Повинна бути змінена нинішня філософія взаємодії багатьох Церков із зовнішнім світом – Церкви мають стати більш відкритими і комунікативними. І це буде найважливіший крок до європейської системи цінностей як цих Церков, так і суспільства в цілому.
Виступ на Круглому столі «Діалог між владою та конфесіями в контексті європейських цінностей»
1. Якщо ми говоримо про європейську систему цінностей у питанні діалогу між владою та конфесіями, то ми повинні зважати на кілька базових речей:
— Більшість європейських країн відмовилися від спецоргану з регулювання державно-церковних відносин, оскільки там ці відносини вписуються у систему відносин: держава – громадські організації;
— Проте практично всі європейські країни чітко відслідковують порушення законодавства у сфері свободи совісті й мають дієві механізми впливу на ситуацію в разі порушення цих свобод (суд, рішення профільних міністерств, зміни до чинного законодавства тощо).
— Існує міжнародний механізм гарантування прав людини у сфері свободи совісті на рівні ООН (Комісія з прав людини Економічної і Соціальної ради; комітет ООН з прав людини тощо), європейських структур (європейська комісія з прав людини, Європейський Суд з прав людини, Комісар Ради Європи з прав людини), національних структур (Бюро демократії, прав людини та праці Державного департаменту США, яке веде щорічний міжнародний моніторинг стану свободи совісті в різних країнах світу; омбудсмени; профільні міністерства)
2. У перспективі ми повинні розуміти, що курс України на європейську інтеграцію передбачає узгодження базових принципів національного законодавства з європейським. І колись треба було починати прощатися із державним органом у справах релігій. Але, проблема України в тому, що за 19 років, що пройшли з часу прийняття базового закону «Про свободу совісті та релігійні організації», жодних заходів до зміни базових принципів розв‘язання проблем, пов‘язаних із порушенням свободи совісті, зроблено не було. Ми навіть не виробили більш-менш наближеного до реальності принципу обрахування кількості віруючих тих чи інших Церков, що сприяє маніпулюванню свідомістю людей та отриманню фінансових преференцій одних церков перед іншими.
3. Україна нині не готова до системного моніторингу порушень у сфері свободи совісті, та, найголовніше, до практичних кроків із не-адміністративного реагування на ці порушення. Присутні тут представники Церков та релігійних організацій, думаю, зможуть навести десятки прикладів того, як міліція (силові структури в цілому) чи суди фактично самоусуваються від вирішення міжцерковних чи державно-церковних конфліктів (особливо у суперечках за майно). Або ж приймають «право сили чи кількості», забуваючи, що перед законом всі діючі громади мають рівні права. І на практиці вирішенням найбільш «гарячих» проблем у рамках чинного законодавства займався Держкомнацрелігій.
4. В цьому контексті зрозуміла тривога більшості церков щодо терміновості та способу усунення Держкомнацрелігій з адміністративної арени – ліквідація. Відтак по-перше, до вирішення справ можуть прийти люди не кваліфіковані, без досвіду роботи, адже у міністерствах йде скорочення посад на 30%, а тому перехід чиновників із держкому у міністерство буде проблемним.
По-друге, розділення функцій реєстрації та обліку релігійних громад (Мінюст) із практичною роботою з церквами (Мінкультури) суперечить чинному законодавства (закону «Про свободу совісті та релігійні організації») та може призвести до непередбачуваних наслідків. Це пов‘язано із набуттям пільг при отриманні статусу релігійної організації (зниження тарифів на природний газ, пільгові тарифи на оренду площ, ввезення благодійної допомоги тощо). Хто буде перевіряти достовірність поданої інформації і взагалі, релігійний характер діяльності громади? У США, наприклад, питаннями релігійних пільг займається податкова служба.
Крім того, відкривається шлях до масового релігійного рейдерства, коли мала частина громади буде реєструватися самостійно та роками судитися за майно.
5. Розвиток подій у сфері свободи совісті у 2010 р. дозволяє нам стверджувати, що діалогу між владою та конфесіями в Україні немає. Йдеться про фактичне створення умов для дублювання в Україні російської моделі державно-церковних відносин, коли одна Церква буде у фаворі (варіант державної церкви), а всі інші будуть інколи братися до уваги при реалізації громадських ініціатив.
Згадаймо події останніх 10 місяців: окрім УПЦ МП, в урядових заходах не брала участі жодна інша церква. І навіть в таких об‘єднуючих подіях (День незалежності, вшанування жертв Голодомору, Чорнобильські заходи, «запалення ялинки» тощо) релігійну сторону презентувала лише одна церква. Президент жодного разу так і не зустрівся із представниками ВРЦіРО чи главами найкрупніших церков. І на цьому фоні досить цинічно звучать слова одного із високопоставлених чиновників, що Президент не може ходити лише до представників інших церков, аніж тієї, де він є прихожанином. Зазначимо, що президенти багатьох країн запалюють свічки на хануку чи беруть участь у президентських молитовних сніданках, але від того вони не змінюють віру. Це, перш за все, повага до віруючих і визнання їх внеску у розвиток держави...
В останні місяці посилився в багатьох областях відвертий силовий і моральний тиск на представників православних громад, які не входять у юрисдикцію УПЦ МП (рейдерське захоплення храмів УП ЦКП у Донецькій обл., заборона у Києві на присутність представників УПЦ КП на цвинтарях тощо). З іншого боку, лише УПЦ МП отримує фінансування із бюджетних коштів (щорічно – Києво-Печерська Лавра, разово – 11 млн. із бюджету Києва на будівництва соборного храму тощо), лобіює закони про зняття податкового навантаження під час будівництва саме її храмів тощо.
Очевидно, що у наступному подібна доля чекає й інші церкви та релігійні організації. А зараз відбувається своєрідне прощупування меж впливу УПЦ МП, які (межі) проляжуть там, де ця церква зустріне організований опір.
6. Висновки. В умовах, які склалися, церкви та релігійні організації, звичайно, продовжать спроби домогтися уваги владних очільників щодо зустрічі з ВРЦіРО, будуть вимагати від них не ігнорувати інші, окрім УПЦ МП, релігійні організації тощо. І це важливо і правильно. Важливо також зберегти державний орган України у справах релігій у формі комітету чи центрального органу виконавчої влади (із тими функціями, які були до ліквідації комітету). Але, на наш погляд, навіть якщо такі зустрічі й відбудуться, вони не виправдають надій церков.
Практика показує, неготовність нинішньої влади прийняти модель партнерських відносин, яка вже багато років була базовою у державно-церковних відносинах (забезпечення рівних умов для розвитку всіх церков завдяки діяльності спеціального держоргану у справах релігій). Орієнтація на російський досвід (з однією «правильною» церквою, яка єдина має прямий доступ до владних структур) є наразі надто сильною. Хибність цього шляху може виказати лише час, як це було у часи президентства Л.Кучми чи навіть В.Ющенка, які також починали із прожектів ліквідувати державний орган у справах релігій, а згодом створювали комітети у справах релігій, або ж має статися якийсь соціальний здвиг (конфлікт, актуалізуватися не вирішувана проблема тощо).
Самоорганізація церков і релігійних організацій матиме нині набагато більший ефект, аніж ця вимушена увага. Наприклад, зростатиме значення об‘єднання зусиль і вирішення через суд принципових питань, в т.ч і пов‘язаних із законодавчими ініціативами.
ВРЦіРО, на наш погляд, мала б перебрати на себе роль координатора міжцерковних ініціатив і, очевидно, моніторингові функції щодо порушень у царині свободи совісті. Для цього їй потрібно поступово розширятися та враховувати у своїй діяльності й позицію інших міжцерковних утворень: Ради Євангельських протестантських церков України; Української міжцерковної ради та ін.
На даному етапі важливо сприяти прийняттю «Концепції державно-церковних відносин», яка підготовлена спільними зусиллями основних конфесій та експертами, неодноразово підтримана ВРЦіРО, а вже після того проконтролювати спроби внести принципові зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». При інакшому сценарії прийняття документів, нова редакція закону «Про свободу совісті та релігійні організації» може, з легкої руки наших депутатів-москвофілів, перетворитися у копію аналогічного російського закону, розкритикованого свого часу практично всіма правозахисними організаціями.
Очевидно, що зростатиме роль співпраці українських церков із міжнародними організаціями та інституціями, які займаються проблемами свободи совісті.
Але, найголовніше – об‘єднання зусиль Церков і їхня щодення робота із всіма інституціями, які будуть регулювати питання свободи совісті (суди, силові структури, громадські організації тощо). Для цього повинна бути змінена нинішня філософія взаємодії багатьох церков із зовнішнім світом – церкви мають стати більш відкритими і комунікативними. І це буде найважливіший крок до європейської системи цінностей як цих церков, так і суспільства в цілому.