Публічна наруга над пам’яттю патріарха Української Греко-Католицької Церкви Йосипа Сліпого у Харкові, якщо й не спростовує усталену думку про релігійність українців, то принаймні спонукає до серйозних роздумів над її глибиною і щирістю.
Україна справедливо вважається християнською державою. І не лише тому, що на її території знаходяться визначні християнські святині. Передусім береться до уваги висока релігійна свідомість українців, яку вони зуміли зберегти, не зважаючи на довгі роки панування на наших землях безбожницького комуністичного режиму.
Публічна наруга над пам’яттю патріарха Української Греко-Католицької Церкви Йосипа Сліпого у Харкові, якщо й не спростовує усталену думку про релігійність українців, то принаймні спонукає до серйозних роздумів над її глибиною і щирістю.
Спробую у цьому зв’язку наголосити деякі, на мою думку, важливі аргументи. Очевидним фактом є те, що акт вандалізму вчинено щодо визначної постаті УГКЦ, однієї з традиційних українських церков, без якої сьогодні важко уявити духовне і суспільно-політичне життя України. Зневажено почуття мільйонів греко-католиків для яких патріарх Йосип, був, є і завжди залишатиметься символом вірності Христовій Церкві та українському народові, його споконвічному прагненню мати власну помісну Церкву.
Вражає цинізм і особлива жорстокість з якою демонтовано пам’ятну дошку. Її не просто зняли за наполяганням маргінальної проросійської громадської організації, а публічно кинули на землю й почали розбивати молотком. У цьому може переконатися кожен, хото перегляне фото, які розміщені на сайті організації «Великая Русь». Характерно, що подія відбувалася неподалік відділу міліції, працівники якої не захотіли припинити відверте безчинство. Іншими словами, демонтаж і наруга над пам’ятною дошкою здійснювалися у формі своєрідного виклику суспільству, Церкві й при потуранні місцевої влади.
Варто також відзначити, що інцидент у Харкові - не перший випадок подібного вандалізму. Не так давно у Бабиному Яру «невідомі» намагалися звалити і підпалити Пам’ятний Хрест, встановлений тут на честь Олени Теліги та інших учасників націоналістичного підпілля, яке у 1941-42 роках було ліквідовано німецькими окупантами. Не зважаючи на протести громадськості, зловмисників не знайшли. Чи не захотіли знайти?
Отже, харківський дебош якщо й не вказує на певні тенденції у суспільстві, то подає виразний сигнал про його хворобу, яка може нанести великої шкоди національному організму.
У складній ситуації опинилася УГКЦ, яка змушена гостро реагувати на події у Харкові. Та чи буде почуто голос Церкви, одним із стовпів якої був патріарх Йосип? І як має повестися Церква, коли її принципово не хочуть чути?
Нагадаю, ще у березні цього року Синод Єпископів УГКЦ оприлюднив звернення до президента України Віктора Януковича у якому було порушено низку важливих аспектів взаємин між Церквою і владою. Так, Синод закликав президента дотримуватися сформованої за роки незалежності процедури запрошувати представників різних конфесій до спільної молитви в нашій духовні святині – соборі Святої Софії. Також Синод висловив стурбованість із приводу того, що українське суспільство виявляє надзвичайно низький рівень довіри до влади, що стало наслідком легковажного ставлення можновладців до законів, зокрема до Основного закону України – Конституції. Крім того, Синод закликав нову владу зберігати і примножувати надбання свого народу, щоб передати їх майбутнім поколінням. Як бачимо, і сьогодні зміст цього звернення не втратив актуальність.
Пригадується, що предстоятель УГКЦ Любомир Гузар неодноразово наголошував, що очікує відповідь на звернення Синоду. Отже, відповіді не було.
Згодом УГКЦ в особі свого предстоятеля та єпископів, які проживають в Україні та світі, звернулася до глави держави з приводу офіційної заяви прес-служби Одеської єпархії Української Православної Церкви з благословення Митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела, у якій, греко-католикам відмовлялося у їх законному праві мати новий храм в Одесі. Зокрема владики з України, багатьох країн Європи, Північної й Південної Америки та Австралії вислови стурбованість такою заявою представництва УПЦ в Одесі та просили «авторитетної реакції на неї». Здається, що і цей безпрецедентний за своїм кричущим порушенням чинної Конституції України факт залишився без належної уваги.
І ось тепер вандалізм у Харкові.
Якщо і цього разу протестний голос Церкви не буде почуто, то це, без сумніву, не принесе користі ані владі, ані суспільству, а лише прискорить руйнівні тенденції, які стали об’єктивним явищем й загрожують підірвати і так хиткі суспільну злагоду та міжконфесійний мир. Щодо самої УГКЦ, то маючи «катакомбний» досвід виконання своєї місії, вона й надалі докладатиме зусиль, щоб поширювати вплив на суспільство, але маючи при цьому особливий погляд на чинну владу.
Було б помилкою вважати, що харківський інцидент стосується лише УГКЦ. Не можуть і не повинні стояти осторонь інші, насамперед церкви, які належать до Київської Традиції. Патріарх Йосип надто помітна постать у церковно-релігійному, духовному та суспільно-політичному житті, щоб робити вигляд, мовляв, нас це не стосується. Переконаний, що солідарний осуд харківського вандалізму буде схвально сприйнятий мирянами усіх християнських конфесій.
«Знявши таблицю, ви все одно не зможете затерти пам’яті про мучеників, адже їхні імена записані в Книзі Життя. А де будуть записані ваші імена?» - так відреагував на вандалізм у Харкові глава УГКЦ Блаженніший Любомир. Ці слова свідчать про одне: постать патріарха Йосипа актуальна як ніколи, і жодна наруга над його пам’яттю не перекреслить тріумфальну реалізацію його ідей і заповітів.
Богдан Червак,
парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця
на Аскольдові Могилі