Кирила в нашу з вами сучасність. Боїться, що неправильно зрозуміємо? Тут, в Україні, він взагалі намагається не виступати соло — переважно від імені Синоду чи й цілої Церкви. І ці звернення такі обтічні, що їх, по суті, можна було б не робити взагалі.
Але відмова називати речі своїми іменами, обтічні висловлювання в гострих ситуаціях, які вимагають ясності, — все це аж ніяк не сприяє «умиротворенню», як чомусь вважають в митрополії.
Тому, наприклад, що УПЦ абсолютно незаслужено привласнила собі право перебувати в положенні «над конфліктом». Незаслужено, тому що УПЦ була (і місцями залишається) одним із головних провідників ідеології, яка, зокрема, цей конфлікт спровокувала. Тому що в рядах бойовиків — не тільки її вірні, але навіть її клирики. Зрештою, тому що Церква — це не священноначаліє, це вірні, які знаходяться в самісінькій серцевині цієї кривавої каші. На цьому тлі «ніяка» позиція священноначалія виглядає чи не зрадою стосовно власних чад.
Але що їм залишається? Як вчинити? У УПЦ дійсно немає і не може бути ніякої консолідованої позиції. УПЦ — це зовсім не цілісна структура, як вона намагається показати, і як про неї чомусь думають. Це конгломерат єпископатів, кожен з яких гне свою лінію, вибудовує свої власні відносини зі світом і церковним начальством (причому не обов'язково київським), достатньою мірою незалежний — і фінансово, і політично. Дивно, як київському керівництву вже багато років удається тримати вкупі цю ковдру із клаптиків. Нинішній страх перед різкими рухами — це спроба утримати рівновагу не тільки між Москвою і Банковою, але і всередині себе. Виявляється, єпископам, що належать до однієї Церкви, домовитися між собою не легше, ніж Києву з ДНР. Про те, який рівень організації та внутрішньої взаємодії в УПЦ, свідчить хоча б історія з архимандритом Віктором Бедем. Якого, як виявилося, можуть звільнити з посади ректора Ужгородської академії тільки одним способом — втративши при цьому заодно й цілу Ужгородську академію. І взагалі нічого з ним зробити не можуть — тому що він, виявляється, з чужої парафії. І це всього лише архимандрит. Що говорити про єпископів? Більше того — митрополитів...
Зараз головне завдання місцеблюстителя — зовсім не «мирумир». Йому необхідно зберегти УПЦ цілою і в єдності з Московським патріархатом. Бодай до виборів нового глави Церкви. Тому він з усіх сил намагається не робити різких рухів і якомога рідше відкривати рота. Навіть журнали засідань Священного Синоду тепер лапідарні, як ніколи. «Слухали те і те. Благословили те і те». Жодних подробиць. Вирішили, наприклад, внести зміни у Статути Кримської та Київської єпархій. Які зміни? У зв'язку з чим? Для чого? Даруйте, навіщо подробиці? Звільнити ім'ярека з отакої посади. У зв'язку з чим? За що? Знову мовчанка.
І до речі про «мовчазну змову» — опубліковані не всі журнали, а тільки починаючи з п'ятого. Що в перших чотирьох? Навіть якщо щось «слухали», але потім вирішили «не благословляти» — протоколи все ж велися. Неминуче розповзаються чутки. Заслухали, мовляв, доповідь про тиск на митрополита Володимира з боку адміністрації Януковича. Але так і не вирішили, що з цим робити. Були якісь суперечки щодо кандидатур єпископів. Але до єдиної думки не прийшли. Було, можливо, і ще щось. Про що, не виключено, ми дізнаємося, коли прийде (чи краще сказати мине?) час. Наприклад, коли патріарх Кирил все ж поїде до Криму, виявиться, що його все ж таки запросили. Фролов, звісно, ще той клоун — але він вже після Синоду писав, що патріарха таки запросили на святкування дня Хрещення Русі.
Владикам варто було б зважати на те, що інформаційний вакуум заповнюється припущеннями і плітками. А, до слова, ще конкурентами.
Ще недавно здавалося, що Церква просто чекає зміни влади. Але з обранням Порошенка керівництво УПЦ не стало ні говіркішим, ні навіть елементарно чіткішим. У всякому разі, поки що. Може, справа в тому, що президент дуже зайнятий на східному фронті — йому зараз не до церковної політики. Але коли він, врешті-решт, зверне свій погляд у бік Печерських пагорбів, може стати тільки гірше. Адже на цьому східному фронті з нього напевно облізуть залишки колишнього русофільства. Так що налаштованому на московський лад священноначалію УПЦ може знову виявитися не по дорозі з ним. І від того, що він їх прихожанин, може стати тільки більш ніяково й образливо.
УПЦ продовжує відверто перечікувати смутні часи. Смутні в усіх відношеннях — і війна, і пертурбації в державній владі, і як ніколи, близька перспектива виборів нового митрополита Київського. Як тут не стати «обережним в оцінках». Тому ми вислуховуємо, головним чином, клоунів, які «не висловлюють офіційної точки зору». Тому ніхто не вживає дисциплінарних заходів до батюшок-бойовиків, не кажучи вже про батюшок-провокаторів. Ніхто не проводить розслідувань. І ні в якому разі ніхто — офіційно — не дає ні оцінок, ні орієнтирів. Недоторканність єпископів доповнилася амністією для батюшок-сепаратистів. До речі, на батюшок-українофілів, судячи з долі о.Віктора Бедя і о.Віталія Ейсмонта, амністія не поширюється. І це ще один «поріг», з якого можна судити про «рельєфи дна».
Але найсумніше навіть не те, що в УПЦ протистоять, як і колись, два начала — проукраїнське й антиукраїнське (у світлі останніх подій називати його просто «промосковським» не піднімається рука). До цього ми звикли і, як звичайно, пробачили б. Але боротьба йде глибше — в ту сферу, де компроміс стає неможливим. Принаймні, для Церкви.
Коли на тему «неважливо, хто почав — важливо припинити» або «обидві сторони однаково винні» висловлюються гуманісти, лікарі або нянечки дитячого садка, їх можна зрозуміти і навіть погодитися з ними. Але коли в такому стилі висловлюються церковники, юристи й журналісти — це посадовий злочин. У будь-якому конфлікті, за гамбурзьким рахунком, важливо, хто почав і з чого почалося. Важливі оцінки винуватості, які ніколи не бувають «рівними в обох сторін». Якщо Церква претендує на роль морального авторитету в суспільстві, вона повинна відважуватися давати чіткі моральні оцінки.
І до речі, не треба підміни понять: давати чіткі моральні оцінки і закликати знищувати, вбивати і всіляко «мочити» — це зовсім, ну зовсім не одне і те ж. Давати чіткі моральні оцінки — це не «збільшувати ворожнечу і прірву», як чомусь говорять деякі церковні «примирителі». Навпаки, ця «робота над помилками» — важливий крок на шляху до подолання прірви. Роз'єднує не правда, а брехня, яка в нашому випадку ховається за повсюдною, повсякденною підміною понять. У якій знаходять притулок від недружньої реальності в тому числі і, на жаль, не в останню чергу, наші «князі Церкви».
Що нам з того, що це у них не з хитрості, а зі слабкості? Так, для УПЦ нинішній збіг обставин — зовнішніх і внутрішніх — воістину драматичний. Стоїть ребром питання про саме виживання структури, в якій священноначалію досить довго було комфортно і яка для них по-своєму дорога. Але життя змінюється. А в епоху змін краще бути сміливим.