Дорога до Царства Небесного проходить виключно через хрест. Це може бути хвороба, невдача, зрада і т.д. І такий хрест Господь дає кожному для нашого ж блага, яке, на жаль, ми можемо не одразу зрозуміти. "Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде" (Мк. 8, 34). Тому буде помилкою в земному житті шукати тільки вигод, комфорту, успіхів, зовнішнього благочестя, тим самим ухиляючись від свого хреста. Як казав ігумен Нікон Воробйов (1894-1963), що "в останні часи люди будуть спасатися терпіннями і скорботами".
Величаємо Хрест Твій святий
Величаємо Тебе, Життєдавче Христе, І почитаємо Хрест Твій святий, бо Ти ним визволив нас від ворожої неволі».
(Величання на утрені празника).
Величними епітетами оспівує Церква св. Хрест, на якому звершилася тайна спасіння людського роду. Тому цей Хрест – не лише знаряддя смерті, але й знак перемоги над дияволом, гріхом, злом і смертю. Тільки через Хрест Христа – дорога до Царства небесного, до раю. Але щоб пройти цю дорогу й відчинити двері у щасливу вічність, необхідно добровільно, смиренно і з любов'ю взяти на себе спасенний хрест. Христос сказав: «Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною».
Хотіти йти за Ісусом – це хотіти спастися, і хоч дорога за Ним вузька й терниста, та пристанище блаженне. Навіть апостолів, які пішли за Ним, переслідували страх, розпач, розчарування, відчай, сумнів і зневіра, хоч Він не раз їм говорив, як і чим усе завершиться. Нам набагато легше. Ми добре знаємо про всю спасенну місію Христа.
Зректися себе – це відкинути свою гординю й егоїзм, надмірну прив'язаність до всього земного, що дуже скоро минає, а серцем долучитися до небесного і вічного. «Де серце ваше, там і скарб ваш», – сказав Господь.
Взяти свій хрест – це полюбити скромність, простоту, не відповідати злом на зло, не ображатися на приниження, очорнення, несправедливість, не мати нікого за ворога, молитися, прощати і любити всіх. Самій людині – це важко, а з Богом – все під силу.
Ось історія, яка викликає багато роздумів і ставить багато запитань. В одному селі були дві громади, які належали до різних конфесій. Кожна мала храм і священиків, які не хотіли поступитися один одному, провокуючи неприязнь і напругу між людьми. На одній вулиці цього села живуть два сусіди, які належать до різних конфесій і через віру (?!) тривалий час ворогують між собою. Проте ці пани є успішними бізнесменами і показують себе поважними ґаздами, бо хоч рідко відвідують храм, але постійно складають пожертви на нього. За це кожного Різдва, Великодня і храмового свята священики їх хвалять, дякують їм, співають «Многая літа» і навіть вручають церковні нагороди. Та якось в одного пана виникла ідея – побудувати біля хати капличку. Тож поїхав він по селах оглядати, де найкращі. Опісля звернувся до відомого архітектора і попросив зробити проект каплички, і почалася будова.
В скорому часі у велике свято при великій кількості народу за участю більше десяти священиків відбулося освячення, яке звершувала вища церковна влада, а вкінці – похвали, подяки, «многоліття» і знову – «грамоти», як було виголошено: «За побожність і жертовність на славу Божу, для добра Церкви і народу». А потім була велика і щедра гостина.
Сусіда, зрозуміло, на посвяченні не було. Та він, щоб не відстати, пройшовши тим самим шляхом оглядин багатьох каплиць і зробивши проект, також почав будувати капличку. А по завершенні так само відбулося освячення, як і в сусіда, і цьому панові, який казав, що нічого не пожалкує, щоб у нього на освяченні було багато священиків і вища церковна влада, вручили грамоту з тими ж самими, стандартно-штампованими словами похвали й подяки.
Власне, ця історія спонукає задуматися, які ж ми християни, бо ж сусіди не примирилися між собою. Як і які хрести ми несемо? Як ви думаєте, чи був Господь присутній на цих освяченнях капличок? А хіба не таке «добросусідство» між найближчими у віровченні громадами вірних УПЦ МП, УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ по всій Україні, які сповідують одну науку Спасителя і беруть початок від Володимирового хрещення?
Сьогодні не просто зміщені акценти, а, я б сказав, зовсім порушена ієрархія духовних цінностей, яку встановив сам Господь. Зовнішність, традиція й обряд узяли верх над духом. А «Отець Мій шукає поклонників у дусі й істині», тобто в душі і серці, а не в зовнішньому сповненні приписів Закону Божого. Св. ап. Павло закликав будувати храм у душі. Господь не захистив руйнування Єрусалимського храму, а ми будови монастирів, храмів і навіть капличок вважаємо чи не найбільшим досягненням, чи не першою і найважливішою ознакою духовного життя.
Від вифлеємських ясел і до Голгофи Христос був гнаний, переслідуваний, принижуваний, осміюваний, катований, а вкінці – засуджений на смерть через розп'яття на хресті.
Терновий вінець – ось найбільша нагорода Спасителя, яку наділи на Його Святу Голову ті, кому Він жертвував своє життя ради їх спасіння. І Господь обіцяє нагороду, але небесну: вбогим духом, тихим, засмученим, голодним і спраглим справедливості, милосердним, чистим серцем, миротворцям, переслідуваним за правду, гнаним, очорнюваним і обмовлюваним за Нього і всіх їх закликає: «Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі».
Христос і далі на хресній дорозі. Він усім нам допомагає нести наші хрести. Жертва хреста – вияв любові. Тому нести хрест – це свідчити любов до Бога і до ближніх, це дійсно бути християнином, тобто послідовником Христа.
«Ви – друзі Мої», – сказав Господь до Своїх учнів, заповідаючи їм любити один одного. Хто не хотів би, щоб Сам Ісус назвав його Своїм другом? Воістину, це найбільша нагорода. А заслужити її можна тільки сповненням Його заповідей любові, як Він Сам про це сказав. Амінь.